Весь його організм бунтував і відмовлявся виконувати послані мозком накази.
Від внутрішньої напруги йому стало жарко, і дихання почастішало. Він вирішив перепочити, зібратися з новими силами, приспати пильність організму.
— Зараз,— пообіцяв він собі,— зараз все буде гаразд. Треба тільки взяти себе в руки. Я ж справді не боюся, я готовий. Нічого страшного у смерті немає. Смерть не нещастя, смерть — це просто ніщо, порожнеча.
Він відчув, що його б'є пропасниця, і течія думки змінилася. "А як же інші? — подумав він.— Інші ж не кращі за мене. Вони грабують, ріжуть, брешуть, зраджують найближчих друзів, відрікаються від дружин, дітей і батьків і, нічим не терзаючись, доживають свій строк і спокійно вмирають у своїх постелях. А я ще молодий і повен сили, я б міг ще щось зробити, за віщо ж мені, коли я так страждав, смертна кара? Я жити хочу, жити! Хай ким завгодно — негідником, бандитом, гадом повзучим, черв'яком, тарганом, але тільки жити!"
Йому стало страшно, як ніколи, він відчув, що весь тремтить, і піднята його нога смикається мимоволі, і палець ось-ось натисне на спусковий гачок.
— Не хочу! — хрипко прокричав він у простір і поворушив ногою, щоб висмикнути палець.
В цей момент він втратив рівновагу, наступив усією вагою на спусковий гачок і одночасно закрив цівку долонями, ніби намагаючись стримати смерть, що рвонула звідтіля.
Вогняна куля спалахнула в його долонях, пронизала їх наскрізь і пругко ткнула в підборіддя. Щось глухо тріснуло, засяяло і поширилося навколо бузкове світло.
Павлу Трохимовичу стало так добре, як не бувало ніколи досі. Він відчув, що стає калюжею, котра розтікається, розтікається і входить у пісок...
66
Коли люди збіглися до місця події, там все вже було оточено міліцією і людьми в цивільному. Прокурор зі спотвореним обличчям лежав навзнак. Руки й ноги розкинуті, рушниця відкотилась убік. Одна нога в чоботі, друга — без. Азалія Митрофанівна стояла поруч і, кусаючи губи, дивилася осторонь. Два міліціонери замірювали щось довгою рулеткою, один з допомогою магнієвого спалаху фотографував, головний лікар райлікарні Раїса Семенівна Гур-вич, поклавши зошита на капот міліцейського автомобіля, при світлі кишенькового ліхтарика писала свій висновок. Майор Фігурін, в новенькій, перетягнутій ременями шинелі, стояв, широко розвівши ноги і заклавши руки за спину. До Фігуріна протиснувся товстий лейтенант міліції.
— Ось,— сказав він, подаючи аркуш паперу.— Лежало в нього на столі.
Фігурін підніс аркуша до очей і освітив ліхтариком.
— П'яна маячня,— сказав він, побіжно ознайомившись, і поклав папера до кишені.
З тих пір ніхто цього аркуша не бачив, і точний зміст його лишився таємницею, але згодом зі слів Азалії Митрофанів-ни стало відомо, що передсмертна заява складалася з однієї фрази: "Моє життя прошу вважати недійсним".
67
Повернувшись до себе в Установу, майор Фігурін ще довго займався цією справою. Йому дзвонив і полковник Добренький, і Борисов, і хтось іще. І сам він дзвонив в область Лужину,,котрий поїхав туди одразу після суду. Потім приходив новий редактор газети Лівшиць, просив прийняти, незважаючи на пізній час. Лівшиць хотів порадитись, чи давати в завтрашньому номері повідомлення про смерть, а якщо давати, то в якому вигляді: "раптово помер" чи "трагічно загинув".
— Яка там трагедія? — похмуро сказав Фігурін.— Загинув, як боягуз.. Дезертирував у найгостріший момент. Напишіть приблизно таке: "Покінчив життя самогубством у стані важкої депресії, викликаної хронічним алкоголізмом".
