То була Іоланта де Фуа.
Ще до того, як вона зняла маску, заздрісні жінки ясно відчули, що їхній успіх — під загрозою, що вони можуть опинитися в становищі бридких і старих.
Окинувши спокійним поглядом вражену залу, Іоланта поставила лікоть на край ложі і підперла щоку рукою, прибравши такої пози, що прославила б будь-якого скульптора чи різьбяра, коли б той майстер, грецький чи римський, міг уявити і зобразити в своєму творі цю невимушену грацію та природну витонченість.
— Дивіться, дядечку, не засніть,— стиха мовила вона старому вельможі, який одразу ж вирячив очі і випростався,— це було б нелюб'язно щодо мене і суперечило б законам старовинної поштивості, яку ви завжди так хвалите.
— Не турбуйтеся, небого, коли мені надто вже набриднуть дурниці, що їх проголошуватимуть ці комедіанти, які мене ніскілечки не цікавлять, то я подивлюся на вас, і сон враз пропаде.
В той час, коли Іоланта розмовляла з дядьком, капітан Фракас, ступаючи широко розставленими, "Мов ножиці, ногами, з дуже чванькуватою міною, люто поводячи очима, підійшов до краю сцени.
Поява улюбленого актора, якого зустріли бурхливими оплесками, на мить відвернула увагу від Іоланти. Безперечно, Сігоньяк не був марнославним і в своїй дворянській гордості зневажав ремество мандрівного комедіанта, на яке його прирекли злидні. А проте не будемо запевняти, що таке палке й бурхливе схвалення не тішило його самолюбства. Славі лицедіїв і гладіаторів часом заздрили дуже високопоставлені особи,— римські імператори, цезарі, володарі світу, які й самі, не гребуючи, змагалися на арені цирку чи на театральній сцені за лаври співаків, кумедників, борців і їздців, хоч їхні голови й без того були не раз увінчані; прикладом цього, якщо говорити тільки про людей найзнамени-тіших, є Нерон Енобарб 6.
Коли оплески— стихли, капітан Фракас обвів поглядом залу, як це завжди робить актор, щоб перевірити, чи всі місця заповнено, і вгадати, який настрій у глядачів — веселий чи похмурий, бо з ним він узгоджує свою гру, дозволяючи собі якісь вольності чи ні.
І раптом барон остовпів; вогні світильників стали здоровенні й горіли, як багато сонць, потім зробилися мов чорні круги на ясному тлі. Голови глядачів, які доти він хоч невиразно розрізняв унизу біля сцени, розпливлися, наче в тумані. Його кинуло в гарячий піт, а тоді всього — від волосся до п'ят — пройняло крижаним холодом. Ноги, ще м'якші, ніж вата, підігнулися під ним, дощатий поміст сцени, здавалося, піднявся аж до пояса йому. В роті геть, пересохло, залізний нашийник стис горло, здушив, як душить злочинця іспанська гарота7, і всі слова, котрі він мав сказати, безладно плутаючись і наштовхуючись одне на одне, вилетіли з голови, гейби налякані птахи з розчиненої клітки. Спокій, витримка, пам'ять враз покинули його. Барона ніби вдарила невидима блискавка, і він мало не впав, як мертвий, прямо на рампу. В ложі він побачив незворушну, осяйну в усій своїй пишноті Іоланту де Фуа, яка пильно дивилася на нього прекрасними синьо-зеленими очима!
Яка ганьба! Який сором! Який удар лихої долі! Невдача, надто болісна для шляхетної душі! Показатися в цьому недоладному вбранні, в цій негідній ролі перед такою бундючною, такою спесивою і чванькуватою красунею, кривлятися на очах у неї, розважаючи нице збіговисько, в той час, коли йому хотілося б зробити щось високе, героїчне, надлюдське, аби тим упокорити її і збити з неї пиху! І не мати змоги непомітно сховатися, щезнути, провалитися крізь землю! В першу мить у Сігоньяка майнула думка тікати, пробивши головою, мов каменем з балісти, дірку в задній декорації, але ноги його стали такі важкі, наче на них були чоботи з свинцевими підошвами, якими користуються, тренуючись, гонці, щоб потім легше було; він не міг одірвати їх від помосту і стояв, роззявивши рота, геть розгублений, отупілий, на превеликий подив Скапена, котрий подумав, що капітан Фракас забув свою роль, і стиха підказував йому перші слова монологу.
