Картоплю й цибулю вона підсмажила на одній сковороді, але окремо, по тому згребла їх на свою цинову мисочку й поставила на кавник, накривши зверху Біловою тарілкою. М'ясо, як це любив Біллі, вона засмажила на гарячій сухій сковороді. Коли вона скінчила з цим, Біллі налив кави, а вона сама переклала цибулю й картоплю на сковороду і поставила її на вогонь підігріти.
— Чого ще людині треба? — з глибоким задоволенням промовив Біллі, випивши останню чашку кави й скручуючи цигарку. Він лежав на боці, випростаний на весь зріст, і підпирав голову ліктем. Багаття яскраво палахкотіло, й червоні відблиски грали на розпашілих щоках Сексон.
— Оце ж наші предки, коли були в мандрах: і індіянів мусили стерегтися, і диких звірів — хіба мало чого!.. А ось нам з тобою безпечно тут, як цвіркунам у запічку. А цей пісок… Яка постіль зрівняється з ним? М'який, як перина. І ти така гарненька, моя індіяночко! Закладаюся, що більш як шістнадцять тобі зараз ніхто б не дав, пані Лісове Дівчатко!
— Невже? — Сексон грайливо труснула головою і зблиснула білими зубами. — А якби ти не курив цигарки, я запитала б, чи мама дозволила тобі піти в ліс, пане Хлопчику в Пісочку?
— Знаєте, я щось хотів у вас запитати, — почав Біллі вдавано серйозно. — Звісно, якщо ви не розсердитесь. Я ні в якому разі не хочу вразити ваших почуттів, але для мене це дуже важлива річ.
Запала довга мовчанка.
— Ну то що там? — не втерпіла Сексон.
— Бачите, Сексон, ви мені страх як подобаєтесь, але вже насувається ніч, ми за тисячу миль від людської оселі і… тож мені хотілося б знати одну річ: чи ми з вами насправді законно одружені, тобто ви і я?
— Звичайно, насправді,— запевнила вона його. — А що таке?
— О, пусте! Я просто забув і мене, розумієте, це занепокоїло… Бо я так вихований, що якби ні, то лишатись нам тут удвох о такій порі…
— Ну, годі вже! — суворо обірвала його Сексон. — Пора саме така, щоб тобі підвестися й назбирати хмизу на ранок, поки я вимию посуд та приберу на кухні.
Біллі слухняно підвівся, і тільки на хвильку зупинивсь і міцно пригорнув Сексон. Обоє не сказали ні слова, але коли він пішов, у грудях Сексон щось радісно затріпотіло, а на губах забриніли вдячні слова.
На землю впала ніч із тьмяним блиском зірок, та незабаром і ті сховалися за густими хмарами, що набігли невідь звідки. Каліфорнійське бабине літо тільки-но починалося. Повітря було тепле й безвітряне, вечірня прохолода ледь-ледь прочувалася.
— В мене таке відчуття, ніби ми щойно починаємо жити, — озвалася Сексон до Біллі, коли той приніс оберемок гілля і собі примостився на укривалі біля вогню. — Сьогодні за один день я довідалася більше, ніж за десять років життя в Окленді.— Вона глибоко зітхнула й ворухнула плечем. — Обробляти землю куди складніше, ніж я гадала.
Біллі не відповів, задумливо втупивши погляд у вогонь.
— То що? — спитала вона, побачивши, що він уже дійшов певного висновку, і поклала долоню йому на руку.
— Та я все мізкую про те наше ранчо, — відказав Біллі.— Вони собі добрі, оці хутірці,— але для чужинців. Вам, американцям, треба простору. Я хочу, щоб я глянув на пагорба і знав, що то моя земля, глянув у долину — і що й там аж до другого пагорба моя земля, і що аж ген там на лужку біля струмка пасуться мої кобили і з ними пасуться чи хвицають лошата. Розводити коней то добра штука, а надто здорових робочих коней, що тягнуть по дві тисячі фунтів з гаком. За пару чотирьохліток однакової масті в місті будь-коли тобі дадуть сімсот-вісімсот доларів! А чи багато коневі треба в цьому кліматі? Доброї паші досхочу та якоїсь повітки й трохи сіна на тривалу негоду. Раніш я про це не думав, але тепер, правду кажучи, цей наш замір із ранчо починає мені подобатися.
