Не одержиш ти зброї, повторюю тобі, не одержиш! Хай краще полонені лишаються в тебе…
— Ну, гаразд, — нетерпляче урвав його мову Спартак, — це ми ще побачимо! А тепер скажи мені про друге доручення консула Варрона Лукулла.
І він знову глузливо посміхнувся.
Кілька хвилин римлянин мовчав, потім заговорив спокійно й улесливо:
— Консул доручив мені запропонувати тобі припинити воєнні дії.
— О!.. — не міг стримати здивування Спартак. — А на яких умовах?
— Ти кохаєш і тебе кохає одна благородна римлянка дуже високого роду…
Спартак схопився з місця, його обличчя й очі спалахнули від гніву; потім потроху заспокоївся, знову сів і почав питати римського посла:
— Хто це каже?.. Що знає про це консул?.. І що вам до моїх почуттів?.. Що спільного може бути між ними і війною, яку я розпочав?.. І що спільного між ними та миром, який ви мені пропонуєте?
Посол був трохи спантеличений цим градом запитань, нерішуче пробурмотів кілька слів. Нарешті, зважившись, твердо і швидко заговорив:
— Ти кохаєш Валерію Мессалу, вдову Сулли, і вона кохає тебе. Щоб покласти край загальному осудові, який вона може накликати на себе цим коханням, Сенат готовий сам просити Валерію вийти за тебе заміж. Консул Варрон Лукулл пропонує тобі по одруженні з коханою жінкою два шляхи на вибір: якщо ти бажаєш воєнної слави, подвигів на полях битв, — ти підеш квестором під командуванням Помпея до Іспанії. Якщо ж ти більш схильний до сімейного затишку — тебе пошлють префектом одного з міст Африки, за твоїм вибором. У цих двох випадках при тобі буде маленька Постумія, плід твого злочинного кохання з дружиною Сулли. Інакше дівчинка буде віддана під опіку Фавста і Фавсти — старших дітей диктатора, і ти втратиш не лише всяке право на неї, але й надію коли-небудь її обняти.
Спартак випростався на весь зріст і тихо запитав:
— А мої товариші?
Вони повинні розійтися: раби мусять повернутись до своїх карцерів, гладіатори — до своїх шкіл.
— І… — чітко карбуючи слова, промовив Спартак, — і… всьому буде кінець?..
— Сенат про все забуде і все пробачить.
— Красненько дякую!.. — глузливо вигукнув вождь гладіаторів. — Який же доброзичливий, який милостивий, який великодушний Сенат!
— А чого ж іще? — згорда промовив Руф Ралла. — Сенатові слід було наказати розіп'ясти всіх оцих бунтівників-рабів, а він їх прощає. Чи ж цього не досить?
— О!.. Навіть забагато!.. Сенат пробачає озброєного і до того ж непереможного ворога!.. Годі й шукати такої великодушності!
Він на мить замовк, а потім заговорив з гіркотою в голосі:
— Я віддав цілих вісім років свого життя, всі сили мого розуму, всю пристрасть мого серця святій, благородній справі, без вагань і страху подолав усі перешкоди. Я закликав до зброї шістдесят тисяч моїх знедолених товаришів і привів їх до перемоги тільки для того, щоб одного чудового ранку їм сказати: "Те, що вам здавалося перемогами, — це поразки, нам не під силу завоювати свободу, повертайтеся до ваших господарів і дайте знову закувати ваші руки у звичні кайдани". І все заради чого?..
Вони трохи помовчали. Потім Спартак спокійно запитав:
— А якщо гладіатори не пристануть на мої умовляння й поради і не захочуть розійтися?
