І ось він тепер з відчайдушною мужністю кружляє по великій залі, де йому доведеться загинути… Притомившись, він засне десь на підмурку, на підвіконні або на плечі в осяйної богині там угорі. Вранці метелик полетить шукати квіток, життя, золотого нектару, та не знайде нічого і знов десь засне на тисячолітньому мармурі, вже кволіший, поки його тендітні, чіпкі лапки не ослабнуть і він не спаде додолу, зів'ялий листочок передчасної осені.
Яка сентиментальність, подумав Равік. Богиня перемоги й метелик-утікач. Дешевий символ. Але в житті ніщо так не зворушує, як дешеві речі, дешеві символи, дешеві почуття, дешева сентиментальність. То що ж їх зробило такими дешевими? їхня безперечна правдивість? Коли тебе хапають за горло, від снобізму не лишається й сліду. Метелик зник у сутінку під склепінням. Равік вийшов з музею. Назустріч йому війнуло тепле, як вода у ванні, повітря. Він зупинився. Дешеві почуття! А хіба він сам не став жертвою найдешевшого з них? Равік озирнувся по широкому подвір'ї музею, де принишкли тіні сторіч, і раптом його охопило таке почуття, ніби на нього хтось накинувся з кулаками. Він насилу встояв на ногах. Йому й досі ввижалася біла, крилата Ніка, але за нею з мороку випливало інше обличчя, дешеве й неоціненне, і його уява заплуталася в ньому, як індійська шаль у колючому трояндовому кущі. Він смикає шаль, проте колючки міцно вчепилися в неї, всотуються в шовкові й золоті ниточки, так сплітаються з ними, що на око вже не видно, де колючки, а де мерехтлива тканина.
Обличчя! Обличчя! Хто там питає, дешеве воно чи неоціненне, неповторне чи таке, як у тисячі інших людей! Про все це можна питати раніше, та коли вже воно зачарувало тебе, ти не хочеш ні про що більше знати. Тебе піймало в свої тенета кохання, а не якась людина, що випадково отримала його наймення. Хіба може комусь складати ціну той, хто засліплений полум'ям уяви? Кохання не знає ні міри, ні ціни.
Небо нависло нижче. Нечутні блискавки на мить вихоплювали з нічної пітьми сірчаного кольору хмари. Невидима задуха тисячами сліпих очей вдивлялася в дахи будинків. Равік ішов вулицею Ріволі. Під склепистими аркадами світилися вітрини. Повз них плив людський потік. Автомашини скидалися на довгий ланцюг миготливих відблисків. Ось я йду вулицею, думав Равік, один із тисяч таких самих, як я, поволі поминаю ці вітрини, повні іскристого непотребу й коштовних речей. Я наче просто гуляю, засунувши руки в кишені, а насправді в мені стугонить кров, а в сірих і білих звивинах двох пригорщів драглистої маси, що зветься мозком, точиться невидима битва, і через неї реальне здається мені нереальним, а нереальне реальним. Мене штовхають ліктями й плечима, я відчуваю на собі чужі погляди, чую гуркіт і гудки машин, чую голоси, бачу, як навколо мене вирує буденне життя, я сам перебуваю серед того життя, а проте нас розділяє відстань більша, ніж від місяця до землі… Я на якійсь невідомій планеті, по той бік логіки й фактів, і щось у мені ненастанно волає, називає одне й те саме ім'я, знає, що річ не в імені, та однаково волає, а у відповідь— мовчання, яке годі пробити, яке вже поглинуло багато волань і на жодне з них не дало відповіді. Проте голос у мені не змовкає. Це волає ніч кохання і ніч смерті, волає захват і свідомість, що зазнала краху, волають джунглі й пустеля. І хоч я знаю тисячі відповідей, але тієї, що мені треба, не взнаю, бо вона поза мною і я її ніколи не осягну.
