Потім цей вираз зникає. Обличчя його стає сумне. Подумавши про Антонову наречену, він згадав Еллі.
З вікна кіоска війнуло теплом. Продавщиця запалила в грубці. В неї ще одне нововведення – плитка, щоб варити каву для робітників з далеких сіл.
– Як ти можеш знову пити каву? – спитав Франц Антона. – Ти ж їдеш просто з дому?
– А тобі що, шкода моїх грошей? – спитав Антон.
Вони їхали униз поруч, обидва в поганому настрої.
Вони наздогнали решту велосипедистів. Раптом пролунав сигнал – один, другий, третій. Юрба велосипедистів розкололася навпіл, і дорогою промчав на мотоциклі есесівець, брат у перших Антона Грайнера.
– Цей учора розповідав дивні речі, – сказав Антон, – і про тебе запитував.
Франц злякався.
– Він питав, чи в тебе добрий настрій, чи ти смієшся в кулак?
– А навіщо мені сміятися в кулак?
– Те саме й я спитав. Він був напідпитку, а з людиною напідпитку іще важче, ніж з п'яним як чіп. Тепер це вже його мотоцикл. Він усе за нього виплатив. Усім есесівцям, що мають мотоцикли, наказали обшукувати місто. Цілі вулиці оточені.
– Чому?
– Усе ще шукають утікача.
– При такому суворому контролі, – сказав Франц, – не важко знайти одну людину.
– 1 я був такої ж думки, але брат у перших сказав, що такий суворий контроль теж має недоліки.
– Які?
– Це і я спитав. І він відповів: так багато учасників, що їх важко проконтролювати. До речі, він хоче оженитися, і знаєш з ким?
– Антон, ну чого ти до мене причепився? – сказав Франц. – Звідки я можу знати, з ким хоче оженитися твій брат у перших?
Він намагався приховати своє збентеження. Невже той есесівець справді розпитував про нього?
– Він хоче оженитися з Маріхен з Боценбаха.
– Як? Та це ж Ернстова наречена!
– Якого Ернста?
– Чабана.
Антон Грайнер засміявся.
– Що ти, Франце! Та. хіба на цього хлопця хтось зважає? До Ернста ніхто й не ревнує.
Знову щось таке, чого Франц не зрозумів, але він навіть не встиг спитати. Коли вони в'їхали на околицю Гехста, їх роз'єднали. Вулицю, по якій їхав Франц, перегороджували дві великі цистерни з бензином. Всі велосипедисти зійшли з машин і повільно рушили пішки. Обличчя робітників були такі ж сірі, як і повітря; лише на металевих предметах – на рулях велосипедів, на фляжці, що виглядала у когось з кишені, на цистернах – грали відблиски вранішнього сонця. Попереду Франца йшла група дівчат у сірих і синіх фартухах, вони тремтіли від холоду і тулилися одна до одної. Франц із своїм велосипедом проштовхувався вперед, і дівчата почали бурчати.
Здається, хтось гукнув "Франце"? Він ще раз обернувся і зустрівся з гострим поглядом чорного ока. Цю дівчину із сердито стуленими губами і пасмом волосся над спотвореним оком він уже бачив. Він зустрів її на початку тижня. Вона насмішкувато кивнула йому.
У роздягальні тишкувалися: "Оклецьок… Оклецьок…"
– А що трапилося з Оклецьком?
– Він повернувся.
– Що? Як? Сюди?
– Ні, ні! Може, прийде в понеділок.
– А звідки ви це знаєте?
– Учора ввечері я був у "Якорі", туди зайшла Оклецькова дочка, ота, кульгава. Вона сказала, що він повернувся, тоді я зразу ж зайшов до нього. Оклецьок сидів на ліжку, а дружина ставила йому компреси. На голові в нього теж був компрес. "Господи Ісусе, – сказав я, – Оклецьок, хайль Гітлер!" – "Так, хайль Гітлер, – сказав він, – це добре, що ти одразу ж зайшов до мене". – "Що ж у цьому доброго? – кажу. – Ти краще розкажи мені, що вони з тобою робили?" На це він мені сказав: "Карльхене, ти вмієш мовчати?" – "Звичайно" – "Я теж", – сказав він. Більше він не промовив ні слова.
