Зрештою, це абат Пірар подав думку про таку систему обліку.
Маркіз записав своє розпорядження з таким виразом нудьги на обличчі, який, мабуть, був у маркіза де Монкада,81 коли той слухав звіти свого інтенданта пана Пуассона.
Увечері, коли Жюльєн з'являвся у синьому костюмі, про справи не розмовляли. Ласка маркіза була така приємна для хворобливого самолюбства нашого героя, що незабаром він мимоволі відчув приязнь до цього люб’язного старого. Це не значить, що Жюльєн був чутливим в тому розумінні, як це слово вживають в Парижі; та все-таки він не був бовдуром, а з того часу, як помер старий полковий лікар, ніхто не розмовляв з ним так ласкаво. Він дивувався, що маркіз щадив його самолюбство з такою обачністю, якої він ніколи не бачив у старого хірурга. Крім того, Жюльєн помітив, що лікар далеко більше пишався своїм орденом, ніж маркіз своєю синьою стрічкою. Батько маркіза був великим вельможею.
Одного разу в кінці ранкової ділової аудієнції Жюльєн, що був, як завжди, в чорному костюмі, зумів чимось розважити маркіза; той затримав його на цілих дві години і неодмінно хотів подарувати йому кілька банкнотів, тільки що принесених з біржі його агентом.
— Смію надіятись, пане маркіз, що я не порушу глибокої поваги до вас, коли попрошу дозволу сказати з цього приводу кілька слів.
— Кажіть, мій друже.
— Ласкаво прошу пана маркіза дозволити мені відмовитись від цього подарунка. Він призначається не людині в чорному і зовсім зіпсував би невимушену поведінку, яку так великодушно дозволяє пан маркіз людині в синьому.
Він уклонився дуже шанобливо й вийшов, не підводячи очей.
Жюльєнова вихватка здалася маркізові потішною. Увечері він розповів про неї абатові Пірару.
— Я мушу нарешті вам признатись, любий абате, що мені відоме походження Жюльєна, і я дозволяю вам не таїти те, що я вам довірив.
"Його сьогоднішня поведінка була справді благородна,— подумав маркіз.— І от я дам йому благородне походження".
Через деякий час маркіз нарешті став виходити.
— Їдьте, поживіть місяців зо два в Лондоні,— сказав він Жюльєнові.— Посланці та кур’єри привозитимуть вам мою кореспонденцію, з моїми помітками. Ви складатимете відповіді і, вклавши кожну у відповідний лист, надсилатимете мені. Я підрахував, що затримка буде не більш як п'ять днів.
Сидячи в поштовій кареті по дорозі в Кале, Жюльєн дивувався незначності тих справ, заради яких його посилали в це нібито ділове відрядження.
Не говоритимемо про те, з яким почуттям зненависті, майже жаху Жюльєн ступив на англійську землю. Ми вже казали про його захоплення Наполеоном. В кожному офіцерові він бачив сера Гудзона Лоу,82 у кожному вельможі — лорда Бетхерста,83 який творив оті мерзоти на острові Святої Єлени і в нагороду за них одержав міністерський портфель на десять років.
В Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.
— Ви обранець долі, дорогий Сорель,— казали вони йому,— сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тисячу миль від того, що ви насправді зараз почуваєте, тобто те, що ми лиш намагаємось вдавати.
— Ви не розумієте нашого віку,— казав йому князь Коразов,— робіть завжди протилежне тому, чого від вас чекають. Слово честі, це єдиний закон нашого часу. Не будьте ні шаленим, ні неприродним, бо тоді від вас чекатимуть шаленства й неприродності і ви не зможете додержувати цього закону.
Жюльєн вкрив себе славою в салоні герцога Фіц-Фольке, що запросив його на обід разом з князем Коразовим. Обіду чекали майже цілу годину; ще й досі молоді секретарі лондонського посольства згадують, як тримався Жюльєн серед двадцяти інших запрошених. Вираз його обличчя був просто неповторний.
Незважаючи на заперечення своїх друзів, лондонських денді, Жюльєн вирішив відвідати уславленого Філіппа Вена, єдиного філософа, якого мала Англія після Локка.84 Він уже сім років сидів у в'язниці. "Аристократія не жартує в цій країні"— подумав Жюльєн.— Мало того, що Вена ув'язнили, його ще збезчещено, втоплено в багно і т. ін.".
Жюльєн застав його в прекрасному настрої: лють аристократів його розважала. "Ось єдина весела людина, яку я бачив в Англії",— подумав Жюльєн, виходячи з в’язниці. "Немає для тиранів кориснішої ідеї, ніж ідея бога",— сказав йому Вен.
Ми обминаємо інші положення його філософської системи, надто цинічної.
Коли Жюльєн повернувся з Лондона, пан де Ла-Моль спитав його:
— Які цікаві враження привезли ви з Англії?
Жюльєн мовчав.
— В такому разі, які враження ви привезли взагалі — цікаві чи нецікаві? — нетерпляче повторив маркіз.
— Primo,85 — сказав Жюльєн,— найрозважливіший англієць стає щодня на годину божевільним; до нього з’являється демон самогубства, що є богом цієї країни.
— Secundo,— коли людина ступає на грунт Англії, її дотепність і розум втрачають двадцять п'ять відсотків
своєї вартості.
— Tertio,— немає нічого красивішого, зворушливішого, милішого на світі, ніж англійські краєвиди.
— А тепер моя черга,— сказав маркіз.— Прімо: навіщо було казати на балу в російського посла, що у Франції є триста тисяч двадцятип'ятирічних юнаків, які палко бажають війни? Невже ви думаєте, що це приємно монархам?
