Тому й пішов ще раз на Банштрасе. Цього разу все було як слід. І уяви собі, відтоді мене як зурочили! Не можу писатиі Ні рядка! Наче хтось замовив! А я ж сподівався, що буде навпаки!
Я сміюся, хоч мені сьогодні зовсім не до сміху.
— Така доля митців, хай їй біс!
— Добре тобі сміятися, — схвильовано каже Бамбус. — А мені біда! Одинадцять сонетів цілком готові, а на дванадцятім отаке лихо! Просто нічого не виходить! Немає уяви! Кінець! Що хочеш, те й роби!
— Це прокляття кожного, задоволеного бажання, — зауважує Гунгерман, підходячи до нас. Він, мабуть, знає, про що йдеться. — Потім уже нічого не лишається. Голодний мріє про їжу, а для ситого вона огидна.
— Він знов зголодніє, і мрії повернуться, — кажу я.
— У тебе повернуться, а в Отто ні,— мовить Гунгерман, дуже задоволений. — Ти поверхова, нормальна людина, а Отто — глибока натура. Він замінив один комплекс на інший. Не смійся, йому як поетові, мабуть, кінець. Це, так би мовити, похорон у домі терпимості.
— Я спустошений, — безнадійно каже Отто. — Спустошений як ніколи. Я підірвав себе. Де мої мрії? Задоволення бажання — ворог самого бажання. Я повинен був про це знати!
— Напиши про це, — раджу я.
— Непогана думка! — Гунгерман дістає нотатника. — Між іншим, вона вже в мене була. Та й тема ця не для Отто. В нього стиль не досить суворий.
— Він може втілити її в елегію або в ламентацію. Космічна скорбота, зірки падають, мов золоті сльози, сам бог схлипує, бо це ж він так безглуздо створив світ, осінній вітер, ніби арфа, награє реквієм…
— Який збіг думок, — каже Гунгерман і швидко пише.—
Саме це і майже такими словами я говорив тиждень тому. Моя дружина може посвідчити.
Отто нашорошує вуха.
— Та ще й боїшся, що, може, заразився, — каже він. — Через скільки це можна помітити?
— Коли трипер, то через три дні, а коли люес, то через місяць, — швидко відповідає зразковий чоловік Гунгерман.
— Нічим ти не заразився, — кажу я. — Сонети не заразиш люесом. Але ти можеш використати свій настрій. Спрямуй кермо у протилежний бік! Коли не можеш оспівувати кохання — ганьби його! Замість гімну жінці в багряному й пурпуровому напиши саркастичну скаргу. З зірок капав гній, Йов — мабуть, перший сифілітик — лежить весь у виразках на уламках всесвіту, кохання — дволикий Янус: з одного боку на обличчі солодка усмішка, а з другого — роз'їдений хворобою ніс…
Я бачу, що Гунгерман знову записує.
— Ти це теж говорив дружині тиждень тому? — питаю я.
Він, сяючи, киває головою.
— То навіщо ж ти записуєш?
— Бо знов забуду. Я часто забуваю раптові думки.
— Добре вам глузувати, — ображено каже Бамбус. — Але я не можу писати щось проти чогось. У мене хист до гімнів.
— Напиши гімн проти кохання.
— У гімнах можна тільки щось оспівувати, — повчає мене Отто, — а не розвінчувати.
— Тоді пиши гімн про доброчесність, чистоту аскетичного життя й самотність, про заглиблення у найближче й найдальше з усього, що тільки є на світі,— у своє "я".
Отто якусь мить слухає, задерши голову, наче мисливський собака.
— Я вже пробував, — сумно каже він. — Це також не в моєму стилі.
— Хай йому чорт, твоєму стилеві! Надто вже ти вередливий!
Я підводжуся й виходжу до сусідньої кімнати. Там сидить Валентин Буш.
— Ходімо вип'ємо пляшку "Йоганнісбергера", — каже він. — Хай Едуард посердиться.
— Сьогодні я не хочу нікого сердити, — відповідаю я і йду далі.
