Я сідаю денебудь, слухаю цю музику або читання й чекаю того, коли мені самому можна буде сісти за фортепіяно. По обіді я іноді тішив дівчат тим, що їздив із ними верхи (я вважав, що ходити гуляти пішки—не відповідає моєму вікові й становищу в світі). І наші прогулянки, підчас яких я проводжу їх по надзвичайних місцях та ярах, бувають дуяїе приємні. З нами трапляються іноді пригоди, де я виявляю себе молодцем, і дами хвалять мою їзду й сміливість і вважають мене за свого патрона. Ввечері, якщо гостей нікого немає, після чаю, що ми його п'ємо в холодкуватій галереї, і після проходки З татом по хазяйству, я лягаю на старе своє місце, у вольтерівське крісло, і, слухаючи Катрусину або Любочкину музику, читаю й разом із тим мрію по-старому. Іноді, лишившись сам у вітальні, коли Любочка грає якунебудь старовинну п'єсє, я мимоволі кидаю книжку і, вдивляючись через розчинені двері на балькон у кучеряве висяче гілля високих берез, що на них уже заходить вечірня тінь, і в чисте небо, де, коли придивитись пильно, раптом показується ніби порошниста, жовтувата пляминка й знову зникає, і, прислухаючись до звуків музики З залі, рипіння воріт, бабських голосів та череди, що поверта-
ється на село,—я раптом живо згадую і Наталю Савівну, і maman, і Карла Івановича, і мені на хвилину робиться сумно. Але душа моя така сповнена в цей час життям і надіями, що спогади ці тільки крилом торкають мене й летять далі.
По вечері й іноді по нічній проходці з кимнебудь у садку— сам я боявся ходити темними алеями—я йшов сам спати на підлозі на галерею, що, незважаючи на мільйон нічних комарів, які поїдом мене їли, давало мені велику приємність.
Коли місяць був у повні, я часто цілі ночі наскрізь просиджував на своєму матрасі, вдивляючись у світло й тіні, прислухаючись до тиші й звуків, мріючи про різні речі, переважно про поетичні, сласне життя, яке мені тоді здавалося найвищим щастям у житті, і сумуючи з приводу того, що мені досі доводиться лише уявляти собі його. Було, як усі розійдуться й вогники з вітальні перейдуть у верхні кімнати, де чутні робляться ягіночі голоси й стукання вікон, що відчиняються й зачиняються, я йду на галерею й ходжу там, пожадливо прислухаючись до всіх звуків еудинка, що засинає. Доти, поки є маленька безпідставна надія хоч на неповне таке щастя, що про нього я мрію, я ще не моясу спокійно будувати для себе уявлюване щастя.
Ледве вчувається мені найменший звук босих кроків, кахикання, зідхання, стукне вікно, зашелестить чиясь сукня—я зіскакую з ліжка, прислухаюсь, мов той злодій, приглядаюсь і без видимої причини хвилююся. Але от—вогники зникають у верхніх вікнах, звуки кроків і гомону замінюються хропінням, вартівник по-нічному починає калатати в дошку, сад зробився і темніший, і ясніший, скоро зникли в ньому смуги червоного світла З вікон, останнє світло з буфета переходить до передпокою, прокладаючи смугу світла по росяному саду, і мені видко через вікно згорбену постать Фоки, що в кофточці, зі свічкою в руках, іде до своєї постелі. Часто я вбачав велику хвилюючу насолоду в тім, щоб, крадучись по мокрій траві в чорній тіні будинка, підходити до вікна передпокою і, затаївши дух, слухати хропіння хлопчика, покректування Фоки, який гадав, що його ніхто не чує, і звуки його старечого голосу, що довго-довго читав молитви. Нарешті, гасилася його остання свічка, вікно зачинялося, я лишався сам-самісінький і, боязко озираючись на всі вікна, чи не видно денебудь коло клюмби чи коло мого ліжка білої жінки, ристю біг нає галерею. І от тепер я лягав на свою постелю лицем до садка, і, закрившись, скільки можна було, від комарів та каясанів, дивився в садок, слухав нічні звуки і мріяв про любов та щастя.
