І змушений у цьому зізнатися. Перед усією природою.
Рейневан мав підстави соромитися і сердитися, бо піддався паніці. Коли він побачив, як у Кромолін в'їжджають Стерчі, його охопив безглуздий, дурний страх, і цей страх безглуздо і по-дурному ним покерував. Сором побільшувало те, що він повністю це усвідомлював. Замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію і повестися осмислено та розумно, він відреагував, як наляканий і загнаний звір. Вискочив з вікна ванькира і кинувся навтьоки. Між шопами і бурдеями, в бік густого верболозу над рікою, що обіцяв, як йому здавалося, безпечний і темний прихисток.
Врятувало Рейневана його власне щастя і нежить, який уже кілька днів мучив Стефана Роткірха.
Річ у тім, що Стерчі добре спланували лови. Вони в'їхали в Кромолін утрьох. Решта ж троє, себто Роткірх, Дітер Гакст і Пугач фон Кнобельсдорф, прибули в поселення раніше і непомітно перекрили найімовірніші шляхи втечі. Рейневан неодмінно налетів би просто на Роткірха, який зачаївся за сараєм, якби не те, що застуджений Роткірх чхнув, і то так потужно, що його наляканий кінь ударив копитом об дошку. Рейневан, хоча паніка скувала йому мозок і він майже повністю втратив владу над ногами, вчасно зупинився, повернувся, промчав біля бурдею, повз купу гною, навкарачки проліз попід плотом і сховався за сухим чагарником. Він так дрижав, що йому здавалося, ніби весь чагарник шарудить, немовби його шарпає сильний вітер.
— Тс-с! Тс-с!
Поруч, за плотом, стояв хлопчик років, може, шести, у фільцевій шапці та перев'язаній перевеслом сорочці, що сягала до середини брудних литок.
— Тс-с! До сирниці, паницу… До сирниці… Тамки!
Рейневан глянув у вказаному напрямку. На віддалену на якийсь кидок каменем дерев'яну конструкцію, чотирикутну, покриту гостроверхим ґонтовим дахом буду, що здіймалася майже на три сажні над землею на чотирьох солідних стовпах. Названа сирницею буда більше нагадувала велику голуб'ятню. А найбільше — пастку без виходу.
— До сирниці, — поквапив хлопчик. — Свидко… Тамки ховайте сі…
— Туди?
— Йо! Ми всі завзди тамки ховаєм сі.
Рейневан не став продовжувати дискусію, тим більше що зовсім неподалік хтось свиснув, а гучне чхання і тупіт копит сповістили про наближення застудженого Роткірха. На щастя, Роткірх, повернувши між бурдеї, в'їхав просто в загорожу з гусьми, а гуси здійняли дике ґелґотання, яке заглушило все довкола. Рейневан зрозумів: зараз або ніколи. Зігнувшись у три погибелі, він бігцем дременув краєм чагарнику, підбіг до сирниці. І аж похолов. Драбини не було, а щоб видряпатися по гладесеньких дубових стовпах, годі було й думати.
Проклинаючи подумки свою дурість, він уже збирався втікати далі, коли почув тихе шикання, а згори, з чорного отвору, зісковзнув, немов змія, вузлуватий шнур. Рейневан ухопився за мотузку руками і ногами — і миттю опинився нагорі, в темному, задушливому і просякнутому смородом старого сиру нутрі. Спустив мотузку і допоміг йому залізти не хто інший, як голіард у червоному кабаті та рогатому каптурі. Той самий, котрий щойно читав у корчмі гуситську лібелу.
— Тс-с, — цитькнув він, приклавши палець до губів. — Тихо, пане!
— А чи тут…
— Безпечно? Так. Ми завжди тут ховаємося.
Рейневан, можливо, і спробував би з'ясувати, чому в такому разі тих, хто настільки регулярно тут ховається, регулярно ніхто не знаходить, але не було часу. Зовсім поруч із сирницею проїхав Роткірх. Чхнув — і рушив далі, не удостоївши споруди на стовпах навіть погляду.