Я виходжу надвір. Там уже стоїть Отто Бамбус і жалібно дивиться на гіпсових валькірій, що оздоблюють вхід до "Валгалли".
— Отака халепа… — править він своєї.
— Не скигли, — кажу я, щоб відчепитися від нього. — Ти, мабуть, із тих митців, що рано закінчують свій творчий шлях. А Клейст, Бюргер, Рембо, Бюхнер належать до найкращих світил на поетичному небі. Тож немає тобі чого так побиватися.
— Але ж вони й померли рано І
— Померти й ти зможеш, якщо захочеш. Та й Рембо ще довго жив після того, як перестав писати. Шукав пригод в Абіссінії. Може, й ти пішов би його слідом, га?
Отто дивиться на мене, як сарна, що їй перебили ногу. Потім знов переводить погляд на товсті стегна й пишні груди гіпсових валькірій.
— Слухай, — нетерпляче кажу я. — То напиши цикл "Спокуса святого Антонія". Тут у тебе буде все: і пристрасть, і зречення, і ще ціла купа всіляких тем.
Обличчя в Отто оживає. Потім відразу ж стає зосереджене, настільки воно може бути зосереджене в такого астрального барана з претензіями на хтивість. Мабуть, німецька література поки що врятована, бо Отто на очах втрачає до мене цікавість. Він байдуже киває мені головою і чимдуж кидається додому — до свого рідного письмового столу. Я заздрісно дивлюся йому вслід.
— А коли людина стає дорослою?
Ліза на мить задумується.
— Тоді, коли починає думати більше про себе, ніж про інших, — хрипить вона і з гуркотом зачиняє вікно.
Я кидаю на вулицю ще один сніп акордів, цього разу зменшених септим. Але мені від цього не легшає. Я стуляю пельку піаніно і знову спускаюся сходами вниз. У Вільке ще світиться. Я видряпуюсь до нього.
— Ну, як скінчилася справа з близнятами? — питаю я.
— Якнайкраще. Мати перемогла. Близнят буде поховано в одній труні. Правда, на міському кладовищі, а не на католицькому. Смішно, але мати спершу купила місце на католицькому, мала б же знати, що з того нічого не вийде, коли один близнюк лютеранин. Тепер у неї те перше місце зайве.
— Те, що на католицькому кладовищі?
— Еге ж. Чудове місце, сухе, піщане, на невеличкому пагорку, — хай радіє, що має його.
— Навіщо воно їй? Для себе й для чоловіка? Але ж тепер вона й сама захоче лежати, коли помре, на міському кладовищі, біля своїх дітей.
— Та ні, це вкладення капіталу, — нетерпляче пояснює Вільке. Моя тупість дратує його. — Місце на кладовищі в наші часи — чудове вкладення капіталу, це кожен розуміє. Вона вже тепер могла б заробити кілька мільйонів, якби захотіла продати його. Реальні цінності дорожчають божевільнії лкі темпами.
— Справді. Я й забув про це. А чому ви й досі в майстерні?
Вільке показує на труну.
— Та роблю он домовину для Вернера, банкіра. Крововилив у мозок. їм грошей не шкода — справжнє срібло, найкраще дерево, натуральний шовк, доплата за нічну роботу. Поможете мені трохи? Курта Баха немає вдома. А за те завтра вранці продасте для нього пам'ятник. Ніхто ще нічого не знає: Вернер помер після закінчення робочого дня.
— Сьогодні не можу. Страшенно стомився. А ви десь перед дванадцятою годиною підіть у "Червоний млин", посидьте там до першої, а потім працюватимете до ранку. От проблему відьомської пори буде й розв'язано.
— Непогана порада, — трохи подумавши, каже Вільке. — А туди не треба смокінга?
— Який там смокінг?
Вільке хитає головою.
— Однаково нічого не вийде. Там година коштуватиме мені більше, ніж я зароблю за цілу ніч. Але я можу піти до якоїсь пивниці.— Вільке вдячно дивиться на мене. Потім додає: — Запишіть адресу Вернера.
