Вона бачила обличчя князя Василя, що на мить серйозно зупинилося при першому погляді на неї і зараз же усміхнулося; і обличчя маленької княгині, яка з цікавістю читала на обличчях гостей враження, що його справить на них Магіє. Вона бачила і m-lle Bourienne з її стрічкою і гарним обличчям і жвавим, як ніколи, поглядом, спрямованим на нього; але вона не могла бачити його, вона бачила лише щось велике, яскраве і прекрасне, що наблизилось до неї, коли вона ввійшла в кімнату. Спочатку до неї підійшов князь Василь, і вона поцілувала лису голову, нахилену над її рукою, і відповіла на його слова, що вона, навпаки, дуяЕе добре пам'ятає його. Потім до неї підійшов Анатоль. Вона все ше не бачила його. Вона тільки відчула ніжну руку, яка твердо взяла її за руку, і ледь торкнулася до білого лоба, над яким —було припомаджене чудове русе волосся. Коли вона глянула на нього, краса його вразила її. Анатоль, заклавши великого пальця правої руки за застебнутий ґудзик мундира, з випнутими вперед грудьми, а назад — спиною, похитуючи однією відставленою" ногою і трохи схиливши голову, мовчки, весело дивився на княжну, видно зовсім про неї не думаючи. Анатоль був не дотепний, не бистрий і не красномовний у розмовах, та в нього зате була дорогоцінна для вищого світу здатність до спокою І нічим не змінюваної впевненості. Хай замовкне, щойно познайомившись, несамовпевнена людина і виявить свідомість непристойності цієї мовчанки та бажання знайти що-небудь,— буде негоже; Анатоль мовчав, похитуючи ногою, весело споглядаючи зачіску княжни. Видно було, що він так спокійно міг мовчати дуже довго. "Якщо кому незручна ця мовчанка, то розмовляйте, а мені не хочеться",— неначе говорив його вигляд. Крім того, в обходженні з жінками в Анатоля була та манера, що найбільше вселяє в жінок цікавість, страх і навіть любов,— манера презирливої свідомості своєї вищості. Неначе він говорив їм своїм виглядом: "Знаю вас, знаю, та чого з вами морочитися? А вже б ви раді!" Можливо, що він цього не думав, зустрічаючись із жінками (і навіть певно, шо ні, бо він взагалі мало думав), але такий у нього був вигляд і така манера. Княжна відчула це і, наче' бажаючи йому показати, що вона й не сміє думати про те, щоб зацікавити його, звернулась до старого князя. Розмова точилася загальна і жвава, завдяки голоскові та губці з вусиками, що під-
" Ось Марі!
німалася над білими зубами маленької княгині. Вона зустріла князя Василя з тим прийомом жартиків, що його часто застосовують балакучо-веселі люди і який полягає в тому, що між людиною, з якою так обходяться, і ними нібито існують якісь давно усталені жартики і веселі, почасти не всім відомі, забавні спогади, тимчасом як ніяких таких спогадів нема, як їх і не було між маленькою княгинею і князем Василем. Князь Василь охоче піддався цьому тонові; маленька княгиня втягла в цей спогад про смішні пригоди, яких ніколи не було, й Анатоля, якого вона майже не знала. M-lle Bourienne теж поділяла ці спільні спогади, і навіть княжна Марія з задоволенням відчула й^себе втягнутою в цей веселий спогад.
—г Ось принаймні тепер ми вами цілком заволодіємо, дорогий князю,— казала маленька княгиня, звичайно, по-французькому, до князя Василя,— це не так, як на наших вечорах у Annette, де ви завжди втечете. Пам'ятаєте cette chère Annette!1
— Ах, та ви мені не почніть говорити про політику, як Annette!
— А наш чайний столик?
— О, справді!
— Чому ви ніколи не бували в Annette? — спитала маленька княгиня Анатоля.— А! я знаю, знаю,— сказала * вона, підморгнувши,— ваш брат Іполит мені розповідав про ваші справи.— О! — Вона погрозила йому пальчиком.—* Ще в Парижі ваші витівки знаю!
