Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.
— А потім?
— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя. Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.
Гребер підняв склянку.
— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.
— А також маємо чималий досвід забувати, — додала Елізабет. — Давай і це забудемо.
— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!
— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!
Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.
— Любий мій, — мовила Елізабет. — Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.
— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.
— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.
— Можливо. — Гребер поглянув на зайця, компот і хліб. — З усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.
— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.
— І п'ємо.
— І п'ємо, — повторила Елізабет, подаючи йому склянку.
Гребер засміявся:
— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!
— Так краще. Чи ні?
— Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.
— Ти навчився цьому на фронті?
— Ні, тут.
— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?
— Авжеж. А до цього треба ще трохи щастя.
— Ми його мали?
— Так. Ми мали все, що можна мати.
— Тобі не сумно, що все минуло?
— Воно не минуло. Лише змінило свій вигляд.
Елізабет подивилася на нього.
— Сумно, — провадив далі Гребер. — Мені сумно. Мені так сумно, що, здається, коли завтра розлучуся з тобою, то помру. Але коли я думаю, що ж мені потрібно, щоб не сумувати, то бачу лише одне: краще було б не зустрічати тебе. Тоді я не сумував би, а поїхав спустошений і байдужий, яким був до цього. І коли я про це думаю, сум мій перестає бути сумом. Він стає потьмареним щастям. Зворотним боком щастя.
Елізабет устала.
— Я, мабуть, неправильно висловився, — сказав Гребер. — Але ти розумієш, що я хотів сказати?
— Розумію, І ти висловився цілком правильно. Краще не можна сказати. Я знала, що ти це скажеш.
Вона підійшла до нього. Він відчув її. Вона раптом втратила своє ім'я і прибрала всі імена на світі. На мить у ньому спалахнуло і пропалило всього його якесь нестерпно сліпуче світло, й він збагнув, що розлука і повернення, володіння і втрата, життя і смерть, минуле і майбутнє — невіддільні, й що завжди і скрізь присутнє кам'яне обличчя вічності. І тоді йому здалося, що земля під ним вигинається, і він відчуває під ногами опуклість, з якої повинен стрибнути, кинутися вперед, і він, стиснувши в обіймах Елізабет, кинувся з нею і в неї…
Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.
— Я сподіваюся, що в мене буде дитина, — раптом сказала Елізабет.
Гребер вражено глянув на неї.
— Дитина? Навіщо?
— А чому б ні?
— Дитина? В такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?
— Я сподіваюсь.
Він знову подивився на неї.
— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Все це занадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.
— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.
— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки страждань чекає на неї!
Кицька з'явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.
— Щодня народжуються діти, — промовила Елізабет.
Гребер подумав про "гітлерівську молодь" та дітей, які доносять на своїх батьків.
— Навіщо про це розмовляти? — сказав він. — Адже поки це тільки твоє бажання. Правда ж?
— Хіба ти не хотів би мати дитину?
— Не знаю. Можливо, в мирний час. Я ще не думав про це. Навколо нас усе так отруєно, що земля ще багато років буде насичена цією отрутою. Хіба можна, знаючи це, хотіти дитину?
— Саме тому, — відповіла Елізабет.
— Чому?
— Щоб виховати її противником усього цього. Що ж буде, якщо противники того, що зараз діється, не захочуть мати дітей? Хіба лише варвари повинні мати дітей? Хто ж тоді наведе у світі порядок?
— І тому ти хочеш дитину?
— Ні. Це мені щойно спало на думку.
Гребер мовчав. Він не мав чого заперечити. Вона мала рацію.
— Ти надто спритна для мене, — сказав він. — Я ще не звик до того, що одружений, а тут уже маю вирішувати, хочу дитину чи ні.
Елізабет засміялася і встала.
— Ти не помітив найпростішого: я не просто хочу дитину, а хочу її від тебе. Ну, а тепер я піду побалакаю з фрау Вітте про вечерю. Це має бути витвір мистецтва з консервів.
Гребер сидів сам на стільці в саду. Небо було вкрите хмарами, осяяними рожевуватим світлом. День згасав. Це був украдений день. Він сам продовжив свою відпустку на двадцять чотири години. Знявся з обліку і залишився. Та настав вечір, і через годину Гребер мусив від'їздити.
Він ще раз побував в адресному бюро, але від батьків ніяких звісток не надходило. Він владнав усе, що можна було владнати. Фрау Вітте дозволила Елізабет жити в неї. Гребер оглянув підвал; він був не досить глибокий, щоб його вважати надійним, але побудований на совість. Відвідав він і громадське бомбосховище на Лейбніцштрасе; воно було таке саме, як більшість бомбосховищ у місті.
Гребер спокійно відхилився на спинку стільця. На кухні чувся дзвін посуду. У нього була довга відпустка. Не три тижні, а три роки. Щоправда, інколи вони здавалися йому несправжніми, надто стрімкими, і під ними був хисткий грунт; але він хотів вірити, що вони були справжні.