— Ніяк не вгадаєш, як розмовляти з нашими великими дипломатами,— сказав Жюльєн.— У них просто якась манія починати серйозні розмови. Якщо будеш триматись газетних істин і загальних місць, тебе вважатимуть дурнем. Якщо ж дозволиш собі сказати щось правдиве й нове, вони дивуються, не знають, що відповісти, а на другий день о сьомій годині доводять до вашого відома через першого секретаря посольства, що ви поводились непристойно.
— Це непогано сказано,— зауважив маркіз, сміючись.— Зрештою: б'юсь об заклад, пане глибокодумна людино, що ви не здогадались, за яким ділом ви їздили в Англію.
— Пробачте,— заперечив Жюльєн,— я жив там для того, щоб обідати раз на тиждень в посла його величності, найчемнішої людини в світі.
— Ви їздили ось за цим орденом,— сказав маркіз.— Я не хочу, щоб ви розлучались з своїм чорним костюмом, але я звик до вільнішого тону розмов, що я веду з людиною у синьому вбранні. Запам'ятайте, що коли я бачитиму на вас цей орден, ви будете для мене молодшим сином мого друга герцога де Реца, юнаком, який, сам того не відаючи, уже півроку посідає дипломатичну посаду. Але зауважте собі,— додав маркіз дуже серйозно, перебиваючи слова подяки Жюльєна,— що я ні в якому разі не хочу змінювати ваше звання. Це завжди буває помилкою і нещастям для покровителя і для того, хто користується покровительством. Коли вам набриднуть мої позови або коли я не потребуватиму більше ваших послуг, я дістану для вас гарну парафію, таку, як у нашого друга абата Пірара, і більш нічого,— додав маркіз дуже сухо.
Цей орден заспокоїв гордощі Жюльєна; відтепер він розмовляв значно більше, не так часто ображався і не приймав на свій рахунок деякі слівця, може, й справді не досить ввічливі, але які можуть вихопитись у кожного в жвавій розмові.
Завдяки тому ж таки орденові Жюльєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з'явився барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер'єра замість пана де Реналя.
Жюльєн в душі мало не реготав, коли пан де Вально дав йому зрозуміти, що, мовляв, пан де Реналь був, як виявилось, якобінцем. А справа була в тому, що на майбутніх перевиборах новоспечений барон висувався кандидатом від міністерства, а на загальнодепартаментських зборах, справді ультрароялістських, пана де Реналя висунули ліберали.
Марно намагався Жюльєн дізнатися що-небудь про пані де Реналь. Барон, видно, не забув їхнього колишнього суперництва і не обмовився жодним словом. Нарешті він попросив у Жюльєна голос його батька на майбутніх виборах. Жюльєн обіцяв написати.
— Ви повинні були б, пане шевальє, рекомендувати мене панові маркізу де Ла-Молю.
"Справді я повинен був би — подумав Жюльєн.— Але такого шахрая!.."
— Правду кажучи,— відповів він,— я дуже незначна особа в палаці де Ла-Моль, щоб брати на себе сміливість рекомендувати будь-кого.
Жюльєн все розповідав маркізові, отже, ввечері він сказав йому й про бажання Вально та про всі його діяння й подвиги, починаючи з тисяча вісімсот чотирнадцятого року.
— Ви не тільки відрекомендуєте мені завтра ж нового барона,— сказав пан де Ла-Моль дуже серйозно,— але й запросите його обідати на післязавтра. Це буде один з наших нових префектів.
— В такому разі,— холодно зауважив Жюльєн,— я прошу надати моєму батькові місце директора притулку для жебраків.
— В добрий час,— сказав маркіз і повеселів,— згода! Признатись, я чекав моралізування. Ви робите успіхи.
Пан де Вально повідомив Жюльєна, що особа, яка тримала у Вер'єрі лотерейну контору, нещодавно вмерла. Жюльєнові здалося потішним дати це місце панові Шолену, отому старому дурню, що його прохання він колись знайшов у кімнаті пана де Ла-Моля. Маркіз сміявся від щирого серця з цього прохання, яке Жюльєн проказав йому на пам'ять, подаючи на підпис лист з приводу цієї посади до міністерства фінансів.
Як тільки пан де Шолен був призначений, Жюльєн дізнався, що депутація від департаменту вже зняла клопотання про призначення на те місце пана Гро, славетного математика; ця великодушна людина жила на тисячу чотириста франків ренти і щороку давала по шістсот франків сім’ї покійного управителя лотерейної контори, щоб трохи допомогти дітям небіжчика.
Жюльєн сам був приголомшений тим, що накоїв. А родина покійного? За що ж вони тепер житимуть? Серце його стикнулося від цієї думки. "Дарма,— подумав він,— коли вже я вирішив пробитись у вищий світ, доведеться чинити й не такі кривди, а ще й прикривати їх красивими зворушливими фразами. Бідолаха пан Гро! Це він заслужив орден, а одержав його я, і тепер я мушу діяти в дусі того уряду, який мене нагородив".
VIII. ЯКА ВІДЗНАКА РОБИТЬ ЛЮДИНУ ВИЩОЮ
— Твоя вода не освіжає мене,— сказав спраглий дух.
А проте це найпрохолодніше джерело в усьому Діар-Бекір.
Пелліко 86
Одного разу Жюльєн повернувся з поїздки в чарівний маєток Віллек'є на берегах Сени, якому пан де Ла-Моль приділяв деяку увагу.