Сексон була в захваті. Це ж вода на її млин, та ще й те, що хто-хто, а Біллі таки знається на конях. 1 найголовніше — що він сам запалився.
— І там же стане місця і для коней, і для всього, — підохочувала чоловіка Сексон.
— Певна річ. Біля хати в нас буде городина і садовина, і кури, і всяка всячина — як у Португалія. А далі буде досить землі і щоб гуляти, і щоб пасти коней.
— Але чи не занадто дорого коштуватимуть нам лошата, Біллі?
— Зовсім ні. На міській бруківці коні швидко розбивають собі ноги, і цих підвереджених коней потім продають з аукціону. Ось із них я й підбиратиму собі расових кобил — вони ще можуть служити правдою не один рік, тільки не на бруківці.
Запала довга мовчанка. У напівпригаслих жаринах багаття обом ввижалася їхня майбутня ферма.
— А тихо ж тут, правда? — промовив, нарешті, Біллі й розглянувся. — І темно, — хоч в око стрель! — Він здригнувся, застебнув куртку й підкинув гіллячок у вогонь. — А все ж у нас найкращий у світі клімат. Як я ще був малий, пам'ятаю, батько все хвалився, що в Каліфорнії не клімат, а розкіш. Колись він був подався на Схід, перебув там літо й зиму і закаявся. Опісля він уже ані пробував туди поїхати.
— І мати моя казала, що над наш клімат кращого ніде немає. А яким раєм мусив він здатися їм після переходу через пустелі та гори! Вони назвали Каліфорнію краєм молока й меду. А грунт був такий родючий, що досить було подряпати його зверху, і родило стократ, — як приказував Кеді.
— І всюди повно дичини, — додав Біллі.— Містер Робертс, той, що взяв мого батька в прийми, ганяв колись худобу від Сан-Хоакіну до річки Колумбія. Погоничів було в нього сорок хлопців; дорога далека, а вони брали з собою лиш сіль та порох, бо годувалися в дорозі самою дичиною.
— А в горах було повно оленів, і моя мати бачила цілі табуни лосів в околицях Санта-Рози. Колись і ми з тобою там побуваємо, Біллі. Я давно про це мрію.
— А коли мій батько був ще молодий, на північ від Сакраменто, там, де річечка Каш-Слау, аж кишіло ведмедями. Батько їздив верхи полювати їх. І як, бувало, застукають котрого на голій місцині — він з мексіканцями їздив на полювання — то ловлять його арканом. Батько казав, що кінь, який не боїться ведмедя, вартий десятьох інших. А пантери!.. В давнину називали їх то пумами, то рисями, то лисицями. Ми таки обов'язково поїдемо колись до Санта-Рози. Може, нам ще не сподобається та місцевість на узбережжі.
Тим часом вогонь загас, а Сексон скінчила розчісувати на ніч своє волосся. Постіль стелити було недовго, і незабаром вони вже лежали під укривалами. Сексон заплющила очі, але заснути ніяк не могла. Вперше в житті ночувала вона просто неба і незвичності цього відчуття не могла притлумити ніяким зусиллям волі. До того ж усе її тіло нило від довгого переходу, а пісок, як виявилося, був зовсім не м'який. Минула ціла година. Сексон переконувала себе, що хоч Біллі принаймні спить, але відчувала, що ні. Нараз хруснула жаринка в пригаслому багатті, і Сексон здригнулася. Біллі начебто теж поворухнувся.
— Біллі,— прошепотіла вона, — ти не спиш?
— Мг, — почулася тиха відповідь, — Я оце думаю, що пісок цей твердіший за цементову підлогу. Мені то байдуже, але хто б міг подумати.