Він почув голос Елізабет і задумався над тим, що вона казала про дитину. У нього було таке відчуття, немовби перед ним розступилася стіна. З'явився пролом, а крізь нього невиразно, немов сад, прозирнув шматок майбутнього. Гребер ніколи не намагався заглянути за цю стіну. Правда, коли він приїхав сюди, йому хотілося щось знайти, взяти його, заволодіти ним, щоб залишити його після себе, перш ніж знову поїхати, залишити як частину свого імені і заразом відбиток себе самого. Але думки про дитину в нього ніколи не виникало. Він дивився на сутінки, що спадали на кущі бузку. Яке безмежне життя, коли про нього задуматись, і як дивно відчувати, що воно може тривати і за стіною, перед якою досі обривалося, і що те, про що він досі думав як про наспіх схоплену здобич, може перетворитися в надійне надбання, і що можна передати це життя невідомій істоті, яка ще не існує, передати в майбутнє, що не має кінця-краю і сповнене ніжності, якої він ніколи не знав. Який простір, яка далина розкривалася перед ним, скільки мрій народжувалося в нього, і як сильно щось усередині в нього бажало і не бажало і, все-таки бажало цієї жалюгідної й цілющої ілюзії безсмертя.
— Поїзд відходить о шостій, — повідомив він. — Я все владнав. Мені пора. Не проводжай мене на вокзал. Я хочу взяти з собою твій образ таким, який він тут, а не у вокзальній метушні і тисняві. Останнього разу на вокзал мене проводжала мати. Я не міг її відрадити. Це було жахливо і для неї, і для мене. Довго ввижалися мені ті проводи, а потім я завжди пригадував тільки заплакану, зморену, спітнілу жінку на пероні, а не матір, якою вона була насправді. Ти це розумієш?
— Так.
— Добре. Тоді давай так і зробимо. І ти не повинна бачити мене, коли я знов стану тільки номером таким-то, навантаженим, як осел, солдатом. Я хочу, щоб ми розсталися такими, які ми тут. А тепер візьми ці гроші, що в мене залишились. Там вони мені не потрібні.
— Мені вони теж не потрібні, Я заробляю достатньо.
— А там їх немає на що витрачати. Візьми і купи собі сукню. Непотрібну, безглузду, гарну сукню до твого невеличкого золотистого беретика.
— Я тобі надсилатиму на них посилки.
— Не треба. На фронті їжі більше, ніж у вас тут. Краще купи собі сукню. Я багато чого зрозумів, коли ти купляла беретик. Обіцяй, що купиш сукню. Зовсім непотрібну, непрактичну. Чи, може, цих грошей мало?
— Вистачить. Навіть на туфлі.
— Чудово. Купи собі золотисті туфлі.
— Гаразд, — сказала Елізабет. — Золотисті туфлі на високих каблуках, легенькі, мов пір'їни. Я в них вибіжу тобі назустріч, коли ти повернешся.
Гребер дістав із ранця потемнілу іконку, яку хотів подарувати матері.
— Цю річ я знайшов у Росії. Візьми.
— Ні, Ернсте. Віддай її комусь іншому. Або візьми з собою. Це надто… назавжди. Залиш у себе.
Гребер поглянув на іконку.
— Я знайшов її в зруйнованому будинку, — сказав він. — Мабуть, вона не принесла б щастя. Я про це не думав.
Він знову сховав іконку. На золотому тлі був зображений святий Миколай, оточений сонмом ангелів.
— Якщо хочеш, я можу віднести її в церкву, — сказала Елізабет. — В ту, де ми з тобою ночували. В церкву святої Катаріни.
"В ту, де ми з тобою ночували, — подумки повторив Гребер. — Вчора це ще була реальність, сьогодні все відійшло в далеке минуле".
— Вони її не візьмуть, — сказав він. — Інша релігія. Намісники бога на землі не дуже терпимі.
Потім він подумав, що можна було б покласти іконку разом з прахом Крузе в могилу члена капітула Блюмера. Але й це, певно, було б святотатство.
Гребер не озирався. Він ішов і не повільно, і не швидко. Ранець був важкий, а вулиця дуже довга. Повертаючи за ріг, він повертав не лише за цей ріг. Якусь мить він відчував запах волосся Елізабет, потім його перебив запах давніх згарищ, надвечірньої задухи, солодкуватий дух гнилі та розкладу, який тепер, коли потеплішало, йшов із руїн.
Він перебрався через насип. Один бік липової алеї був чорний від обгорілих дерев, другий зелений. Засмічена річка ліниво повзла по щебеню, соломі, мішках, залишках перил та ліжок. "Якби зараз почався наліт, — подумав Гребер, — мені довелося б спуститися в бомбосховище, і це був би привід запізнитись па поїзд. Що сказала б Елізабет, якби я раптом з'явився перед нею?" Він замислився.