— Ми запросили всіх: Обрі, Джулію, всіх. І якщо пощастить, це буде подвійне святкування — твого обрання в раду і чергової річниці моєї молодості…
Саманта була захмелена і хтива. Коли вже вони почнуть їсти? Вона помітила, що Шерлі вже немає у вітальні, і тішила себе надією, що та вже накриває на стіл.
Біля самого ліктя Саманти задзвонив телефон, і вона аж підстрибнула. Перш ніж хтось поворухнувся, Шерлі знову влетіла до кімнати. На одній руці в неї була квітчаста кухонна рукавиця, другою вона підхопила слухавку.
— Два-два-п'ять-дев'ять? — проспівала Шерлі, закінчивши на високій ноті.
— О… вітаю, Рут, дорогенька!
Говард, Майлз і Морін враз принишкли і уважно дослухалися до розмови. Шерлі так пильно глянула на чоловіка, ніби намагалася очима передати йому зміст Рутиних слів.
— Так, — виспівувала Шерлі. — Так…
Саманта сиділа найближче до слухавки, і до неї долинав голос співрозмовниці, але виокремити слова ніяк не вдавалося.
— Що, справді?..
Морін знову роззявила рота: вона нагадувала якесь прадавнє пташеня чи радше птеродактиля, що жадібно завмерло в очікуванні нової поживи.
— Так, дорогенька, я розумію… з цим не повинно бути проблем… ні, ні, я поясню Говардові. Ні, справді, не журися.
Шерлі не зводила своїх карих очиць з Говардових вирячених блакитних очей.
— Рут, дорогенька, — сказала Шерлі, — Рут, я б не хотіла тебе тривожити, але… ти заходила сьогодні на сайт ради?.. Ну… це не дуже приємна річ, але я думаю, що ти маєш знати… хтось там опублікував якісь брудні плітки про Саймона… ну, ти, мабуть, краще сама почитай, я б не хотіла… добре, дорогенька. Добре. Маю надію, що побачимося в середу. Так. Па-па.
Шерлі поклала слухавку.
— Вона не знала, — підсумував Майлз.
Шерлі похитала головою.
— А чому вона дзвонила?
— Її син, — сказала Говарду Шерлі, — твій новий помічник. У нього алергія на арахіс.
— Як гарно, в продуктовій крамниці, — вишкірився Говард.
— Вона хотіла попросити, щоб ти для нього тримав у холодильнику голку з адреналіном, про всяк випадок, — мовила Шерлі.
Морін чмихнула носом.
— Тепер усі діти мають якісь алергії.
Шерлі ще й досі стискала рукою слухавку. Вона мовби сподівалася відчути в ній якісь полохливі вібрації з Дому-на-пагорбі.
V
Рут стояла сама-самісінька в освітленій вітальні, стискаючи в руці слухавку.
Дім-на-пагорбі був невеличкий і компактний. Завжди легко було визначити, де перебували усі четверо Прайсів, бо голоси, кроки і грюкіт дверей, що відчинялися й зачинялися, відлунювали по всіх закутках цього старого будиночка. Рут знала, що її чоловік ще й досі приймає душ, бо чула, як під сходами шипить і брязкає бойлер. Вона не телефонувала Шерлі, аж поки Саймон пустив воду, побоюючись, що навіть її прохання про "ЕпіПен" він сприйме як загравання з ворогом.
Сімейний комп'ютер поставили в кутку вітальні, де Саймон міг тримати його в полі зору й контролювати, щоб ніхто не займався якимись дурницями, за які йому доведеться сплачувати астрономічні рахунки. Рут нарешті випустила з рук слухавку й побігла до клавіатури.
Здавалося, що сайт Пеґфордської ради вантажиться вічно. Рут тремтячими руками нап'ялила окуляри й заходилася переглядати численні посилання на сайті. Нарешті знайшла веб-форум. Ім'я її чоловіка зблиснуло до неї страхітливими чорно-білими літерами: "Саймон Прайс недостойний балотуватися в раду".
Вона двічі клацнула на заголовок, завантажила повний текст і прочитала допис. У голові їй закрутилося.