Кохання! Що тільки не ховається за його найменням! Від найніжніших пестощів тіла до найвеличніших поривань духа, від звичайнісінького бажання завести родину до струсу, викликаного чиєюсь смертю, від шаленої хіті до двобою Якова з ангелом. Ось я йду собі, думав Равік, чоловік, якому вже понад сорок, який багато чого навчився в багатьох школах, який падав під ударами і знов спинався на ноги, який має знання і досвід, пропущені крізь фільтр років, став загар-тованіший, скептичніший і холодніший… Я не хотів кохання, не вірив у нього, не сподівався, що воно знов колись прийде… А воно прийшло, і весь мій досвід виявився марним, а всі знання тільки роблять його ще палкішим… Бо що краще горить на вогні почуттів за сухий цинізм і наскладаний про запас хмиз критичних років?
Равік ішов містом. Ніч була неозора й лунка. Він бездумно йшов усе далі, не знаючи, чи минули хвилини, чи цілі години, і не дуже й здивувався, коли побачив, що опинився в парку за авеню Рафаеля.
Будинок на вулиці Паскаля. Тьмяно біліють поверхи, один над одним, у деяких вікнах світиться. Він знайшов поглядом вікна Джоан. У них світилося. Вона була вдома. А може, просто залишила світло в кімнаті. Вона не любила повертатися до темного помешкання. Так само, як і він. Равік підійшов ближче. Перед будинком стояло кілька машин, серед них жовтий "родстер", звичайна машина, обладнана під спортивну. "Родстер" міг належати тому другому. Якраз машина для актора. Червоні шкіряні сидіння, панель із приладами, як у літаку, з багатьма непотрібними деталями. Напевне його машина. Равік здивувався: чи він часом не ревнує? Ревнує до випадкового чоловіка, за якого вхопилася Джоан? Ревнує до того, хто його зовсім не обходить? Можна ревнувати до самого кохання, яке відвернулося від тебе, але не до того, на що те кохання спрямоване.
Він повернувся в парк. З темряви напливали солодкі пахощі квіток, змішані з духом землі і схололого листя. Все духмяніло гостріше, як перед бурею. Він знайшов лавку й сів. Цей підтоптаний коханець, що сидить на лавці перед будинком жінки, яка його покинула, й дивиться на її вікна, — не я, подумав він. Цей чоловік, що тремтить від бажання, яке він здатен докладно анатомувати, але не здатен приборкати, — не я. Цей йолоп, що ладен віддати кілька років життя, аби лише повернути час назад і знов мати біля себе русяве ніщо, яке нашіптувало мені на вухо всілякі нісенітниці,— не я. Це не я… Годі. На біса я викручуюсь? Це я сиджу тут, ревнивий, зломлений, нещасний, це мені кортить підпалити ту жовту машину!
Він пошукав сигарету. Тихе жевріння. Невидимий дим. Маленькою кометою летить додолу сірник. Чому б йому не зайти до Джоан? Що тут такого? Ще не пізно. В неї ще світиться. На місці буде видно, як краще повестися. Може, витягти її з дому? Він же тепер усе знає. Витягти, забрати до себе і більше ніколи не відпускати?
Равік втупився в темряву перед собою. І що б це допомогло? Чим би скінчилося? Того другого не викинеш із її життя. Нічого й нікого не можна викинути з чужого серця. Хіба він не міг її забрати, коли вона приходила? То чому ж не забрав?
Він викинув сигарету. Цього було б замало. Тому й не забрав. Він хотів більшого. Було б замало, навіть якби вона прийшла, якби навіть приходила знов і знов і все забулося, кануло в безвість. За якимось дивним, страшним законом цього вже довіку було б замало. Щось зламалося. Промінь уяви вже не міг потрапити в дзеркало, яке його вбирало і, розпікши, відкидало назад. Тепер той промінь ковзав повз нього в сліпу порожнечу, і ніщо вже не могло його повернути, ніяке дзеркало, навіть тисяча дзеркал. Вони ще могли спіймати якусь частку променя, але не здатні були відкинути його назад. Він давно блукає по спорожнілому небі кохання, наповнює його ще розплилим мерехтливим туманом, але ніколи вже не засяє німбом навколо голови в коханої. Магічне коло розімкнулося, надії розбилися вщент, залишились тільки нарікання.
