Проте ні Жільнорман, ні Маріус і не подумали навести довідки.
Наступного вечора, на смерканні, Маріус приїхав до Вернона. У домах уже запалювали свічки. Він спитав у першого стрічного, де живе "пан Понмерсі". Бо в душі він погоджувався з Реставрацією і не вважав свого батька ні бароном, ні полковником.
Йому показали дім. Він подзвонив. Відчинила жінка з лампою в руці.
— Пан Понмерсі вдома? — запитав Маріус.
Жінка не відповіла й не ворухнулась.
— Він тут живе? — перепитав Маріус.
Жінка ствердно кивнула.
— Я можу поговорити з ним?
Жінка заперечливо похитала головою.
— Але я його син, — сказав Маріус. — Він чекає мене.
— Він уже вас не чекає більше, — відповіла жінка.
Тільки тоді Маріус помітив, що вона плаче.
Жінка показала йому рукою на двері. Він увійшов.
У просторому передпокої з низькою стелею горіла свічка. Маріус побачив там трьох чоловіків: один стояв на ногах, другий — навколішках, а третій, у самій сорочці, лежав випростаний на підлозі. Той, хто лежав, був полковник.
Два інші були лікар і священик, який читав молитву.
Три дні тому полковник захворів на запалення мозку. Передчуваючи недобре, він іще на початку своєї хвороби написав старому Жільнорманові, просячи прислати сина. Полковникові ставало все гірше, і того самого вечора, коли Маріус приїхав у Вернон, він у нападі гарячки підхопився з ліжка, відштовхнув служницю, яка намагалася втримати його, й вигукнув: "Мого сина досі немає! Я піду зустрічати сина!" Потім він вийшов із кімнати й упав — у передпокої. Він щойно помер.
Служниця покликала лікаря та священика. Лікар з’явився запізно, священик прийшов запізно. Син теж з’явився запізно.
У тьмяному світлі свічки на блідій щоці полковника було видно велику сльозу, що викотилася з його мертвого ока. Око згасло, але сльоза не висохла. Полковник плакав, що син приїхав запізно.
Маріус дивився на цього чоловіка, якого бачив уперше й востаннє у своєму житті, на його шляхетне й мужнє обличчя, на розплющені очі, які вже нічого не бачили, на сиве волосся, на тіло, посмуговане брунатними рубцями, — слідами шабельних ударів — і поцятковане червонястими зірочками — загоєними ранами від куль. Він дивився на величезний шрам — знак героїзму — на обличчі, яке Бог позначив виразом доброти. Він подумав, що цей чоловік — його батько, проте лишився холодний.
Йому було сумно, але так само сумував би він, побачивши якогось іншого покійника.
А тим часом гірка жалоба витала в кімнаті. Служниця схлипувала у кутку, кюре молився, й молитва його уривалася риданнями, лікар утирав очі. Навіть покійник плакав.
Іноді лікар, священик і служниця поглядали на Маріуса, не мовлячи й слова; для них він був тут чужий.
Маріус, зовсім мало схвильований, почував себе через це дуже ніяково. Він упустив на підлогу капелюх, щоб подумали, ніби від горя він не зміг утримати його в руці. І водночас він відчував докори сумління і картав себе за таку поведінку. Але хіба це його провина? Він не любив свого батька — що вдієш?
Полковник не залишив після себе нічого. Продаж майна ледь покрив видатки на похорон. Служниця знайшла клаптик паперу, який передала Маріусові. Там були такі слова, написані рукою полковника:
"Моєму синові. Імператор ушанував мене баронським титулом на полі битви під Ватерлоо. Реставрація не визнала за мною права на титул, який я оплатив кров’ю, і тому його носитиме мій син. Я певен, він буде гідний цієї честі".
На звороті полковник приписав:
"У тій самій битві під Ватерлоо один сержант урятував мені життя. Його звуть Тенардьє. Останнім часом, наскільки мені відомо, він держав корчму в якомусь селі поблизу Парижа, чи то в Шелі, чи в Монфермеї. Якщо моєму синові трапиться зустріти цього чоловіка, хай він зробить для нього все, що зможе".
Не так з обов’язку перед пам’яттю батька, як під впливом невиразної пошани до смерті, що панує в серці кожної людини, Маріус узяв і сховав ту записку.
З полковникового майна нічого не збереглося. Пан Жільнорман продав тандитникові його шпагу та мундир. Сусіди пограбували сад і розтягли рідкісні квіти. Інші рослини незабаром здичавіли або повсихали.
Маріус пробув у Верноні лише дві доби. Після похорону він повернувся до Парижа та до своїх занять на юридичному факультеті, зовсім не згадуючи про батька, ніби його ніколи й не існувало. Через два дні полковника поховали, а через три — забули.
Маріус носив на капелюсі жалобну стрічку. Ото й усе.
5. Несподівана зустріч у церкві
Маріус зберіг релігійні звички свого дитинства. Однієї неділі він прийшов на месу до церкви Сен-Сюльпіс, у той самий бічний неф перед вівтарем Святої Діви, куди водила його тітка, коли він був маленький. Будучи того дня неуважнішим і замисленішим, ніж звичайно, він опустився навколішки, сам того не помітивши, на оббитий утрехтським оксамитом стільчик для моління, на бильці якого було написано: "Пан Мабеф, церковний староста". Відправа тільки-но почалася, коли з’явився якийсь старий і сказав Маріусові:
— Добродію, це моє місце.
Маріус поквапно підвівся й відійшов, а старий опустився навколішки на свій стільчик.
Коли відправа скінчилася, Маріус стояв, поринувши у свої думки. Старий знову підійшов до нього і сказав:
— Пробачте, добродію, що я вас недавно потурбував і оце знову турбую. Може, ви розгнівалися на мене, і тому я хочу пояснити вам, у чому тут річ.