Тієї ночі Фігурін майже не спав. Після того, як Лівшиць пішов, він ще провів оперативну нараду.
День попереду мав бути важким. Виконання вироку і окремий суд над рештою спільників. Було вирішено спільників судити "загальним списком", без прокурора, присудити до заслання на невизначений термін у віддалені райони Сибіру.
Викликали на нараду начальника станції і запропонували йому за ніч підготувати до відправки спецешелон. Начальник божився, що в нього немає в наявності жодного вільного вагона.
— А вам потрібен цілий ешелон! — кричав він.— Ви жартуєте! Де я його візьму?
Йому сказали:
— Де хочеш. Якщо завтра до дванадцяти нуль-нуль ешелона не буде, валятимешся на пероні з діркою в головешці.
Викликали начальника місцевого гарнізону, запропонували привести наявні військові підрозділи до стану бойової готовності на випадок можливих безпорядків і провокацій і посилити наряди військового патруля.
Перед четвертою годиною Фігурін прийшов додому стомлений і на тривожне запитання сонної дружини, чому так пізно, відповів коротко: "Справи".
Він навів будильника на восьму, роздягнувся й ліг, засунувши револьвер під подушку.
68
Будильник йому не знадобився. Він прокинувся від якогось гулу і побачив, що Маргарита, пом'ята зі сну, із скуйовдженим волоссям, сидить на ліжку і злякано дивиться у вікно.
— Ти що? — запитав він здивовано.
Десь щось звіддаля бухнуло, задеренчали шибки.
— Чуєш? — запитала пошепки Маргарита.
— Чую,— сказав він, потягаючись.— І що тебе хвилює? Знову бухнуло, і знову задеренчали шибки.
— Навчальні стрільби,— пояснив Федот Федотович.
— Ти певен, що навчальні? — запитала вона із сумнівом.
— Безумовно, навчальні,— запевнив він.— Німці від нас іще далеко.
Він встав, зробив коротку зарядку, обтерся холодною водою, поснідав і вирушив на службу.
Поки йшов, ще десь кілька разів бухнуло. Бабуся, котра ішла назустріч, перехрестилася. "Темнота",— подумав Фігурін і пішов далі. Нічого дивного він на вулиці не помітив, але потім згадував, що вулиці, здається, були незвично безлюдними. А втім, вони й звичайно також були безлюдними.
Прийшовши на роботу, він здивувався, не знайшовши у приймальні своєї секретарки. Шухляди столів були висунуті, шафа і сейф розчинені, на підлозі валялися папери, деякі з грифом "таємно" і навіть "цілком таємно". Фігурін вбіг до кабінету й охнув: у кабінеті також були відчинені шухляди стола і сейф, папери тако^к розкидані по підлозі, і навіть з першого погляду було видно, що багато чого не вистачає. Тільки на самому столі все було, як завжди, акуратно розкладено: баночка з різнокольоровими олівцями, мармурова чорнильниця, мармурове прес-пап'є, настільний календар, телефонна книга, папка з написом "поточні справи" і поверх папки два аркуші з текстом, надрукованим на машинці. Це були таємні телефонограми, очевидно, одержані вночі. Ось текст першої з них:
"У зв'язку з несподіваним проривом німців на даній ділянці фронту і можливим захопленням Долгова та околиць у відповідності з розпорядженням вищестоячих інстанцій вирок ворогу народу Голицину виконати негайно. Зі спільниками вчинити згідно з обставинами.
Лужин"
Телефонограма друга:
"Верховний головнокомандуючий наказав: рядового Чонкіна негайно привезти в Москву для представлення до урядової нагороди. Виконання даного наказу покладаю на вас.
Лужин"
І там, і тут було вказано час прийому: 6 год. 04 хв.
