Та хай би я навіть годину мав балакати, — що б я ще сказав, крім того, що все це так схоже на вас!
Сюзанна Ніппер взялася гризти наступну порцію стрічки від капелюха і, на знак схвалення висловленої думки, кивнула у стелю.
— Ох, цей Уолтер! — озвалася Флоренс. — Я й вам маю дещо сказати перед вашим від'їздом, Уолтере, — тільки прошу — називайте мене просто Флоренс. Не говоріть так, наче я вам чужа.
— Чужа? — повторив Уолтер. — Ні. Я так не говорив. В усякому разі, не мав такого на думці.
— Хай, тільки цього замало, — відповіла Флоренс, — та й не про те мова. Бо він, Уолтере, — додала Флоренс, зайшовшися плачем, — він так вас любив, а коли помирав, то сказав, що вас любить і просив: "Не забудь про Уолтера!" А тепер, коли в мене немає нікого на світі, а ви захочете бути мені братом, — я стану вам за сестру й буду ціле життя думати за вас, як за брата, де б ви не були. Ось що я мала сказати вам, дорогий Уолтере, тільки не сказала так, як хотілося, бо серце моє повне вщерть.
І вона зворушливо, простосердо і щиро простягла Уолтерові обидві руки. Уолтер взяв їх в свої, нахилився й поцілував залите слізьми обличчя, що не відсахнулося й не зашарілося, а підвелося йому назустріч, довірливе та щире. У цю хвилину з Уолтерової душі вивітрилась остання хмарка сумніву чи неспокою. Юнакові привиділось, що вони у цю мить стоять біля смертного ложа Поля, і перед цим скорботним видінням він заприсягся собі, що там, на засланні, сам образ її оточить братерським піклуванням та любов'ю, збереже непорушною її щиру віру і зневажатиме себе, якщо осквернить цю віру, приписавши їй не ті почуття, якими вона була викликана.
Сюзанна Ніппер, що вже згризла обидва кінці своїх стрічок і не раз ділилася своїми переживаннями з віконцем у стелі, змінила тему розмови, поцікавившись, кому покласти в чай цукру, а кому налити молока, і, дізнавшись, стала наливати чай. Всі четверо посідали до столу й під головуванням цієї енергійної молодої леді узялися чаювати. В присутності Флоренс навіть гравюра, що зображала фрегат "Тартар", пояснішала.
Ще півгодини тому Уолтер нізащо в світі не звернувся б до неї по імені. А тепер, після її просьби, він мав право це робити. Він міг дивитися на неї, думати про неї без прикрого відчуття, що краще було б, коли б вона взагалі не приходила. Він міг спокійно думати, яка вона вродлива, яка цікава, скільки щастя принесе вона чоловікові, що знайде притулок у їі серці. Він пишався, що і йому належало якесь місце у тому серці, і рішуче поклав собі якщо не завоювати його цілком — це й досі йому здавалося нездійсненним, — то принаймні завжди бути гідним його не менш, ніж сьогодні.
Напевне, руками Сюзанни Ніппер, коли вона розливала чай, керувала якась добродійна сила, бо в маленькій вітальні панували мир і злагода. Напевне, стрілками дядькового хронометра водила якась цілком протилежна сила, бо він ішов хутчіше, ніж фрегат "Тартар" за ходового вітру. Так чи інакше, але на гостей, за рогом неподалік, чекав кеб, і хронометр, коли на нього випадком глянули, так виразно ствердив, що кеб той чекає вже довго, що піддавати це твердження сумніву було неможливо, — тим більше, коли його висловив такий незаперечний авторитет. Бо ж якби дядька Сола мали навіть вішати за часом його годинника, він би ніколи не погодився, що той спішить хоч на найменшу частину секунди.
Прощаючись, Флоренс ще раз повторила старому все, що сказала раніше, і змусила його ратифікувати їхню угоду. Дядько Сол гостинно провів її аж під дерев'яного мічмана і передоручив Уолтерові, що взявся відвести обох дівчат до кеба.