Тоді все набирало для мене іншого змісту: і вигляд старих берез, що з одного боку блищали на місячному небі своїми кучерявими вітами, а з другого—похмуро застилали кущі й дорогу своїми чорними тінями, і спокійний, пишний блиск ставка, що зростав рівномірно, як звук, і місячне сяйво в краплинах роси на квітах перед галереєю, що теж кладуть упоперек сіро'Г рабатки свої граціозні тіні, і звук перепела за ставом, і голос людини з битого шляху, і тихе, ледве чутне скрипіння одна о& одну двох старих берез, і дзижчання комаря коло вуха під ліжником, і падіння на сухе листя яблука*, .що зачепилося за гілку, і стрибки жаб, що іноді доскакували до східців на терасу і якось таємниче блищали на місяці.своїми зеленкуватими спинами,— все це набувало для мене дивного змісту—змісту надто великої" краси й якогось недокінченого щастя. І от з'являлась вона З довгою чорною косою, високими персами, завжди засмучена й прекрасна, з оголеними руками й сласними обіймами. Вона кохала мене, я віддавав за одну хвилину її кохання все життя. Але місяць чимраз вище, вище, ясніше й ясніше стояв на небі, пишний блиск ставка, рівномірно збільшуючись, мов звук} робився теж ясніший і ясніший, тіні робилися усе чорніші й чорніші, сяйво місяця прозоріше й прозоріше, і коли я вдивлявся і вслухався в усе це, щось говорило мені, що вона з оголеними руками й палкими обіймами—ще далеко-далеко не все щастя, що й кохання до неї—далеко-далеко не все ще благо;, і що більше я дивився на високий повний місяць, то справжня краса й благо здавалися мені вищі й вищі, чистіші й чистіші, ближчі й ближчі до бога, джерела всього прекрасного й доброго, і сльози якоїсь невдоволеної, але хвилюючої радости навертались мені на рчі.
І все я був сам, і все здавалося, що таємничо-велична природа, ясне, привабливе коло місяця, що зупинилося чомусь на одному високому невизначеному місці блідоголубого неба і разом ІЗ тим стояло всюди й наче сповнювало собою ввесь неосяжний простір, і я, нікчемний червяк, уже запоганений всіма дрібними, бідними людськими пристрастями, але з усією неосяжною, непоборною силою любови,—мені все здавалося в ті хвилини, що наче природа, і місяць, і я—ми були одне.
XXXIII. СУСІДИ
Мене дуже здивувало в перший день нашого приїзду те, що тато назвав наших сусідів єпіфанових добрими людьми, і ще більше здивувало те, що він їздив до них. Ми з єпіфановими
З давніх-давен позивалися за якусь землю. Бувши дитиною, не раз я чув, як тато гнівався на цей позов, лаяв Спіфанових, кликав різних людей, щоб, як здавалося мені, оборонятись від них, чув, як Яків називав їх нашими ворогами й чорними людьми, і пам'ятаю, як maman просила, щоб у неї в домі й при ній навіть не згадували за цих людей...
На підставі цих даних у мене з дитинства склалося таке тверде й ясне розуміння про те, що Спіфановп—наші вороги, ладні зарізати або задушити не тільки тата, але й сина його, коли б він їм попався, і що вони в буквальному розумінні чорні люди, що, побачивши в рік матусиної смерти Свдо-кію Василівну Спіфанову, la belle Flamande, коли вона доглядала maman я насилу міг повірити тому, що вона була з сім'ї чорних людей. Проте, я так і лишився про цю сім'ю дуже недоброї думки. Дарма що цього літа ми часто бачились із ними, я був, як і раніше, надзвичайно упереджений проти всієї сім'ї. А справді—от хто були Спіфанови. Родина їх складалася з матері, п'ятдесятилітньої вдови, ще свіженької й веселенької бабусі, красуні-дочки Свдокії Василівни й сина—заїки Петра Васильовича, відставленого нежонатого поручника дуже серйозної вдачі.