Глядачі, вважаючи, що актор, перш ніж почати, жде ще оплесків, заходилися знову плескати в долоні, тупотіти ногами, зчинивши такий гамір, якого ніколи не чули в театрі. Це дало Сігоньякові час трохи оговтатись. До краю напруживши волю, він оволодів собою. "Не втрачаймо гордості хоча б у своїй ганьбі,— подумки мовив собі, твердо стаючи на ноги.— Ще не вистачало, щоб мене освистали при ній і закидали гнилими яблуками й тухлими яйцями. Може, вона й не впізнала мене в цій бридкій машкарі. Кому спаде на думку, що в пістрявій, червоно-жовтій личині дресированої мавпи може бути один із Сігоньяків! Отож сміливіше, не відступати! І треба старатися з усіх сил. Якщо я добре гратиму, вона мені аплодуватиме. А це буде неабияка перемога, адже то особа досить перебірлива".
Всі ці розмисли промайнули у Сігоньяка швидше, ніж ми їх записали, бо перо не може встигнути за бистрою думкою, і капітан Фракас почав свій довгий монолог з такими незвичайними переливами голосу, несподіваними інтонаціями й шаленим комічним запалом, що зала вибухнула захопленими вигуками, і навіть Іоланта не могла стримати усмішки, хоча й твердила, що не любить цього блазенства. Дядько її, товстий командор, геть забув про сон і схвально плескав у долоні, не жаліючи своїх подагричних рук. А нещасний Сігоньяк у відчаї кривлявся ще дужче, чванькувато вихвалявся й корчив безглузді гримаси, неначе хотів тим перебільшеним блазнюванням позбиткуватися над самим собою, довести до крайньої межі наругу долі над ним; він кидав під ноги свою гідність, благородство, повагу до себе, пам'ять предків, з шаленою і жорстокою радістю топтався по них.
"Тішся, лиха доле, я вже доволі принижений у своєму глибокому падінні,— думав барон під градом ляпасів, щиглів і штурханів.— Ти не дала мені щастя! Ти робиш мене смішним! Ти підло виставляєш мене в усій моїй ганьбі перед цією гордячкою! Чого тобі ще треба?"
Часом його охоплював гнів, і тоді він випрямлявся під ударами Леандра такий нестямно грізний, що той злякано відступав; але, схаменувшись, Сігоньяк знову входив у свою роль, тремтів усім тілом, хитався, ледве стоячи на ногах, цокотів зубами, заїкався, показуючи, на превелике задоволення публіки, всі ознаки найпідлішого боягузтва.
В іншій ролі, не так перевантаженій усякими витівками, всі ці дивацтва могли б видатися недоладними, але тут глядачі приписували їх натхненню актора, який цілком злився з образом, і їм це подобалось. * Тільки Ізабелла зрозуміла, що так збентежило барона,— в залі була зухвала мисливиця, яку вона дуже добре запам'ятала. Граючи свою роль, актриса крадькома поглядала на ложу, де спокійно і гордовито сиділа впевнена в своїй неперевершеній досконалості бундючна красуня, яку Ізабелла в смиренності своїй не наважувалась назвати суперницею. Вона подумки відзначала беззаперечну вищість Іоланти і, знаходячи в тому якусь гірку насолоду, запевняла себе, що жодна жінка не змогла б змагатися в принадності з цією богинею. Дивлячись на її надзвичайну вроду, Ізабелла розуміла ту безтямну любов, яку збудяують іноді у чоловіків з недостойної сіроми незрівнянні чари юної королеви, що урочисто являється народові під час якоїсь церемонії,— любов, котра доводить до божевілля, до тюрми і страти.
