Гра Ендера

Орсон Скотт Кард

Сторінка 52 з 53

Не роби того, що вони хочуть від тебе.

— Якщо вони хочуть помститися, Абро, я не заперечую. Але, можливо, справа не в цьому. Скоріш за все, вони намагалися поговорити зі мною, порозумітися якось. Написали мені таку записку.

— Вони не вміють читати й писати.

— А може, навчилися, перш ніж померли.

— Та я не збираюся стирчати тут і чекати від моря погоди. Я буду з тобою.

— Ні, ти занадто малий, щоб іти на такий ризик…

— Іди ти, Ендере Віггін. Не тобі казати мені, на що здатні одинадцятилітні!

І полетіли вони разом на гвинтокрилі над дитячим майданчиком, над лісом, над криницею на лісовій галявині. А потім перед ними постала скеля, на піку якої було видно печеру й маленького рівного майданчика — місце огляду за Кінцем Світу. І там, удалині, так само, як і в Грі Уяви, сягали неба легкі вежі замку.

Ендер посадив гвинтокрил, сказавши, щоб Абра залишився у кабіні.

— Не йди за мною. Якщо через годину я не повернуся — лети додому.

— Викуси, Ендере, я йду з тобою.

— Сиди тихо, Абро, або я нагодую тебе брудом.

Абра зрозумів, що, попри жартівливий тон, Ендеру було не до жартів. І залишився.

Стіни вежі були з виступами й сходами: жучарики хотіли, щоб Ендер легко потрапив усередину.

У кімнаті — нічого особливого, все, як має бути. Ендер глянув на підлогу, очікуючи побачити там змію, але там лежав лише килим із вишитою в одному кутку головою змії. Імітація, а не копія; для істот, які не мали жодного поняття про мистецтво, жучари впоралися чудово. Вони, мабуть, витягли всі ці образи зі свідомості Ендера, через прірву у десятки світових років вони дотяглися до нього й заволоділи його снами. Але навіщо? Ясна річ, аби привести його в оцю кімнату. Аби залишити повідомлення. Але де ж саме повідомлення, і як він зможе його зрозуміти?

На стіні висіло дзеркало, ніби чекаючи на нього. Тьмяний блиск відполірованого металевого листа, на якому було грубо видряпано обличчя людини. "Це вони намагалися показати образ, який я кожного разу бачив у дзеркалі".

І, дивлячись у це тьмяне криве дзеркало, він згадував, скільки разів розбивав його, скільки разів зі сховища кидалися на нього змії, щоби встромити у його тіло свої отруйні зуби.

"Як добре вони знають мене, — чудувався Ендер. — Досить добре, щоби здогадатися, що я не боюся смерті, навпаки, часто думаю про неї. Достатньо, щоби бути впевненими, що, навіть якби я й боявся смерті, це не зупинило б мене. І цього дзеркала на стіні я теж не боюся".

Він підійшов до дзеркала, схопив його й відірвав від стіни. Відсторонився. Нічого не трапилося. Ніхто не збирався нападати на нього. У ніші в стіні лежав білий кокон, з якого тут і там стирчали кінці потертих шовкових ниток. Яйце? Ні. Лялечка королеви жучар, уже запліднена самцями-личинками й готова народити на світ сто тисяч жучариків — робочих самців і кількох королев. Ендер уявив шлюбну кімнату, до якої по темним тунелям підповзають для спаровування слизькі самці, бачив, як величезний дорослий жучара несе на своїх лапах малюсіньку королеву, як усі самці по черзі торкаються її та б'ються в екстазі, проникаючи в личинки королеви, а потім падають, умираючи, на кам'яну підлогу. Далі нову королеву кладуть до ніг старої — прекрасної істоти, загорненої у м'які й мерехтливі крила, які вже давно втратили здатність до польоту, але зберегли велич. Стара королева цілує свою доньку, залишаючи на її губах найніжнішу на світі отруту, щоби та надовго заснула, потім загортає її у шовковий кокон, витягуючи нитки зі свого живота, і наказує чекати, а коли прийде час, стати собою — королевою, новим містом, новим світом, дарувати життя безлічі нових королев і безлічі нових світів…

"І звідки я знаю це? — здивувався Ендер. — Я просто все це бачу, як свої спогади".