— Уолтере, — дорогою сказала Флоренс, — я боялась запитати при дядькові, чи надовго ви їдете?
— Та я й сам не знаю, — відповів Уолтер. — Боюсь, що надовго. Так, принаймні, я зрозумів зі слів містера Домбі, коли він призначав мене на цю посаду.
— Це що — відзнака, Уолтере? — повагавшись, запитала Флоренс і стурбовано глянула йому в лице.
— Відзнака? — перепитав Уолтер.
— Так.
Уолтер оддав би все, щоб мати змогу відповісти позитивно, та обличчя його промовило раніше, як губи, а Флоренс була надто чутлива, щоб не зрозуміти цієї мови.
Боюсь, вас не можна називати батьковим улюбленцем, — тихо сказала вона.
— Для цього нема підстав, — усміхнувся Уолтер.
— Немає підстав?
— Не було підстав, — поправився Уолтер, збагнувши, що вона хотіла сказати. — У фірмі служить багато людей. Між містером Домбі і таким молодим службовцем, як я, величезна відстань. Виконуючи свої обов'язки, я роблю те, що, повинен робити, — не більше, ніж інші.
Чи не мала Флоренс підозри, — непевної невиразної підозри, яка зародилася тієї ночі, коли вона прийшла у батьків кабінет — що, можливо, саме інтерес Уолтера до неї, саме їхнє тривале знайомство і накликали на юнака неласку його хазяїна? Чи не майнула ця або подібна думка і в голові Уолтера? Ніхто з них цього не виказав. Ніхто взагалі не сказав ані слова. Обоє мовчали якийсь час, і Сюзанна, ідучи поруч Уолтера, кидала на них допитливим оком, — думки міс Ніппер, безперечно, курсували тим самим шляхом, і так само потай від інших.
— А, може, ви й хутко повернетесь, Уолтере, — озвалася нарешті Флоренс.
— А може, повернусь, як буду старим дідусем, а ви — бабусею, — відповів Уолтер. — Проте, сподіватимусь кращого.
— Тато, — за хвилину додала Флоренс, — він… він переживе своє горе і… може, заговорить зі мною ласкавіше. Тоді я йому скажу, як би я хотіла, щоб ви повернулись, і попрошу, щоб він вас відкликав звідти.
Голос її, коли вона говорила за батька, щемливо затремтів, і Уолтер збагнув усе.
Тепер, коли кеб був поруч, Уолтер волів би попрощатися без зайвих слів і піти, бо раптом відчув, що то таке — прощання; але Флоренс, сівши, не відпускала його руки, а в неї в руці опинився маленький пакуночок.
— Уолтере, — мовила вона, приязно дивлячись просто йому в обличчя, — я, як і ви, сподіваюся кращого. Я молитимусь, щоб воно прийшло, і вірю — воно таки прийде. Я робила це, щоб подарувати Полеві. Прийміть це від мене на знак дружби й не розпаковуйте до вашого від'їзду. І нехай благословить вас бог, Уолтере! Не забувайте мене! Ви ж мені брат тепер!
Уолтер був радий, що в цю мить його заслонила Сюзанна: інакше від нього у пам'яті Флоренс залишився б тужливий спогад. Був радий також, що вона не визирнула з вікна, тільки махала рукою, доки її було видно.
Незважаючи на її прохання, Уолтер не втримався і розгорнув пакунок того-таки вечора, коли лягав спати. Це був маленький гаманець з грошима.
На ранок встало ясне сонечко, повернувшись із далеких країв, і разом з сонцем устав і Уолтер, щоб одчинити капітанові, що вже тупцявся під порогом: він відчалив з дому зарання, поки місіс Мак-Стінджер ще спала. Капітан удавав, ніби в нього найкращий настрій, і приніс у кишені розлогого синього фрака вудженого язика на сніданок.
— Знаєш, Уол-ре, — сказав капітан, коли вони сіли за стіл, — якщо твій дядько є тим, за кого я його маю, то він з цієї нагоди відкриє нам останню пляшку тої мадери.