— А він, Іполит; тобі не казав? — промовив князь Василь (звертаючись до сина і схопивши княгиню за руку, наче вона хотіла втекти, а він ледве встиг її стримати),— а він тобі не казав, як він сам, Іполит, сохнув за милою княгинею і як вона le mettait à la porte? 2
— Oh! C'est la pçrle des femmes, princesse!3 — звернувся він до княжни.
Зі свого боку m-lle Bourienne не пропустила нагоди при слові Париж зайти теж у загальну розмову спогадів.
Вона дозволила собі спитати, чи давно Анатоль покинув Париж і як сподобалось йому це місто. Анатоль вельми охоче'відповідав француженці і, усміхаючись, дивлячись на неї, розмовляв з нею про її вітчизну. Побачивши гарненьку Bourienne, Анатоль вирішив, що й тут, у Лисих Горах, буде не нудно. "Дуже непогана!—думав він, юглядаючи її.— Дуже непогана ця demoiselle de compagnie4. Сподіваюся, вона візьме її з собою, коли вийде за мене,— подумав він,— la petite est gentille"6.
Старий князь неквапливо одягався в кабінеті, насуплено об-
1 цю милу Аннет!
2 виганяла його з дому?
3 — Ах! це перлина жінок, княжно!
4 компаньйонка.
6 Дуже, дуже не погана.
15 Війна ! нир
m
думуючи, що йому робити. Приїзд цих гостей сердив його. "Що мені князь Василь та його синок? Князь Василь хвалько, пустий, ну, і син десь-то хороший",— бурмотів він сам до себе, його сердило те, що приїзд цих гостей піднімав у його душі нерозв'язане, повсякчас заглушуване питання,—питання, щодо якого старий князь завжди сам себе обманював. Питання полягало в тому, чи наважиться він будь-коли розстатися з княжною Марією і віддати її чоловікові. Князь ніколи прямо не наважувався ставити собі це запитання, знаючи наперед, що він відповів би по справедливості, а справедливість суперечила більше ніж почуттю, суперечила всій можливості його життя. Життя без княжни Марії князеві Миколі Андрійовичу, незважаючи на те, що він, здавалося, мало дорожив нею, було немислиме. "І нащо їй виходити заміж? — думав він.— Напевно, бути нещасною. Он Ліза за Андрієм (кращого чоловіка тепер, здається, трудно знайти), а хіба вона задоволена із своєї долі? І хто її візьме з любові? Погана, незграбна. Візьмуть за зв'язки, за багатство. І хіба не живуть дівками? Ще щасливіше!" Так думав, одягаючись, князь Микола Андрійович, а разом з тим весь час відкладуване питання вимагало негайного розв'язання. Князь Василь привіз свого сина, очевидно, з наміром посватати його з княжною і, певно, сьогодні або завтра зажадає прямої відповіді. Ім'я, становище у вищому світі пристойне. "Що ж, я не від того,— казав сам собі князь,— але хай він буде вартий її. Оце ось ми й подивимося".
— Оце ось ми й подивимося,— промовив він уголос.— Оце ось ми й подивимось.
І він, як завжди, бадьорими кроками увійшов до вітальні, швидко оглянув очима всіх, помітив і переміну плаття маленької княгині, і стрічечку Воигіеппе, і потворну зачіску княжни Марії, і усмішки Воигіеппе та Анатоля, і самотність своєї княжни у загальній розмові. "Вбралася, як дурка! — подумав він, злісно глянувши на дочку.— Сорому немаї А він її і знати не хоче!"
Зін підійшов до князя Василя.
— Ну, здрастуй, здрастуй; радий бачити.
— Для милого друга сім верст не круг,— заговорив князь Василь, як завжди, швидко, самовпевнено й фамільярно.— Ось мій другий, прошу не обминати своєю ласкою.