Я записую. Дивно, думаю, за сьогодніщній вечір уже друга людина слухається моєї поради, тільки собі я нічого не можу порадити.
— Смішно, що ви так боїтесь духів, — кажу я. — Ви ж поміркований вільнодумець.
— Тільки вдень. А вночі ні. Хто вночі буває вільнодумцем?
Я показую вниз на комірчину Курта Баха. Вільке махає рукою.
— Добре бути вільнодумцем, коли ти ще молодий. А в мої роки, з паховою грижею і закритою формою сухот…
— То верніться до церкви. Вона любить покаянних грішників.
Вільке стискає плечима.
— Де ж тоді була б моя самоповага?
Я сміюся.
— А вночі її у вас немає, еге ж?
— А в кого вночі вона є? Може, у вас?
— Ні. Хіба що тільки в нічних сторожів. Або в пекарів, що печуть уночі хліб. А вам обов'язково потрібна самоповага?
— Звичайно. Адже я людина. Тільки в тварин і в самогубців її немає. Уже від самого цього розладу моторошно стає. І все-таки я піду сьогодні вночі до пивниці "Квітка". Пиво там чудове.
Я повертаюся назад темним подвір'ям. Перед обеліском щось мріє. Це Лізин букет. Вона поклала його сюди, коли йшла до "Червоного млина". Якусь мить я нерішуче стою біля квіток, потім забираю їх. Страшно навіть подумати, що Кнопф може споганити букет. Я несу його до себе в кімнату і ставлю в теракотову вазу, яку беру з контори. Квітки відразу заполонюють усю кімнату. І ось я сиджу з брунатними, жовтими й білими хризантемами, які пахнуть землею і кладовищем, ніби мене поховано. Та хіба й справді я не поховав чогось?
Десь близько півночі я вже не витримую цього запаху. Побачивши, що Вільке пішов до пивниці, щоб пересидіти там відьомську пору, я беру букет і йду до нього в майстерню. Боягузливий трунар залишив двері відчинені й не вимкнув світла, щоб не страшно було повертатися назад. На труні велетня стоїть пляшка з пивом. Я випиваю пиво, ставлю пляшку й кухоль на підвіконня і відчиняю вікно, щоб скидалося на те, ніби якомусь духові захотілося пити. Потім розкидаю хризантеми від вікна до незакінченої труни банкіра Вернера, а на додачу кладу ще й жменю нічого не вартих банкнот по тисячі марок. Хай Вільке думає собі що хоче. А що труна для Вернера не буде через це докінчена, не велике горе, — банкір, користуючись інфляцією, пограбував у десятків дрібних домовласників їхнє убоге майно.
XX
— Хочеш побачити одну річ, що хвилює майже так само, як картина Рембрандта? — питає Георг.
— Ну що ж, показуй!
Георг розгортає хусточку, і на стіл, брязнувши, щось падає. Я не відразу пізнаю, що то. Ми схвильовано дивимося на нього. Це золота монета в двадцять марок. Востаннє я бачив таку ще до війни.
— От були часи! — кажу я. — Панували мир і безпека, за образу його величності ще садовили до в'язниці, "Сталевого шолома" ніхто й не знав, наші матері носили корсети й блузки з високими комірцями на китовім вусі, банк ретельно сплачував відсотки, марка була недоторканна, як сам господь бог, чотири рази на рік люди собі спокійно стригли купони державних позик, а їхню вартість сплачували золотом. Дай я поцілую тебе, о блискучий символе минулих літі
Я зважую на долоні золоту монету. На ній зображено Вільгельма Другого, що тепер у Голландії пиляє дрова й відпускає собі еспаньйолку. На монеті він ще з хвацько підкрученими вусами, які тоді називалися "Мету досягнуто". І Я справді досягнуто.
— Звідки вона в тебе? — питаю я.
— Від однієї вдови, що отримала в спадок цілу скриньку таких монет.
— Господи милосердний! Скільки ж така монета тепер коштує?
— Чотири мільярди паперових марок.