Не зрозумівши, що все це означає, Фігурін відірвав погляд од паперів, поглянув на протилежну стіну й заціпенів. Там, де ще вчора був портрет Сталіна з дівчинкою на руках, тепер висів портрет Гітлера, також з дівчинкою, схоже навіть, що з тією самою. До того ж Гітлер на портреті посміхався дівчинці, а сам водночас косився на Фігуріна, ніби кажучи: ось бачиш, які справи!
Втупившись у зображення, Фігурін першої миті не помітив, а коли помітив, то вже сприйняв як належне, що під самим портретом було наквецяно губною помадою квапливим почерком із зворотним нахилом: "Хайль Гітлер!" І підписано: "Курт".
— Що за дурні жарти? — сказав Фігурін.— Дурні жарти. Дурні жарти. Дурні жарти! — закричав він, схопившись на ноги і потрясаючи кулаками.
У нервовому збудженні він зірвав Гітлера зі стіни і почав топтати його, весь час повторюючи, як папуга: "Дурні жарти! Дурні жарти!" Вибіг до приймальні й закричав:
— Є тут хтось?
Йому ніхто не відповів.
—. Є тут хтось? — прокричав він і в коридорі, але, не діждавшись відповіді, вихопив пістолета й почав стріляти в стелю.
Відчинилися двері кімнати відпочинку, і з них вийшов здивований Свинцов.
Фігурін припинив стрілянину й запитав Свинцова, де всі решта.
— Всі драпанувши,— мовив Свинцов, дивлячись на пістолет, з якого повільно струмувала тоненька цівка диму.
— Що значить — драпанувши?
— Ну, втікли, значить,— пояснив Свинцов.
— Куди? — Фігурін і сам зрозумів, що запитання звучить по-дурному.— А що в школі, не знаєш?
— Дзвонив начальник конвою. Знімаю, каже, охорону і відступаю. Всіх заарештованих, каже, звільняю.
— Звільняє? — звів брови Фігурін.— А хто дозволив? Свинцов стенув плечима.
— Ну, гаразд,— сказав Фігурін, трохи заспокоївшись.— Йди назад у кімнату й чекай. Ти мені ще будеш потрібен.
Він повернувся до кабінету і зняв телефонну трубку.
— Товариш Фігурін? — озвалася телефоністка.— Скажіть, що відбувається?
— А що відбувається? — мовив Фігурін.— Нічого, на мою думку, не відбувається. Дайте мені Борисова.
Борисова не виявилося ні вдома, ні на роботі. Фігурін подзвонив у Будинок колгоспника полковнику Добренькому. Не було на місці й того.
— З'єднайте мене з областю,— наказав Фігурін. Одізвалася обласна телефоністка.
— Лужина мені! — різко наказав Фігурін.
— Якого — Лужина? — запитала вона.
— Того самого.
— А-а, того самого,— засміялась телефоністка.— З'єдную.
"Чому вона сміється? — подумав Фігурін.— Напевне, там ще нічого не знають".
До апарата довго ніхто не підходив, і Фігурін нетерпляче постукував по важелю. Йому вже уривався терпець, коли чийсь голос сказав щось дивне.
— Що? Що? — перепитав Фігурін.
— Stellvertreter des Militärkommandeurs, Oberleutnant Meier am Apparat1,— повторив голос.
Помічник коменданта обер-лейтенант Майєр біля апарата (нім.).
Фігурін поклав трубку й Замислився. Потім знову схопив трубку, нервово бив по важелю, та більше ніхто не озивався.
Через деякий час він увійшов до кімнати відпочинку й застав там Свинцова, котрий спокійнісінько спав на голому дерев'яному тапчані, підклавши під голову кулак.
"Залізні нерви",— із заздрістю подумав Фігурін.
Розтермосивши Свинцова, він наказав йому збиратися.
— Куди? — запитав Свинцов.
— Підеш в тюрму.
— В тюрму? Я? — перепитав Свинцов.
— Дослухай до кінця,— посміхнувся фігурін.— Підеш в тюрму, візьмеш, коли він там іще...