Люди біля вогнищ голосно охнули від захоплення, закричали. Геральт, напружений, гладив кучері Єнніфер, вдихав запах бузку та аґрусу, що струменів від них. Якщо він надто сильно її хотітиме, подумав, вона це відчує й буде прикро вражена. Насторожиться, з'їжиться і відштовхне мене. Спокійно запитаю, що в неї чувати…
— В мене нічого не чувати, — сказала, а в її голосі щось затремтіло. — Нічого, про що варто б розповідати.
— Не роби цього зі мною, Єн. Не читай мене. Це мене соромить.
— Вибач. Це мимоволі. А в тебе, Геральте, що нового?
— Нічого. Нічого, про що варто б розповідати.
Мовчали.
— Белтайн! — раптом шепнула вона, він відчув, як тужавіє та напружується її рука, притиснута до його грудей. — Вони розважаються. Святкують одвічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на знищення і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Геральте. Ми не можемо повторюватись. Нас позбавили цієї можливості. Дали нам можливість чинити з природою незвичайні речі, інколи навіть суперечні їй. А одночасно забрали те, що в природі є найпростішим та найприроднішим. Що з того, що ми живемо довше від них? Після нашої зими не буде весни, ми не відродимось, те, що закінчується, закінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене вабить до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злісне і блюзнірське глузування з цього свята.
Він мовчав. Не любив, коли вона впадала у такий настрій, джерело якого він знав аж надто добре. Знову, подумав, знову це починає її мучити. Був час, коли здавалось, що забула, змирилася, як інші. Обняв її, притулив, легенько колихав, немов дитину. Дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона цього потребує.
— Знаєш, Геральте, — раптом сказала, вже заспокоївшись. — Мені найбільше бракувало твого мовчання.
Торкнувся вустами її волосся, вуха. Я прагну тебе, Єн, подумав, прагну, ти ж знаєш. Ти ж це знаєш, Єн.
— Знаю, — шепнула вона.
— Єн…
Вона знову зітхнула.
— Лише сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Лише ця ніч, що зараз промине. Нехай це буде нашим Белтайном. Вранці знову розлучимось. Прошу, не розраховуй на більше, я не можу, не могла б… Вибач. Якщо я тебе образила, поцілуй мене і йди.
— Якщо поцілую тебе, то не піду.
— Я цього сподівалась.
Схилила голову. Він торкнувся вустами її розхилених губ. Обережно. Спершу верхньої, потім нижньої. Вплів пальці в круті кучері, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Єнніфер, віддаючи поцілунок. пригорнулася до нього, а її вправні пальці швидко і вміло поралися із застібками його куртки. Впала горілиць на плащ, розстелений поверх м'якого моху. Він притис губи до її грудей, почув, як пуп'янок твердне і вирисовується під тонкою тканиною сорочки. Неспокійно дихала.
— Єн…
— Нічого не кажи… Прошу…
Дотик її оголеної гладенької холодної шкіри, що електризує пальці та внутрішній бік долоні. Дрижання вздовж пліч, вколотих її нігтями. З боку вогнищ крик, спів, свист, далека курява іскор у пурпуровому димі. Пестощі й дотик. Її. Його. Дрижання. І нетерплячість. Легенький дотик її струнких ніг, що обіймають його стегна, змикаються в замок.
Белтайн!
Дихання, розірване на зітхання. Зблиски під повіками, запах бузку та аґрусу. Майська Королева і Майський Король? Блюзнірський насміх? Непам'ять.
Белтайн! Майська Ніч!
Стогін. Її? Його? Чорні кучері на очах, на губах. Сплетені пальці тремтячих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?
Тиша. Ціла вічність тиші.
Белтайн… Вогні аж до небокраю.
— Єн?
— Ох, Геральте…
— Єн… Ти плачеш?
— Ні!
— Єн…
— Я присягала собі… Присягала…
— Не кажи нічого. Не треба. Тобі не холодно?