— Ні, ні, Неде, — відмовив старий. — Ні. Ми відкоркуєм її, коли Уолтер повернеться.
— Чули? — гукнув капітан. — Здорово сказано!
— Вона тут, у льосі, — сказав Сол Джілс, — вся в поросі і павутинні. Може, й нас з тобою, Неде, вже вкриє порох і павутиння, поки вона з'явиться на світ.
— Здорово сказано! — повторив капітан. — Чудова мораль! Уол-ре, хлопчику, — плекай фігове дерево, щоб росло як слід, і матимеш затінок на старість. Переглянь уважно ка… гм! — Капітан змінив думку. — Я не певен, де саме це можна знайти. Але як знайдеш, відзнач це місце. Ну, Соле Джілсе, рушай далі.
— Та де б вона не була, Неде, та пляшка, вона чекатиме на Уолтера, — промовив старий. — Оце все, що я хотів сказати.
— І сказав здорово! — похвалив капітан. — І якщо нам не судилося втрьох роздушити ту пляшку, то дозволяю вам двом випити мою долю.
Хоч у якому веселому гуморі був капітан, а до вудженого язика він ледь доторкнувся, дарма що кожного разу, як на нього дивились, удавав, ніби їсть з величезним апетитом. А ще він страшенно боявся лишитися віч-на-віч чи то з дядьком, чи з небожем, — видно, у тому, що вони будуть усі вкупі, йому бачився єдиний шанс зберегти свою вдавану веселість. Цей страх штовхав капітана на різні наївні хитрощі: то він вибігав на поріг — поглянути на якийсь незвичайний кеб, що проїжджав мимо саме тоді, як Соломон пішов одягати фрак; то він опинився на вулиці, зачувши запах горілого, коли Уолтер подався на верх попрощатися з пожильцями дому. І все це, як вважав капітан Катл, залишилось непоміченим для стороннього ока.
Уолтер якраз повертався зі своєї прощальної експедиції, коли, переходячи через крамницю до маленької вітальні, побачив у дверях знайоме обличчя, що зазирало з вулиці, й стрілою кинувся до нього.
— Містер Турбот! — гукнув Уолтер, тиснучи руку Джонові Турботу-молодшому. — Заходьте, будь ласка! Дуже мило з вашого боку, що ви в такий час забігли попрощатися зі мною. Ви знали, як мені буде приємно потиснути вашу руку перед від'їздом. Я несказанно радий, що маю таку можливість! Заходьте ж, будь ласка!
— Навряд чи ми з вами коли зустрінемось, Уолтере, — відповів той, делікатно опираючись запросинам. — І я радий, що маю цю можливість тепер, перед самим від'їздом я вже не боюся заговорити до вас й потиснути вам руку. І більше не уникатиму вашої дружби, Уолтере.
Журлива усмішка, яка супроводила його слова, показала, що навіть у цьому знаходив він певну підтримку й розраду своїм думкам.
— Ах, містере Турбот, — дорікнув йому Уолтер, — навіщо ж ви уникали мене? Я певний, що крім добра ви не могли зробити мені нічого.
Турбот похитав головою.
— Якби я й міг зробити комусь добро на цьому світі, то хотів би, щоб то були ви, Уолтере, — сказав він. — Бачити вас вряди-годи було для мене і щастям, і докором сумління. Проте приємність переважала біль. Тепер я це знаю, бо певен, що втрачаю вас.
— Зайдіть до нас, містере Турбот, познайомитеся з моїм дядечком, — наполягав Уолтер. — Я часто говорив з ним про вас, і він з радістю перекаже вам кожну звістку від мене. Тільки про нашу останню розмову, містере Турбот, я нічого йому не сказав, — похопився додати Уолтер, помітивши, як той завагався, — навіть йому, повірте.
Сивоголовий Турбот-молодший потис юнакові руку, й на очах йому забриніли сльози.
— Якщо я коли й познайомлюся з ним, Уолтере, — промовив він, — то тільки для того, щоб мати відомості про вас.