Ганна Дмитрівна Спіфанова років із двадцять до смерти чоловіка жила .з ним нарізно, зрідка в Петербурзі) де вона мала родичів, але здебільшого в своєму селі Митищах, що було в трьох верстах од нас. В окрузі розказували про її побит такі жахливі історії, * що Мессаліна проти неї була невинна дитина. Наслідком саме цього матуся й просила, щоб при ній не згадували навіть імени Спіфанової; але, цілком серйозно кажучи, не можна було вірити й десятій частці щонайзлосливіших з усіх видів пльоток—сільських сусідських пересудів. Але в той час, коли я взнав Ганну Дмитрівну, хоч у неї в домі був конторщик ІЗ кріпаків Митько, що завжди напомажений, завитий і в сурдуті на черкеський штиб, стояв підчас обіду за стільцем Ганни Дмитрівни, і вона часто при ньому по-фанцузькому пропонувала гостям полюбуватись на його чудові очі й рот,—нічого й схожого не було на те, про що й далі ходили брехні. Правда, років, здається вже з десяток тому, саме з того часу, як Ганна Дмитрівна виписала з служби до себе свого слухняного сина Петрика, вона зовсім змінила своє життя. Маєток Ганни Дмитрівни був невеличкий, всього трошки більше, ніж сто чоловіка, а витрат підчас її веселого життя було багато—отож років із десять тому заложений, звичайно, й перезаложений маєток був прострочений і неминуче мав піти з авкціону. От у цих сутужних обставинах, гадаючи, що опіка, опис майна, приїзд суду й інші подібні неприємності — це наслідок не так того, що не платиться відсотків, скільки того, що вона жінка, Ганна Дмитрівна писала в полк до сина, щоб він приїхав урятувати свою матір в такій небезпеці. Дарма що служба Петра Васильовича йшла так добре, що він незабаром сподівався мати свій шматок хліба, він усе покинув, подався до демісії і, як слухняний син, що вважав за перший свій обов'язок—шанувати материну старість (що він цілком щиро й писав їй у листах), приїхав на село.
Петро, Васильович був негарний з вигляду, незграбний і за-никуватий, але мав дуже тверді правила й незвичайний практичний розум. Сяк-так, дрібними позиками, оборотами, проханнями й обіцянками, він зберіг маєток. Зробившись поміщиком, Петро Васильович одяг батьківську бекешу, що висіла в комірці, перевів коней та екіпажі, відзвичаїв гостей їздити до Митищ, а повикорчовував пеньки, збільшив кількість орної землі, зменшив селянської землі, порубав для себе й по-хазяйському продав гай і полагодив справи. Петро Васильович дав собі й додержав свого слова: поки не будуть виплачені всі борги, не носити іншого вбрання, як батьківську бекешу, і не їздити інакше, як возиком, селянськими кіньми. Цей стоїчний побит він намагався прищепити й усій родині, скільки це дозволяло йому побожне поважання до матері, яке він вважав за свій обов'язок. У вітальні він, заникаючись, в усьому догоджав матері, виконував усі її бажання, лаяв челядників, коли вони не робили того, що наказувала Ганна Дмитрівна, у себе ж у кабінеті й у конторі суворо карав їх за те, що взяли до столу без його дозволу качку або послали до сусідки мужика з наказу Ганни Дмитрівни довідатись про здоров'я, або селянських дівчат, замість щоб полоти на вгороді, послали до лісу по малину.
Років через чотири всі борги були виплачені, і Петро Васильович, з'їздивши до Москви, повернувся звідти в новому вбранні й тарантасі.