— Холодно.
— А тепер?
— Тепліше.
Небо страшенно швидко яснішало, чорна стіна лісу вигострила обриси, виявила з безформеного мороку виразну зубчасту лінію вершечків дерев. Блакитна передвісниця світанку, що виповзала з-за неї, розлилася вздовж обрію, гасячи лампади зірок. Холоднішало. Він пригорнув її сильніше, закутав плащем.
— Геральте.
— Ммм?
— Зараз світатиме.
— Я знаю.
— Я тебе скривдила?
— Трохи.
— Все почнеться заново?
— Воно ніколи не закінчувалось.
— Благаю тебе… Через тебе я почуваюся…
— Не кажи нічого. Все гаразд.
Запах диму, що розповзається серед вересу. Запах бузку та аґрусу.
— Геральте.
— Так.
— Пам'ятаєш нашу зустріч у Боривітрульських горах? І того золотого дракона… Як же він звався?
— Три Галки. Пам'ятаю.
— Він сказав нам…
— Я пам'ятаю, Єн.
Вона поцілувала його в місце, де шия переходила у ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.
— Ми створені одне для одного, — шепнула. — Можливо, приречені одне одному? Але ж нічого з цього не буде. Шкода, але, коли настане світанок, розлучимось. Інакше бути не може. Мусимо розлучитися, щоб не скривдити одне одного. Ми, приречені одне одному. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що нас створювали одне для одного, мали подбати про щось більше. Самого приречення недосить, його замало. Потрібне щось більше. Вибач мене. Я мусила сказати тобі це.
— Я знаю.
— Розуміла — те, щоб ми кохалися, не мало сенсу.
— Ти помилялася. Мало. Попри все.
— Геральте, їдь до Цинтри.
— Що?
— Їдь до Цинтри. Їдь туди і цього разу не зрікайся. Не чини так, як тоді… Коли ти був там…
— Звідки ти знаєш?
— Я все про тебе знаю. Ти забув? Їдь до Цинтри, їдь туди якнайшвидше. Настають погані часи, Геральте. Дуже погані. Ти повинен встигнути…
— Єн…
— Не кажи нічого, прошу.
Холодніше. Все холодніше. І все світліше.
— Ще не йди… Почекаймо до світанку.
— Почекаймо.
IV
— Не ворушіться, пане. Треба вам перев'язку змінити, бо рана кривавить, а нога страшенно пухне. Богове, погано це виглядає… Треба б якнайшвидше медикуса знайти.
— Срати на медикуса, — застогнав відьми́н. — Юрго, давай сюди мою скриньку. Ось, цей флакон. Лий просто на рану. О, холера ясна!!! Нічого, нічого, лий ще… Оооох!!! Добре. Товсто замотай і накрий мене…
— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас мучить…
— Срати на гарячку. Юрго?
— Так, пане.
— Я забув тобі подякувати…
— Не вам, пане, дякувати годиться, а мені. Се ж ви мені життя порятували, в моїй обороні утерпіли. А я? Що ж я такого зробив? Що чоловіка раненого, без тями, перев'язав, на віз поклав, щезнути не дав? То річ звичайна, пане відьми́не.
— Не така і звичайна, Юрго. Мене вже кидали… у подібних ситуаціях… Як пса.
Купець, опустивши голову, помовчав.
— Та, що ж, у паскудному світі жиємо, — пробурмотів урешті. — Але це ще не причина, щоб усім нам паскудитися. Добра нам треба. Так мене мій батько учив, так я своїх синів учу.
Відьми́н мовчав, удивлявся в галуззя дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху воза. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.
— Де ми?
— Переїхали вбрід ріку Траву, то тепер ми у Мехунських Лісах. Вже не Темерія, а Содден. Ви границю проспали, коли митники на возі бушували. Скажу вам тільки, що вельми вони з вас дивувалися. Але старший над ними вас знав, то й велів без зволікань пропустити.