— О Боже! — прошепотіла вона.
Бойлер перестав брязкати. Це означало, що Саймон зараз буде одягати піжаму, яку він грів на батареї. Він уже позасовував штори у вітальні, ввімкнув настільні лампи й розпалив камін, тож тепер зможе спокійно розлягтися на дивані й дивитися новини.
Рут знала, що мусить йому про все розповісти. Та в неї й не було вибору, вона просто не зможе втримати це в собі. Була нажахана й відчувала свою провину, хоча й не знала, чому. Вона почула, як Саймон збігає сходами, і ось він уже стояв у вітальні в своїй блакитній бавовняній піжамі.
— Саю, — прошепотіла Рут.
— Що таке? — миттєво роздратувався Саймон. Він одразу зрозумів, що щось трапилось, і його розкішні плани полежати на дивані, гріючись біля каміна і дивлячись новини, опинилися під загрозою зриву.
Рут показала на монітор і смішно, як маленька дівчинка, затулила рукою рота. Її страх тут-таки передався йому. Він підійшов до комп'ютера і, насупивши брови, глянув на монітор. З нього був дуже повільний читач. Він перечитував кожне слово, кожен рядок, ретельно й неквапливо.
Дочитавши статтю, якийсь час залишався спокійним, перебираючи в голові усіх можливих інформаторів. Думав про водія навантажувача з жуйкою в роті, якого покинув напризволяще на Полях, коли вони забирали комп'ютер. Думав про Джима й Томмі, які отримували "на лапу" разом із ним за всілякі ліві оборудки. Хтось із роботи, напевне, і здав його. Лють і страх змішалися в ньому, породивши неймовірно імпульсивну реакцію.
Він підійшов до сходів і гарикнув:
— Ви, обоє! Ану вниз, УЖЕ!
Рут ще й досі затуляла рота рукою. Він відчув садистичне бажання лупнути її по цій руці й сказати: опануй себе, чорт забирай, це я вляпався, а не ти.
Спочатку до кімнати зайшов Ендрю, а вслід за ним — Пол. Ендрю побачив на моніторі герб пеґфордської ради і маму, яка так і сиділа, затуливши рот рукою. Ступаючи босими ногами по старенькому килиму, він відчував, ніби падає вниз у поламаному ліфті.
— Хтось, — почав Саймон, люто зиркаючи на синів, — розпатякав речі, про які я згадував тільки вдома.
Пол прийшов із підручником з хімії; він тримав його, як псалтир. Ендрю не зводив очей з батька, вдаючи збентеження і здивування.
— Хто з вас казав комусь, що в нас удома крадений комп'ютер? — запитав Саймон.
— Я не казав, — відповів Ендрю.
Пол тупо витріщився на тата, не знаючи, що відповісти.
Ендрю волів, щоб Пол нарешті щось сказав. Чого він так тягне?
— Ну? — зашипів на Пола Саймон.
— Я не думаю, що я…
— Ти не думаєш? Не думаєш, що комусь розказав?
— Ні, я не думаю, що комусь розка…
— Це вже цікаво, — урвав його Саймон, ходячи взад і вперед. — Цікаво.
Ляпасом Саймон вибив підручник хімії з рук Пола.
— А ти, гівнюк, візьми й подумай! — заревів він. — Думай давай, бля! Ти комусь казав, що в нас вдома крадений комп'ютер?!
— Не крадений, — сказав Пол. — Я нікому не казав… Я навіть не думаю, що взагалі комусь казав, що в нас новий комп'ютер.
— Ясно, — сказав Саймон. — То цю новину взяли зі стелі, так?
Він показав на монітор.
— Хтось, курва, це сказав! — гаркнув Саймон, — бо новина вже в довбаному інтернеті! І тепер мені ду-у-уже пощастить, якщо-я-втримаюся-на-своїй-посаді! — На кожному з шести останніх слів він лупив Пола по голові кулаком.
Пол захищався й ухилявся як тільки міг. Чорна рідина потекла йому з лівої ніздрі. У нього останнім часом кілька разів на тиждень йшла з носа кров.