Вони обоє повернулися на другий бік, але це не помогло, — лежати на піску було так само твердо.
Раптом десь неподалік пронизливо й гостро зацвірчав цвіркун. Сексон знову здригнулася, але кілька хвилин прислухалася мовчки.
— Ото ще напасть! — перший озвався Біллі.
— Може, це гримуча гадюка? — запитала Сексон, силкуючись не виказати хвилювання.
— Оце ж я й подумав.
— Я бачила двох на вітрині Бауманової аптеки. Знаєш, Біллі, в них у роті є такий зуб з жолобом, і коли вони вкусять, то отрута збігає по ньому в ранку.
— Бр-р-р! — здригнувся з не зовсім удаваним жахом Біллі.— І всі кажуть, що це певна смерть, якщо ти не Боско. Пригадуєш Боско?
— "Боско ковтає гадюк живцем! Ковтає гадюк живцем!" — відгукнулася Сексон, передражнюючи голос ярмаркового кликуна.
— Еге, не турбуйся, — в Воскових гадюк мішечки з отрутою вирізано. А ні, то хай би спробував!.. Ото диво — ніяк не засну. Щоб їй, проклятущій, заціпило! Хотів би я знати, чи то й справді гримуча гадюка?
— Ні, не може бути, — вирішила Сексон. — Усіх гримучок давно вже винищено.
— Звідки ж тоді Боско добуває своїх? — слушно заперечив Біллі.— А чого ти не спиш?
— Мабуть, того, що все це для мене незвичне, — відповіла вона. — Бач, мені зроду не доводилося ночувати просто неба.
— І мені теж. Досі я гадав, що це велика втіха. — Біллі знову повернувся на остогидлому піску і важко зітхнув. — Але з часом ми, певно, звикнемо. Хіба мало кому доводиться спати просто неба! А якщо інші на це здатні, то чим ми гірші за них? Отже, все гаразд. Тут ми вільні й незалежні, самі собі господарі, і ніякого комірного не платимо…
Зненацька Біллі замовк. У кущах знов почулося невиразне шамотіння. Але коли вони наставили вуха, прислухаючись, звідки воно, шамотіння таємничо урвалося. Проте тільки-но дрімота стулила їм повіки, як знову зашаруділо щось таємниче.
— Так, наче хтось підкрадається до нас, — прошепотіла Сексон, щільніше притискаючись до Біллі.
— У кожному разі — не дикий індіянин, — як міг, заспокоїв він її й позіхнув з видимою безжурністю. — Дурниці! І чого нам боятися? Подумай краще, скільки всякого натерпілися ті, що приходили сюди перші!
За кілька хвилин Сексон почула, що плечі Біллі здригаються, немов зі сміху.
— Оце мені пригадалася одна історія, яку любив розповідати мій батько, — пояснив він. — Про стару орегонську піонерку Сюзен Клеггорн. Її звали Більмувата Сюзен, хоча стріляла вона так, що ну! Одного разу в преріях на їхню валку наскочили індіяни. Наші поставили шарабани колом, воли й люди всередині, і відбили напад, причому багато індіян наклало головами. Тоді, щоб викурити наших з-за прикриття, дикуни приволокли двох дівчат, захоплених у полон з іншої валки, і почали їх катувати у всіх на очах, але так, щоб кулею не дістати. Вони думали, що білі не стерплять і вискочать на відкрите місце, і тут вони їх голіруч візьмуть.
Та білі на це не могли піти. Якби вони кинулися відбивати дівчат, їх би перебили, і тоді індіяни захопили б усю валку, отже, смерть усім. Але вгадай, що зробила стара Сюзен? Вона хап за довжелезну кентуккійську рушницю, набила її потрійним набоєм пороху, націлилась і бабах! Здоровезний дикун, що найретельніше катував дівчат, так і крякнув. Щоправда, від пострілу вона сама відлетіла назад і дістала рану на плечі, яка не загоїлась до самого Орегону, але зате велетня індіянина вона прошила на місці.