III
Еллі не зводила карих очей з Оверкампа, який після допиту, що тривав мало не цілу ніч, уже не був для неї незнайомий.
– Будьте ласкаві, наповажтеся пригадати, пані Гайслер. Ви мене розумієте? Можливо, на самоті вам легше буде зібрати докупи свої думки, ніж коли ви гуляєте на волі. Це легко можна перевірити.
Її думки наче висохли від нестерпно яскравого світла, вона могла думати лише про те, що бачила перед собою.
Вона подумала: "Три верхніх зуби у нього, напевно, штучні".
Оверкамп підійшов впритул до неї, і різке світло лампи залляло його голену потилицю, а обличчя Еллі, нарешті, опинилося в тіні.
– Ви мене зрозуміли, пані Гайслер?
Еллі тихо промовила:
– Ні.
– Якщо ви нічого не можете пригадати на волі, – а на волі ви лишилися тільки завдяки тому, що не ладнали з Гайслером і розійшлися з ним, – то, може, вам проясниться в голові, коли ви потрапите у тюрму, а коли треба буде, то й у темну камеру. Тепер ви мене зрозуміли, пані Гайслер?
Еллі сказала:
– Так.
Коли її обличчя було в тіні, вона могла думати. "А що я втрачу, коли він мене арештує? Роботу? Щодня друкувати десятки листів до панчішних фабрикантів? Темна камера? Все-таки краще, ніж це світло, що немов крає на шматки мозок".
Її думки, звичайно напівусвідомлені й невиразні, раптом з надзвичайною ясністю осягнули все, навіть можливість смерті. Вічний мир після дочасних страждань і ударів долі – так учили її колись у школі, але ні вчитель, ні маленька учениця з каштановими косами ніколи не думали, що цей туманний вислів колись стане їй у пригоді в повсякденному житті.
Оверкамп відійшов набік. Еллі швидко заплющила очі – сліпуче біле світло забивало дух. Оверкамп не зводив з неї очей, мов палкий коханець. Сьогодні вночі він викликав до себе близько десятка людей, в тому числі Еллі Гайслер. Ця молода жінка на всі його запитання лагідно відповідала тільки "так" або "ні". Її личко, здавалося, тануло в цьому смертоносному світлі. Оверкамп знову заговорив:
– Отже, дорога пані Гайслер, почнемо усе спочатку.
Одразу ж після вашого одруження – згадайте, як цей тип ще був закоханий у вас, до речі, тут немає нічого дивного; як потім це кохання почало поволі танути, як ви сварилися і швидко мирилися, і знову були щасливі. Чи вірно я каїку, пані Гайслер? Потім вогник кохання почав згасати, і ваш чоловік від вас віддалявся, а ви усе ще любили його, і серце краялося вам від думки, що ваше велике кохання пропадає марно, – пам'ятаєте?
Еллі тихо промовила:
– Так.
– Так, ви пам'ятаєте. І як приятельки робили вам різні натяки. Як він уперше пішов з дому увечері, а потім знову і знову – до тієї жінки. Пам'ятаєте?
Еллі промовила:
– Ні.
– Що ні?
Еллі спробувала повернути голову, але сліпуче світло підкорило собі її волю. Вона тихо додала:
– Він ішов кудись, оце й усе.
– І ви навіть не пригадуєте, до кого?
– Ні, – відповіла Еллі.
Коли допит дійшов до цієї точки, в голові Еллі, як і передбачав Оверкамп, виник цілий рій неприємних спогадів. Мов нічні метелики, пурхали вони над сліпучою поліційною лампою: товста касирка, кілька молоденьких дівчат, у яких на синіх кофточках був нашитий червоний значок "Фіхте", некрасива сусідка з Нідеррада, і ще одна – Еллі уперто ревнувала Георга саме до неї, можливо тому, що для цього не було жодних підстав, – Лізель Редер. Лізель була тоді повненька золотаво-русява, весела дівчина. Як тільки Еллі спала на думку Лізель, вона одразу ж пригадала всю родину Редерів, і Франца, і все, що було з цим пов'язане.