— Ну, що ви, не варто, — сказав Маріус.
— Ні, варто! — заперечив старий. — Я не хочу, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене. Розумієте, мені дуже дороге це місце. Ви спитаєте, чому? Зараз я вам скажу. Саме тут протягом багатьох років я бачив одного бідолашного батька, який раз на два або три місяці приходив сюди, щоб побачити свого сина, бо за якоюсь там родинною домовленістю він був позбавлений права з ним зустрічатися. Він приходив на ту годину, коли хлопчика приводили слухати месу. Малий і не здогадувався, що його батько тут. Може, він, сердешний, і не знав, що в нього є батько. А той ховався за цю колону, щоб його не побачили. Він дивився на сина й плакав. Він без тями любив своє дитя, бідолаха! Я бачив усе те, і тому це місце стало для мене мовби святе, і я взяв собі за звичку слухати месу тут, хоч як церковний староста маю право молитись на лаві причту. Я навіть познайомився з тим безталанним чоловіком. Його тесть, багата тітка чи ще хтось із родичів, достоту не знаю, погрожували позбавити хлопця спадщини, якщо він, батько, буде з ним бачитися. І тоді він пожертвував собою, щоб його син у майбутньому був багатий і щасливий. Батька розлучили із сином через політичні незгоди. Я шаную політичні переконання, але є люди, які не знають почуття міри. О Господи! Якщо чоловік бився під Ватерлоо, це не означає, що він страховище. Хіба можна через таке забирати в нього сина? Той чоловік був полковником у Бонапарта. Здається, він уже помер. Він жив у Верноні, де я маю брата кюре. Його прізвище чи то Понмарі, чи то Моперсі… На щоці в нього, як зараз бачу, величезний шрам від шабельного удару…
— Понмерсі? — запитав Маріус, збліднувши.
— Так, так. Понмерсі. А ви його знали?
— Це мій батько, добродію, — сказав Маріус.
Старий сплеснув руками й вигукнув:
— То ви той самий хлопчик! Авжеж, він і справді має вже бути дорослий. О, бідолашний юначе! Знайте ж принаймні, що ваш батько любив вас до нестями!
Маріус провів старого аж до його дому. Наступного дня він сказав панові Жільнорману:
— Ми з друзями домовились поїхати на полювання. Ви дозволите мені відлучитися на три дні?
— Хоч на чотири! — відповів дід. — Їдь собі, розважайся.
І, підморгнувши, прошепотів дочці:
— Якась любовна інтрижка!
6. До чого може призвести знайомство з церковним старостою
Куди їздив Маріус, ми довідаємося трохи згодом.
Три дні його не було в Парижі, а повернувшись, він пішов до бібліотеки свого факультету й замовив підшивку "Монітера".
Він перечитав "Монітер", перечитав усі історичні твори про Республіку та Імперію, прочитав "Спогади", продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, переглянув щоденники очевидців, воєнні зведення, заклики й відозви. Коли Маріус уперше натрапив на батькове прізвище у воєнних зведеннях великої армії, він цілий тиждень після того ходив наче в лихоманці. Він навідав генералів, під чиїм началом служив Жорж Понмерсі, і серед них графа Г. Церковний староста Мабеф, якому він зробив візит, розповів йому про життя полковника у Верноні, про його самотність, про квіти. Маріус таким чином до кінця пізнав свого батька — людину тонких почуттів і лагідної вдачі, рідкісне поєднання ягняти й лева.
А тим часом, захопившись розслідуваннями, що забирали весь його час і всі його помисли, Маріус майже не бачився з Жільнорманами. Він з’являвся на сніданок або обід і потім відразу зникав. Тітка бурчала. Старий Жільнорман усміхався:
— Ба! Настала пора дівчаток!
Іноді старий додавав:
— Ну й чортівня! Я думав, ідеться про інтрижку, а це, виявляється, справжня пристрасть.
І справді, то була пристрасть.
Маріус почав боготворити свого батька.
Різко змінились і його погляди. Минуле, в яке він заглянув, приголомшило і спершу навіть засліпило його.
Республіка, Імперія — раніше ці слова здавались Маріусові жахливими. Республіка ввижалася йому гільйотиною в сутінках. Імперія — шаблею посеред темної ночі. Та ось Маріус заглянув туди, й там, де сподівався знайти тільки хаос і морок, він із неймовірним подивом, до якого домішувалися радість і страх, розгледів сліпучі зорі: Мірабо, Верньйо, Сен-Жюста, Робесп’єра, Каміля Демулена, Дантона[34] — і сонце, що виходило з-за обрію, — Наполеона. Коли минуло перше засліплення, він побачив Республіку й Імперію у зовсім іншому світлі, ніж бачив їх досі: Республіку як торжество громадянського права, повернутого народові; Імперію як торжество французького духу, поширеного на всю Європу. За Революцією він побачив образ народу, а за Імперією — образ Франції.
І тоді Маріус збагнув, що досі він не розумів ні своєї країни, ні свого батька. Його мучило каяття й проймав розпач при думці, що він прозрів так пізно, що тільки могилі він може вилити свою душу. О, якби його батько був живий, він, Маріус, кинувся б йому на груди й сказав: "Батьку! Це я, твій син! У нас одне серце!" Він би обняв його й окропив слізьми його сиву голову, він би милувався батьковим шрамом, поклонявся його одежі, тиснув йому руки й цілував ноги! О, чому батько помер так рано, помер, не дочекавшись, ні справедливості, ні любові сина!
Виправдавши батька, Маріус, природно, змінив свій погляд і на Наполеона.
Хоч це йому далося не так легко.
З дитинства він чув про Бонапарта тільки погане.