— Ну, тоді… — повільно і нерішуче сказав римський патрицій, опустивши очі і мнучи полу своєї тоги, — тоді… такому досвідченому полководцеві, як ти… адже ж ти, зрештою, діяв би заради блага цих нещасних… знайшлася б нагода… завжди знайдеться нагода завести військо… до якогось відлюдного місця…
— Туди, де консул Марк Теренцій Варрон Лукулл уже чекатиме на них з своїми легіонами? — сказав Спартак, блідий, з гнівно палаючими очима, повними ненависті. — Там він їх оточить, і військо буде змушене скласти зброю без зайвого шуму. Консул навіть зможе приписати собі славу легкої перемоги! Чи не так?
Римлянин ще нижче опустив голову і мовчав.
— Чи не так? — вигукнув Спартак таким громовим голосом, що Руф Ралла здригнувся, подивившись на нього; очі й обличчя гладіатора палали таким гнівом, що римлянин мимохіть відступив крок назад.
— О, присягаюсь усіма богами Олімпу! — гордо і загрозливо, промовив фракієць. — Дякуй богам, твоїм покровителям, що презренний, ниций гладіатор уміє поважати людські закони. Гнів, що охопив мене, не може так затьмарити мій розум, щоб я забув, що ти прийшов сюди як посол. Підлий і лукавий, як твій Сенат, як твій народ, ти прийшов підбивати мене на зраду, на наймерзеннішу і найпотворнішу зраду!.. Ти намагався підкупити люблячу людину, батька для того, щоб обманом досягти перемоги там, де ти неспроможний домогтися її силою зброї!..
— Гей, варваре! — обурено скрикнув Руф Ралла, відступивши ще на крок і втупивши у Спартака палаючий погляд. — Ти, здається, забув, з ким розмовляєш!?
— Ні, це ти, підступний і полохливий римський консул, Марк Теренцій Варрон Лукулл, це ти забув, де перебуваєш і з ким говориш! Ти думав, що я тебе не знаю?! Ти прийшов сюди під вигаданим ім'ям, щоб підступно купити мою душу, яку міряєш на свою мізерну мірку?.. Ти вважав мене таким же підлим, як ти сам?.. Геть звідси!.. Повертайся до Рима… Збери нові легіони і приходь помірятися зі мною у відкритому бою. Отоді, коли в тебе вистачить духу помірятися зі мною віч-на-віч, тоді я дам відповідь, гідну твоїх паскудних пропозицій!
— Та невже ти надієшся, бідний безумцю, ще довго триматися проти наших легіонів? — з глибоким презирством відказав консул Варрон Лукулл. — Невже ти плекаєш надію на остаточну перемогу над всемогутнім Римом?..
— Я надіюся вивести всю цю масу безталанних рабів в їхні країни і там, у ваших провінціях, підняти гнів усіх поневолених народів і покласти край вашому триклятому злочинному пануванню!
І владним жестом правої руки він наказав консулові йти геть.
Варрон Лукулл велично загорнувся в свою тогу і пішов з Преторія, сказавши:
— Зустрінемося на полі бою…
— Хай. Дарують це боги… хоч я не вірю.
Терентій уже сходив з Преторія, коли Спартак окликнув його:
— Послухай-но, римський консуле… Мені відомо, що деяких з моїх воїнів, які попали до вас у полон, ви розіп'яли. З цього бачу, що ви, римляни, не дотримуєте щодо нас, гладіаторів, людських законів. Тому попереджаю тебе, що коли протягом двадцяти днів я не одержу зброї і спорядження, яких виманю, — чотири тисячі ваших солдатів, узятих в полон біля Фунді, будуть теж розіп'яті
— Як?.. Ти посмієш?.. — скрикнув консул, пополотнівши від гніву.
— З такими людьми, для яких немає нічого святого і які нічого не поважають, — усе дозволено… З вами — ганьба, за ганьбу, вбивство за вбивство, різанина за різанину… Іди!..
І він знову наказав консулові йти геть.
Лишившись на самоті, фракієць довго ходив перед своїм наметом, охоплений болісними й похмурими думками.
Потім звелів покликати Крікса, Граніка та Еномая і розповів їм про відвідини консула Теренція Варрона Лукулла і про ті пропозиції, які не стосувалися його таємного кохання з Валерією.