Отже, Оверкамп, як завше, правильно спланував свій допит. Його запитання розворушили в пам'яті Еллі саме те, що він хотів розворушити. Тільки все це залишалося в душі у жінки, що мовчки й нерухомо сиділа перед ним.
Оверкамп відчув, що допит, як казали гестапівці, надломився. На таку диявольську перешкоду частенько наштовхується найхитромудріший план, через неї зазнавали невдачі найдосвідченіші поліційні: людське "я", замість того, щоб ослабнути і розпастися під ударами тисяч запитань, несподівано в останню мить немов випростується й міцніє, удари уже безвладні розбити це "я", а навпаки, воно від них тільки твердішає.
До того ж, щоб зломити сили цієї молодої жінки, їй треба спочатку дати можливість їх зібрати. Оверкамп повернув рефлектор. М'яке світло відбилося від стелі і залило майже порожню кімнату.
Еллі зітхнула з полегкістю. На підлогу під вікном – віконниці були зачинені – лягла дивна золотава смуга: світанок.
– Ідіть. Але ви можете знадобитися нам у першу-ліпшу хвилину. Сьогодні або завтра. Хайль Гітлер!
Еллі брела вулицями, хитаючися від утоми. У найближчій булочній купила теплу булочку. Вона не знала, куди йти, і машинально подалася до контори. Вона сподівалася, що там не буде нікого, крім прибиральниці, і вона зможе спокійно посидіти в куточку до дев'ятої години.
Але директор контори, любитель рано вставати, уже прийшов.
– Ранкові години – золоті години, я завжди так кажу, а золото – це ви, Еллі. Якби це був хтось інший, пані Еллі, я б заприсягнувся, що ви були на побаченні. Не червонійте так, пані Еллі. Якби ви знали, як це вас красить. Є щось таке ніжно-тендітне у кінчику вашого носика і тінях під очима! "Аби хоч один чоловік по-справжньому кохав мене, – подумала Еллі. – Георг, навіть коли він ще живий, мене більше не любить. Про Генріха не варт і думати. Про Франца не може бути й мови. Увечері після роботи поїду до батька. Він завжди радий мене бачити. Він завжди буде мене любити".
IV
"Мене забули в цьому дворі, – думав Георг. – Чи давно я вже тут? Години, дні? Ця відьма мене ніколи не випустить. Пауль більше ніколи не прийде".
З під'їздів виходили люди і поспішали в місто.
– Привіт, Маріхене! Куди це ти так рано зібрався?
Хайль Гітлер!
– Та не кваптеся так, пане Майєре, робота від вас не втече.
– Доброго ранку, моя люба!
– Отже, до вечора, Альмо!
Чому ці люди такі веселі? З чого вони радіють? З того, що знову настав день? Що знову світить сонце? Невже вони завжди такі веселі?
– Ну, – сказала пані Граббер, коли Георг не зразу вдарив молотком. Вона вже кілька хвилин стояла у нього за спиною.
Георг подумав: "А що, як Пауль про мене забуде і доведеться залишитись тут назавше, замість його шуряка? Вночі – на лаві в гаражі, а вдень – тут, у дворі".
Пані Граббер сказала:
– Послухайте, Отто! З вашим зятем Паулем я говорила про платню, – якщо я взагалі залишу вас у себе, а це ще не вирішено, – так от: сто двадцять марок… Ну? – спитала вона знову, бо Георг, здавалося, вагався. – Працюйте далі. Я побалакаю з Редером, адже він вас рекомендував.
Георг нічого не відповів. Його серце так гучно калатало в грудях, що йому здавалося, наче ціла вулиця чує його удари.