— Ви, — озвався із пітьми голіард, — Рейнмар з Беляви. Брат Петера. Убитого в Бальбінові.
— Саме так, — підтвердив, помовчавши, Рейневан. — А ти сховався тут, тому що боїшся Інквізиції.
— Саме так, — підтвердив, помовчавши, голіард. — Те, що я читав у корчмі… Артикули…
— Я знаю, які це були артикули. Але оці, які приїхали, — це не інквізитори.
— Ніколи не відомо.
— Це правда. Одначе скидалося на те, що ти маєш заступників. І все-таки ти сховався.
— А ви — ні?
* * *
У стінах сирниці були численні отвори, які, мабуть, служили для того, щоб до гомулок[327], що сушилися всередині, надходило повітря, і водночас забезпечували кругове спостереження. Рейневан припав оком до діри, що виходила на корчму й освітлений мазницями майдан. Він міг бачити, що там відбувалося. Відстань не дозволяла розчути. Але здогадатися було зовсім не важко.
* * *
Військова рада в корчмі ще не закінчилася, пішли з неї тільки деякі. Тож Стерчів на майдані вітали головним чином собаки, а ще — армігери та лише кілька раубрітерів, серед них Куно Віттрам і Йон фон Шенфельд з перев'язаною пикою. Утім, "вітали" — це було занадто сильно сказано, бо мало хто з лицарів узагалі підняв голову. Віттрам і ще двоє всю увагу приділяли баранячому скелетові, з ребер якого здирали і запихали в рот рештки м'яса, Шенфельд тамував спрагу мальвазією, потягуючи її за допомогою просунутої крізь перев'язку соломинки. Ковалі та купці пішли спати, дівки, ченці, ваганти і цигани кудись завбачливо зникли, пахолки вдавали, ніби страшенно зайняті. Як наслідок, Вольфгерові Стерчі довелося повторити запитання.
— Я питав, — загримів він із висоти сідла, — чи бачили ви молодика, який відповідає опису? Чи був тут такий? Або, може, є? Може, хто-небудь нарешті буде такий ласкавий відповісти? Га? Чи ви, щоб вас холера взяла, поглухли?
Куно Віттрам виплюнув баранячу кісточку якраз під копита Стерчевого коня. Другий лицар витер пальці об вапенрок, глянув на Вольфгера і багатозначно перекрутив пояс із мечем. Шенфельд, не піднімаючи очей, забулькотів через свою соломину.
Під'їхав Роткірх, невдовзі приєднався Дітер Гакст. Обоє заперечливо покрутили головами під питальними поглядами Вольфгера і Морольда. Віттіх вилаявся.
— Хтось бачив такого, як я описав? — повторив Вольфгер. — Хто? Може, ти? Ні? А може, ти? Так, ти, бурмильцю! До тебе звертаюся! Бачив?
— Ні, — заперечив Самсон Медок, що стояв під корчмою. — Не бачив.
— Хто бачив і покаже, — Вольфгер сперся на луку, — той матиме дуката. Ну? Ось дукат, щоб ви не думали, що я брешу. Досить показати того, кого я шукаю. Підтвердити, що він тут є або був. Хто це зробить — дістане дуката! Ну! Хто хоче заробити? Ти? Може, ти?
Один із пахолків поволі наблизився, невпевнено озираючись.
— Я, пане, бачи… — почав він. Але не докінчив, бо Йон фон Шенфельд добряче копнув його під дупу. Пахолок гримнувся на всі чотири. Потім підхопився й утік, накульгуючи.
Шенфельд взяв руки в боки, глянув на Вольфгера й невиразно щось пробубонів з-під пов'язки.
— Га? — Стерча перехилився з сідла. — Що? Що він сказав? Що це було?