— Він мене знав?
— Айно, певно, що так. Геральтом вас називав. Так сказав — Геральт із Ривії. Чи то ваше наймення?
— Моє…
— Обіцяв той митник послати когось із вісткою, що медикус потрібен. А я ще й сунув йому теє-сеє в руку, аби не забув.
— Дякую тобі, Юрго.
— Ні, пане відьми́не. Як я вже казав, то я вам дякую. І не тільки. Ще я вам дещо винен. Ми умовлялися… Що ви, пане? Зле вам?
— Юрго… Флакон із зеленою печаткою…
— Пане… Ви знову будете… Так ви страшно кричали крізь сон…
— Я мушу, Юрго…
— Воля ваша. Чекайте, духом у чарку влию… На богів, медикуса треба якнайшвидше, бо інакше…
Відьми́н відвернув голову.
***
Чув крики дітей, які бавилися у висохлому внутрішньому рові довкола замкових садів. Було тих дітей з десятеро. Шмаркачі, намагаючись перекричати одне одного тонкими схвильованими голосами, що ламалися у фальцет, зняли такий гармидер, аж у вухах лящало. Бігали туди-сюди дном рову, схожі були на зграйку швидких рибок, які блискавично і несподівано змінювали напрямок руху, але завше трималися разом. Як завжди, слідом за крикливими, худющими мов городні опудала старшими хлопцями біг задиханий малюк, що ніяк не міг устигнути.
— Чимало їх, — зауважив відьми́н. Мишовур кисло посміхнувся, термосячи голову, знизав плечима.
— Так, чимало.
— А хто з них… Хто з тих хлопців є тією знаменитою Несподіванкою?
Друїд відвів погляд.
— Я не маю права, Геральте…
— Каланте?
— Звичайно. Ти ж не дурив себе думкою, що вона так легко віддасть тобі дитину? Ти ж з нею знайомий. Це залізна жінка. Скажу тобі щось, чого не повинен казати, сподіваючись, що ти зрозумієш. Розраховую, що ти не викажеш мене їй.
— Кажи.
— Коли дитина народилася, шість років тому, вона мене покликала та наказала, щоб я знайшов тебе і вбив.
— Ти відмовився.
— Каланте не відмовляють, — повагом сказав Мишовур, дивлячись йому просто в вічі. — Я вже лаштувався рушати в дорогу, коли вона покликала мене знову. І скасувала наказ, не пояснивши й словом. Коли розмовлятимеш із нею, будь обережним.
— Буду. Мишовуре, скажи, як це трапилося з Дуні та Паветтою?
— Пливли зі Скелліге до Цинтри. Несподівано почався шторм. Від корабля навіть тріски не зосталося. Геральте… Те, що дитини не було тоді з ними, — це пекельно дивна річ. Незбагненна. Мали забрати на корабель, а в останню мить не забрали. Ніхто не знає, що було причиною. Паветта ніколи не розлучалася з…
— Як Каланте витримала це?
— А як ти гадаєш?
— Розумію.
Галасуючи, немов банда гоблінів, хлопці видерлися нагору і промчали мимо них. Геральт помітив, що близько до початку рухливої зграї біжить дівчинка, така ж худа і криклива, як хлопці, тільки маяла за нею ясна коса. З диким виттям громадка знову сипонула вниз, уривистим узбіччям рову, при цьому принаймні половина, в тому числі й дівчинка, з'їхали на сідничках. Найменший, що все не міг наздогнати, перевернувся, покотився, вже внизу голосно розплакався, стискаючи розбите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи та насміхаючись, а тоді побігли далі. Дівчинка вклякла біля малюка, обняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личку пил і бруд.
— Ходімо, Геральте. Королева чекає.
— Ходімо, Мишовуре.
Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, підвішеній на ланцюгах на конарі величезної липи.