Що ж до Сігоньяка, то він дав собі слово не дивитися на Іоланту — боявся, як би в несподіваному пориві, втративши здоровий глузд, не вчинити привселюдпо чогось дикого й дурного, що могло б ще дужче зганьбити його. Навпаки, барон старався заспокоїтися, весь час, коли тільки роль давала таку можливість, дивлячись на ніжну, добру Ізабеллу. Чарівне личко актриси, засмучене від того, що в п'єсі нестерпний тиран-батько хотів силою видати її заміж, трохи заспокоювало його душу; любов однієї покривала зневагу другої. До нього знову поверталось почуття самоповаги, і це давало сили грати роль далі.
Нарешті муки скінчились. І коли після вистави Сігоньяк, задихаючись, зірвав за кулісами свою маску, товариші були вражені тим, як страшно змінилося його лице. Він був мертвотно-блідий і одразу ж, мов неживий, повалився на лаву, яка там стояла. Побачивши, що барон от-от зомліє, Блазіус приніс йому свою баклажку, бо в таких випадках,
мовляв, найлучче — ковтнути раз чи два доброго вина. Проте Сігоньяк знаком показав, що хоче тільки води.
— Це велика помилка в дієтетиці, вона заслуговує всілякого осуду,— мовив Педант.— Вода — то ж для жаб, риб та качок, а не для людей; на карафі з водою треба було б писати, як пишуть в аптеках: "Зовнішнє". Я помер би наглою смертю, якби ковтнув хоч трошки цієї прісної рідини.
Докази Блазіуса не перешкодили баронові випити цілий глечик. Од свіжої води він заспокоївся і вже не так безтямно озирався довкола.
— Ви грали прекрасно і вельми вигадливо,— мовив Ірод, підходячи до капітана Фракаса.— Одначе не треба так викладати всього себе. Такий вогонь дуже скоро спалить вас. Мистецтво актора в тому й полягає, щоб тільки вдавати почуття, а не горіти від них самому. Хай під ним палає сцена, а він повинен бути холодний, хай шаленіє буря пристрастей — він має лишатися спокійний. Досі ще жоден актор не зміг так яскраво передати бундючність, нахабство й глупоту хвальковитого капітана, і якщо б ви змогли повторити свою імпровізацію, то вам належала б пальма першості в комічному жанрі.
— Чи не тому, що я дуже глибоко ввійшов у образ свого героя? — гірко відказав барон.— Я й сам відчував, що по-блазенському смішний у тій сцені, де Леандр розбиває об мій череп гітару і вона налазить мені на голову.
— Це правда,— потвердив Тиран,— ви зробили таку люту і навдивовижу смішну гримасу, що трудно й уявити. Навіть панна Іоланта де Фуа, хоч яка знатна, горда й важна, а й вона всміхнулася. Я добре бачив.
— Дуже радий, що розважив таку красуню,— враз почервонівши, сказав Сігоньяк,— для мене це велика честь.
— Даруйте,— мовив Тиран, помітивши ту краску.— Успіх, який п'янить нас, бідних комедіантів по реместву, мабуть, зовсім не хвилює людину знатного походження, яка стоїть вище від усіх оплесків і захоплення публіки.
— Ви ніскілечки не засмутили мене, добрий Іроде,— сказав Сігоньяк, подаючи Тиранові руку.— Все, що робиш, треба робити добре. Тільки я часом мимоволі думаю, що в юності сподівався на інші успіхи.
Ізабелла, вже передягнувшись для наступної ролі, пройшла повз барона і, перш ніж вийти на сцену, кинула йому погляд янгола-розрадника, сповнений такої ніжності, співчуття й любові, що Сігоньяк одразу ж геть забув Іоланту і вже не почував себе нещасним.