З будинку хтось вийшов. Якийсь чоловік. Равік випростався. Потім з'явилася жінка. Обоє сміялися. Ні, то не Джоан. Вони сіли в машину й поїхали. Равік знов закурив. Хіба він зміг би її затримати? Затримати, коли б усе склалося інакше? І що взагалі можна затримати? Тільки ілюзію, більше нічого. Та хіба не досить і самої ілюзії? Хіба можна досягти чогось більшого? Хто що знає про темний безіменний вир життя, що клекотить у глибині нашої свідомості, яка той клекіт обертає в уявлення? Стіл, лампа, батьківщина, ти, кохання… Лише нечіткий здогад у моторошному присмерку. Та хіба цього замало?
Так, замало. Не замало тільки тоді, коли віриш у нього. Та якщо кристал розколовся під важким молотом сумніву, його можна хіба що зліпити, не більше. Зліпити, брехати й дивитися, як він заломляє світло замість спалахувати сліпучим блиском! Ніщо не повертається. Ніщо не набирає колишньої форми. Ніщо. Навіть якби Джоан вернулася до нього, між ними вже не було б того що раніше. Зліплений кристал. Прогавлений час. І ніщо його не поверне.
Равік відчув гострий, нестерпний біль. Щось рвало, роздирало його серце. Боже мій, подумав він, невже я здатен так страждати? Страждати від кохання! Я дивлюся на себе збоку, але нічого не можу з собою вдіяти. Я знаю, що якби вона й вернулася, то знов піде від мене, та моє бажання від цього не меншає. Я препарую своє почуття, немов труп на столі у морзі, а воно стає в тисячу разів болючіше. Я знаю, що колись біль минеться, але це знання не допомагає мені. Равік невидющими очима дивився на вікно Джоан і відчував себе страшенно смішним, та від цього теж ніщо не мінялося.
Над містом раптом важко прогуркотів грім. У кущах зашелестіли краплі дощу. Равік підвівся. Він бачив, як на бруківці затанцювали бризки чорного срібла. Дощ аж співав, великі теплі краплі періщили йому в обличчя. І зненацька він перестав усвідомлювати, смішний він чи нещасний, страждає він чи ні, знав тільки, що він живе. Живе! Він знов відчував життя, воно повернулося до нього, сколихнуло його, він перестав бути глядачем, стороннім спостерігачем. Прекрасне, непідвладне розумові почуття причетності до цього світу застугоніло в його жилах, мов полум'я в доменній печі. Йому стало майже однаково, щасливий він чи нещасний. Він жив, відчував повняву життя, і цього йому цілком вистачало!
Равік стояв на дощі, що шмагав його, мов кулеметний вогонь із неба. Стояв і сам був дощем, бурею, водою, землею, в ньому схрещувалися блискавки, що шугали з хмар, він був просто істотою, часткою стихії. Ніщо вже не мало назви, що вирізняла його, все злилося в одне — кохання, шалена злива, бляклі спалахи над дахами, розмокла, ніби набубнявіла, земля. Стерлися межі, він злився з усім цим, а щастя й нещастя були тепер ніби вистріляні гільзи, які відкинуло вбік могутнє бажання жити й відчувати, що ти живеш.
— Гей ти, там нагорі! — звернувся Равік до освітленого вікна, не помічаючи, що сміється. — Маленький вогнику, фата моргано, обличчя, що здобуло наді мною таку дивну силу на цій планеті, де живуть сотні тисяч інших, кращих, вродливіших, розумніших, добріших, вірніших і розважніших… Ти, яку випадок підкинув мені вночі на дорозі і яка ввірвалася в моє життя бурхливим, безоглядним, владним почуттям, вві сні закралася мені під шкіру, ти, яка майже нічого не знала про мене, крім того, що я опираюся, і тому накидалася мені, поки я не перестав опиратись, а тоді відразу захотіла помчати далі,— вітаю тебе! Я стою тут, хоч ніколи не повірив би, що знов колись так стоятиму.