Три воєначальники палко схвалили благородне поводження Спартака, були зворушені його великодушною самопожертвою і пішли, сповнені ще більшої поваги до свого доблесного друга і вождя.
Спартак увійшов до свого намету, коли настала ніч, зняв панцир, зброю і кинувся на своє похідне ліжко. Довго перевертався з боку на бік, зітхав і заснув дуже пізно, забувши погасити світло.
Він спав уже біля двох годин, стискаючи в руці медальйон Валерії, який завжди носив на шиї, коли раптом прокинувся від довгого і палкого поцілунку в губи. Швидко підвівся на ліжку, скрикнувши:
— Хто це?.. Хто тут?..
І побачив красуню Евтібіду біля ліжка на колінах… Благально склавши маленькі руки, вона прошепотіла:
— Пожалій мене, Спартак, я вмираю від кохання!..
— Евтібіда! — здивовано вигукнув вождь гладіаторів, ще дужче стискаючи в руці медальйон, — Ти… ти тут? Яким чином?..
— Уже стільки ночей, — глухим від хвилювання, тремтячим голосом заговорила дівчина, — стільки ночей я ховаюсь он у тому кутку, чекаючи, поки ти заснеш. Я стаю навколішки біля твого ліжка і милуюся твоїм прекрасним, мужнім обличчям і нишком плачу… Вже п'ять років, п'ять довгих безконечних років я кохаю тебе безнадійно, мов божевільна, мов навіжена. Ти погордував мною, і я силкувалась викинути твій образ з своєї пам'яті… але він вогняними рисами викарбувався в моєму серці… Зглянься, зглянься на мене!.. Не відштовхуй мене, Спартак, не проганяй від себе… Я буду тобі служницею, рабинею… тільки змилуйся і не відштовхуй… Якщо ти ще раз знехтуєш моїм коханням, я стану здатною на все, на все… навіть на найдикіші і найганебніші злочини.
Схопивши руку Спартака, закохана дівчина вкрила її палкими поцілунками. При цьому вибухові слів і почуттів Спартак зблід, відчуваючи, як дрож пробігає по всьому тілу, і тільки міцніше стискав у руці медальйон з волоссям Валерії та Постумії: лише в цьому талісмані він знаходив силу опиратися чарам прекрасної гречанки. Нарешті, зробивши над собою зусилля, він м'яко відібрав свою руку в Евтібіди і заговорив майже з батьківським співчуттям:
— Заспокойся… та ну-бо заспокойся… дурненька… Я кохаю іншу жінку, яка зробила мене батьком… А ти знаєш, що Спартак має тільки одну віру. Як* він присвятив себе справі поневолених, житиме і вмре за неї… так не покохає іншої жінки, крім тієї… А тому викинь з твоєї збентеженої голівоньки всяку думку про мене… І перестань говорити мені про кохання, — з цими словами він обережно відхилив дівчину од себе.
— Ах!.. Божественні Ерінії! — глухо заскреготала зубами Евтібіда. — Валерія, ненависна, проклята Валерія, завжди вона віднімає тебе од моїх ласк, од моїх поцілунків!..
— Дівчино! — обурено вигукнув Спартак, і обличчя його грізно насупилося. — Вийди з мого намету, і щоб ніколи й ноги твоєї тут не було! Завтра ж ти поїдеш з іншими контуберналами, призначеними в ставку Еномая.
Гречанка, низько схиливши голову, закусивши губи і ледве тамуючи ридання, що рвалося з її грудей, повільно вийшла з намету. А Спартак, розкривши медальйон, покрив поцілунками заховані в ньому кучері.
Розділ XVI
ЛЕВ БІЛЯ НІГ ДІВЧИНИ. — ПОКАРАНИИ УБИВЦЯ
Евтібіда не була такою, як усі жінки. її розум завжди підкорявся пориванням пристрастей, а пристрасті були надмірні. Ще будучи юною віком, вона втратила скромність і усвідомлення поганого.