Князь Микола Андрійович оглянув Анатоля.
— Бравий хлопець, бравий! — сказав він,— ну, ходи поцілуй,— і він підставив йому щоку.
Анатоль поцілував старого й зацікавлено і цілком спокійно дивився на нього, чекаючи, коли він вчинить, як обіцяв батько, дивацьке.
Князь Микола Андрійович сів на своє звичне місце в куток дивана, підсунув до себе крісло для князя Василя, показав на нього і став розпитувати про політичні справи й новини. Він
слухав неначе уражнгї птповїдь князя Василя, але раз у раз поглядав на княжну Марію.
— То вже з Потсдама пишуть? — повторив він останні слова князя Василя і раптом, вставши, підійшов до дочки. ^
— Це ти для гостей так убралася, га? — сказав він.— Гарна, дуже гарна. Ти при гостях причесана по-новому, а я при гостях кажу тобі, що надалі не, смій ти переодягатися без мого дозволу.
— Це я, mon père1, винна,— червоніючи, заступилася маленька княгиня.
— Вам повна воля,— сказав князь Микола Андрійович, розшаркуючись перед невісткою,— а їй потворити себе нема чого — 1 так погана.
І він знову сів на місце, не звертаючи більш уваги на доведену до сліз дочку.
— Навпаки, ця зачіска луже до лиця княжні,— сказав князь Василь.
— Ну, батечку, молодий князю, як його звуть? — сказав князь Микола Андрійович, звертаючись до Анатоля,— ходи сюди, поговоримо, познайомимось.
"Ось коли починається потіха",— подумав Анатоль і з усмішкою підсів до старого князя.
— Ну, ось що: ви, любий мій, кажуть, за кордоном виховувались. Не так, як нас із твоїм батьком дяк грамоти навчав. Скажіть мені, мій голубе, ви тепер служите в кінній гвардії? — спитав старий, зблизька і пильно дивлячись на Анатоля.
— Ні, я перейшов до армії,— відповів Анатоль, ледве стримуючись од сміху.
— А! добре діло. Що ж, хочете, голубе мій, послужити цареві й вітчизні? Час воєнний. Такому бравому хлопцеві служити треба, служити тр^ба. Що ж, у фронті?
— Ні, князю. Полк наш виступив. А я лічуся... При чому я лічуся, татку? — звернувся Анатоль зі сміхом до батька.
— Гарно служить, гарно. При чому я лічуся! Ха-ха-ха! — засміявся князь Микола Андрійович.
І Анатоль засміявся ще голосніше. Раптом князь Микола Андрійович насупився.
— Ну, йди,— сказав він до Анатоля. Анатоль з усмішкою підійшов знову до дам.
— Адже ти їх там за кордоном виховував, князю Василю? Га? — звернувся старий князь до князя Василй.
— Я робив, що міг; і я вам скажу, що тамтешнє виховання значно краще за наше.
— Так, нині все інше, все по-новому. Молодець хлопець! молодець! Ну, ходім до мене.
Він узяв князя Василя під руку й повів до кабінету.
1 татку,
15* 22?
Князь Василь, залишившись сам-на-еам з князем, відразу я* повідомив його про своє бажання і надії.
— Що ж ти думаєш,— сердито сказав старий князь,— що я її держу, не можу розстатися? Заберуть собі в голову! — промовив він сердито.— Про мене хоч завтра! Тільки скажу тобі, що я свого зятя знати хочу краще. Ти знаєш мої правила: все відкрито! Я завтра при тобі спитаю: хоче вона, тоді хай він поживе. Хай цоживе, я подивлюсь.— Князь фиркнув.— Хай виходить, мені однаково,— закричав він тим різким голосом, яким він кричав при прощанні з сином.
— Я вам прямо скажу,— сказав князь Василь тоном хитрої людини, яка переконалася, що не потрібно хитрувати перед проникливістю співрозмовника.— Ви* ж наскрізь людей бачите.