І, ніби у відповідь, перед його внутрішнім зором постала картина першого бою з флотом жучар. Він бачив його раніше на тренажері, а тепер дивився на цю битву очима самої королеви й усіх жучар. Вони сформували свій флот у кулю, а коли з темряви вилетіли ворожі винищувачі, Доктор Могила перетворив усіх на спалах світла. Ендер відчував геть усе точнісінько так, як королева, і бачив усе так само, як і сотні очей жучар. Смерть прийшла до них занадто швидко, щоби можна було уникнути її, та й навіть передбачити її було неможливо. У пам'яті не залишилося ні болю, ні страху. Печаль заполонила душу королеви, навіть скоріше щось на кшталт тихого відчаю. Її туга не вилилася у думки, але ці думки чітко склалися у голові Ендера. Побачивши людей, які збиралися вбивати, королева думала: "Вони не пробачили нам. Тепер ми всі загинемо". І прозвучало це чіткою фразою.

— Як вас знову повернути до життя? — запитав він.

Королева зі свого шовкового кокону не могла відповісти словами, але коли він закрив очі й спробував сконцентруватися, десь із глибини свідомості прийшли нові образи. Ендер бачить, як кокон кладеться в прохолодне, захищене від світла місце, у воду, щоби не пересох. Ні, це не просто вода, а вода, змішана із соком одного дерева. І суміш ця — тепла, щоб усередині кокону почалася реакція. Потрібно вичекати, щоби через кілька тижнів лялечка всередині кокона поступово змінилася. А потім, із часом, кокон темніє до брудно-коричневого кольору, і Ендер бачить, як він розрізає й відкриває його, допомагаючи маленькій тендітній королеві з'явитися на світ. Бачить, як бере її за лапки й допомагає перебратися з вод її народження на місце гніздування на піску: м'яке, застелене висушеним листям. "І я оживу, — майнуло в голові. — Я прокинуся. І дам життя тисячам і тисячам моїх дітей".

— Ні, — каже Ендер. — Я не можу.

І відчуває при цьому страшенну тугу. Тож, усвідомивши німе запитання, пояснює:

— Твої діти не дають нам спокійно спати: все сняться й сняться нічні марення з вашими монстрами. І якщо я тебе розбуджу, всіх вас знову знищать.

У його голові промайнули десятки сцен, як жучари вбивають людей, — і ці картини принесли стільки горя, що він не витримав і заплакав.

— Якщо ти зможеш так само, як і мені, передати свої почуття й думки іншим людям, може, вони й вибачать вам.

"Вибрали лише мене, — зрозумів він. — Знайшли мене по променю ансібля, і по цьому променю проникли в мій мозок. Агонія моїх тортур у снах відкрила їм мою суть, навіть коли я продовжував убивати їх кожного дня. Вони зрозуміли, що я боюся їх і не знаю, що точиться справжня війна, на якій я вбиваю їх. За кілька останніх тижнів вони побудували це місце для мене, — тіло Велета, дитячий майданчик і пік на скелі за Кінцем Світу, щоб я побачив це місце й усе пригадав. І щоби моя уява й цікавість привели мене сюди — у цю вежу. Я єдиний, кого вони знають, і тому можуть говорити лише зі мною і лише через мене".