— Ну, а ти? — верескнув Саймон на дружину, яка й досі сиділа, мов заморожена, за комп'ютером, вирячивши очі й затуляючи рота рукою, наче паранджею. — Може, це ти, йохарний бабай, розпускаєш плітки?
Рут опустила руку.
— Ні, Саю, — прошепотіла вона, — тобто я тільки Шерлі сказала, що в нас новий комп'ютер… але ж вона ніколи…
"Дурна ти жінко, яка ж ти, блін, дурепа, ну, якого ж ти хріна все це виляпала?"
— Що ти зробила? — тихо перепитав Саймон.
— Я сказала Шерлі, — промимрила Рут. — Але ж Саю, я не казала, що комп'ютер крадений. Я тільки сказала, що ти приніс його додому…
— Ну, йохарний бабай, тепер мені все ясно! — гаркнув Саймон. Він уже зривався на вереск. — Її довбаний син балотується — це ж ясно, як Божий день, що вона хоче накопати щось на мене!
— Але ж Саю, мені про це щойно сказала саме вона, а вона цього б не…
Він заїхав Рут в обличчя, саме так, як хотів зробити, коли вперше побачив її дурнуватий зляканий вираз. Її окуляри злетіли в повітря й розбилися об книжкову шафу. Він вдарив її ще раз, і вона завалилася на комп'ютерний стіл, яким так пишалася, адже купила його з першої своєї зарплати в південно-західній лікарні.
Ендрю прийняв рішення. Йому здалося, ніби він рухається в уповільненому кадрі: усе довкола стало холодним, в'язким і якимось нереальним.
— Не бий її! — крикнув Ендрю, розбороняючи батьків. — Не…
Його губа трісла від удару кулаком, і він упав на маму, що лежала пластом на клавіатурі. Саймон ударив ще раз, але цього разу кулак влучив Ендрю в руки, якими він прикрив обличчя. Ендрю зробив спробу встати з матері, що борсалася під ним, але Саймона засліпила лють, і він дубасив їх обох, куди тільки міг дістати кулаками…
— Не смій мені, йохарний бабай, вказувати, що я маю робити… не смій, гівнюк, бо обсерешся, прищаве чмо смердюче…
Ендрю опустився на коліна і спробував відповзти, але батько гепнув його ногою по ребрах. Ендрю чув, як Пол благає тата спинитись. Саймон знову замахнувся ногою на Ендрю, але той встиг ухилитися. Саймон з усього розмаху вдарився ногою об цегляну облямівку каміна і раптом сам завив з болю.
Ендрю відповз далі. Саймон устиг схопити його за ногу, стрибаючи на місці й проклинаючи все на світі своїм верескучим голосом. Рут упала в крісло й заридала, обхопивши голову руками. Ендрю звівся на ноги. Він відчув на губах смак власної крові.
— Хто завгодно міг розпатякати про той комп'ютер, — захекано мовив Ендрю, наготувавшись до наступного удару. Він неабияк посміливішав тепер, відколи почалася справжня бійка. Перед цим його лякало саме її очікування, коли в Саймона починала випинатися щелепа, а його голос тремтів від люті й жаги насильства. — Ти ж сам розповідав, як там побили охоронця. Хто завгодно міг про це розказати. Це не ми…
— Ану, не… гівнюк малий засраний… я, бляха, палець на нозі зламав! — Саймон здушено захрипів і впав у крісло, тримаючись за ногу. Здавалося, він очікував, що його почнуть жаліти.
Ендрю уявив, як бере рушницю і палить з неї Саймонові просто межи очі, дивлячись, як спотворюються риси батькового обличчя, а мізки розбризкуються по кімнаті.
— А в нашої Поліночки знову, блін, місячні! — заверещав Саймон на Пола, який намагався стримати кров, що крапала йому крізь пальці з носа. — Ану, злазь з килима! Злазь, курва, з килима, шмаркач малий!
Пол подріботів з кімнати. Ендрю притис до рота край Футболки, щоб менше пекло.
— А що з тими послугами за готівку? — ридаючи, спитала Рут, щока якої почервоніла від удару, а з підборіддя капали сльози.