— Я не впевнений, — спокійно відповів Самсон, — але мені здається, що щось про засраних юд.
— І мені так здається, — підтвердив Куно Віттрам. — Клянуся бочкою святого Віліброда! Ми не любимо тут, у Кромоліні, юд.
Вольфгер почервонів, а тоді зблід, стискаючи в руці руків'я нагайки. Віттіх зрушив коня, а Морольд потягнувся до меча.
— Не раджу, — сказав Ноткер фон Вейрах, що стояв у дверях корчми. З одного боку від нього стояв де Тресков, з другого — Вольдан з Осин, а в нього за спиною — Римбаба і Боживой де Лоссов. — Не раджу починати, панове Стерчі. Тому що, клянуся Богом, те, що ви почнете, ми закінчимо.
* * *
— Вони вбили мого брата, — видихнув Рейневан, усе ще не відриваючи ока від діри в стіні сирівні. — Це вони, Стерчі, замовили це вбивство. Дасть Бог, почнеться бійка… І раубрітери їх посічуть… Петерлін буде відімщений…
— Я б на це не розраховував.
Рейневан озирнувся. Очі голіарда світилися в темряві. "На що він натякає? — подумав Рейневан. — На що не треба розраховувати: на бійку чи на помсту? Чи ні на те, ні на інше?"
* * *
— Я не хочу сварки, — промовив, стишивши голос, Вольфгер Стерча. — І не шукаю клопотів. Просто чемно собі питаю. Чоловік, якого я переслідую, убив мого брата і зганьбив братову. Моє право домагатися справедливості…
— Ой, панове Стерчі, — похитав головою Маркварт фон Штольберг, коли регіт трохи вгамувався. — Даремно ж то ви з тою своєю болячкою до Кромоліна вибралися. Їдьте, раджу я вам, шукати справедливості деінде. До суду, наприклад.
Вейрах пирснув, де Лоссов розреготався. Стерча сполотнів, усвідомлюючи, що його беруть на кпини, Морольд і Віттіх скреготали зубами так, що замалим не викрешували іскор. Вольфгер кілька разів відкривав і закривав рот, але перш ніж встиг що-небудь сказати, на майдан чвалом ввірвався Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач.
* * *
— Мерзотники, — скреготнув зубами Рейневан. — І як це на них не знайдеться кари… Як це не шмагне їх Господь своїм бичем, не нашле на них одного зі своїх ангелів…
— Хто знає, чи не нашле, — зітхнув у пропахлій сиром темряві голіард. — Хто знає?..
* * *
Пугач під'їхав до Вольфгера, щось швидко говорив, збуджений і червоний на обличчі, вказував у бік млина й моста. Довго говорити йому не довелося. Брати Стерчі пришпорили коней і рвонули галопом через майдан, у протилежний бік, між бурдеями, в напрямку броду на ріці. За ними гнали, не озираючись, Пугач, Гекст і Роткірх, який далі чхав.
— Хрест вам на дорогу! — сплюнув їм услід Пашко Римбаба.
— Зачули миші кота! — сухо розсміявся Вольдан з Осин.
— Тигра, — багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг. Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.
* * *
— Я, — сказав з пітьми голіард, — ще би туди не потикався.
Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.
— Мені вже нічого не загрожує, — запевнив він. — А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.
— Є речі, — голіард підсунувся ближче — так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, — є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.
— Що ти хотів цим сказати?
— Ви ж дуже добре знаєте, що.
— Я тебе знаю, — зітхнув Рейневан. — Я тебе вже бачив…
— Бачили, авжеж. У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи — недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати…
— Урбан Горн, — докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.
— Тихіше, — шикнув голіард. — Тихіше з цим іменем, пане.
* * *
Стерчі й справді дали драла із сільбища з дивною поспішністю, немовби від татарського загону або як на звістку про чуму, і чесали звідтіля так, ніби диявол наступав їм на п'яти.