"Ми такі ж, як і ви, — з'явилося у його свідомості. — Ми не хотіли вбивати, а коли зрозуміли, що вбиваємо, — пішли назавжди. Ми вважали себе єдиними мислячими істотами в Усесвіті, поки не зустріли вас. Ніяк не очікували зустріти розумних істот серед самотніх тварин, які не можуть обмінюватися думками, почуттями, мріями, снами один з одним. Звідки нам це знати? Як? Якби ми знали, прийшли б до вас із миром. І могли б із вами мирно співіснувати. Повір нам, повір, повір…"

Ендер сунув руку в нішу і вийняв кокон. Він був занадто легким, щоби зберігати в собі надію й усе майбутнє колишньої великої раси.

— Я візьму тебе й понесу із собою, — пообіцяв Ендер. — Я полечу. Облечу всі світи, від одного до іншого, поки не знайду час і місце, де ти зможеш безпечно прокинутися. Де ніхто й ніщо не стане тобі на заваді. І я розповім людям історію твого народу, щоби вони зрозуміли вас і, можливо, з часом змогли пробачити, як ви пробачили мені.

Він загорнув кокон із королевою у куртку й вийшов із вежі.

— Що там було? — запитав Абра.

— Відповідь.

— На яке питання?

— На моє.

І Ендер більше нічого не сказав. Вони вели пошуки ще п'ять днів і нарешті вибрали місце для нової колонії далеко на південний схід від вежі.

Через кілька тижнів Ендер прийшов до Валентини й попросив її прочитати те, що він написав. Вона витягла з корабельного комп'ютера вказаний файл і почала читати.

Розповідь ішла від імені королеви жучар, яка описувала історію свого народу: про все, що вони хотіли зробити й що зробили. "Ось наші помилки, невдачі й злочини, а ось наша велич: ми не хотіли заподіяти вам шкоди, і ми вибачаємо вам нашу смерть". Повість починалася з появи найперших проявів свідомості на планеті й закінчувалася великою війною, яка охопила їхній рідний світ і знищила все до останку. Ендер був небагатослівним, і вся повість виглядала, як стародавній міф. Оповідалося про велику матір, яка вперше вирішила виростити й виховати нову королеву, замість того щоби вбити її або вигнати. Про те, скільки разів їй доводилося повністю знищувати свою дитину, частинку себе самої, поки нарешті в неї не народилася донька, яка зрозуміла й оцінила її пошуки гармонії. Такого ще не бачив світ: дві королеви любили й допомагали одна одній, замість того щоби боротися. І разом вони були сильнішими за будь-який інший рій. Вони процвітали й дали життя багатьом донькам, які об'єднували свої світи у новому, мирному співіснуванні. І це було початком мудрості.

"Якби ми лишень могли поговорити з вами! — думала словами Ендера королева. — Але оскільки цього не трапилося, ми просимо про одне: щоби ви пам'ятали нас. Щоби ви думали про нас не як про ворогів, а як про рідних братів і сестер, яких трагічно звела Доля. Еволюція… Бог… Якби ми прийшли один до одного з добрими намірами, яке могло б бути диво! Ми б пізнали одне одного й багато чому змогли б навчитися. Замість цього ми вбивали. Але все ж ми раді вітати вас зараз, як гостей, як друзів. Приходьте в наш дім, діти Землі, живіть у наших містах-тунелях, збирайте врожаї з наших полів. Ми вже не можемо нічого робити, і тепер ви — наші руки. Живіть тут за нас. Квітніть, дерева, дозрівайте, врожаї на полях, даруйте тепло для них, сонця, будьте родючими, планети. Люди, ви — це ми: ми всиновили вас, тож живіть тут, ви прийшли додому".

Книга, яку написав Ендер, була невеличкою, але в ній містилося все те зло й добро, що знала й передала йому королева. І він підписав її не своїм іменем, а псевдонімом: "Голос тих, кого немає".

Без зайвого галасу книжка "Королева вулика" була опублікована на Землі, вона тихо переходила з рук у руки, доки стала відомою майже всім, і було важко повірити, що хтось міг її не прочитати.

Більшість із тих, хто прочитав, визнали її цікавою і не відклали вбік.

47 48 49 50 51 52 53

Інші твори цього автора: