Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх – лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.
– Містер Сен Клер – дивовижна людина,– скаржилася Марі міс Офелії.– Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.
– Кажуть, тиха вода греблі рве,– промовила міс Офелія пророчим тоном.
– Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!
– Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть,– обізвалася няня.– Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! – додала вона, втираючи очі.
– Може й так, але до мене йому байдуже,– сказала Марі.– Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь які батьківські!
– Кожне серце знає своє горе,– поважно промовила міс Офелія.
– От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! – І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.
Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.
Розділ XXVIII
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ
Один по одному збігали тижні в будинку Сен Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання – одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь яка душевна потреба в цьому давно минула.
Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви – купувати, поліпшувати,
змінювати, опоряджати, влаштовувати,– що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.
Та до одного діла Сен Клер усе таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов'ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.
– Ну, Томе,– сказав Сен Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення,–я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.
Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе "Хвалити бога!" трохи збентежили Сен Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.
– Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів,– сухо мовив він.
– Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану – ось чого я радію!
– А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?
– Ой ні, що ви, пане! – гаряче заперечив Том.– Аж ніяк!
– Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.
– Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все – зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!
– Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене,– трохи невдоволено промовив Сен Клер.– Та й чого б тобі тут лишатися, справді! – додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.
– Я не поїду, поки в пана горе,– сказав Том.– Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.
– Поки в мене горе, Томе? – перепитав Сен Клер.– Ти й справді думаєш чекати так довго? – Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече.– Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.
– Я вірю, що цей день настане,– поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.
Марі Сен Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою – доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім'ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи блискавиці.
Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м'якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов'язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.
Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.
Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.
– Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! – сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.
– Не чіпайте, міс Розо! – відказала Топсі, пручаючись.– Не ваш це клопіт!
– Ану не огризайся! –гримнула Роза.–Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!
І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен Клер.
– Вона щось украла!–сказала Роза.
– Неправда, нічого я не крала! – заволала Топсі, гірко ридаючи.
– Ану дай мені що там у тебе є,– рішуче звеліла міс Офелія.
Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.
Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник – подарунок Єви – і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.
Ці пам'ятки дуже вразили Сен Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.
– Чому ти загорнула книжку в оце? – спитав Сен Клер, піднімаючи стрічку.
– Тому... тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! – сказала Топсі.
Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.
То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м'який золотистий кучерик – і гіркі сльози Топсі.
Сен Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.
– Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! – сказав він.
Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на
коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.
– Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече.– Будь яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.
– Дівчинка дуже змінилася на краще,– сказала міс Офелія.– Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене,–додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?
– Та я ж подарував її вам, відказав Сен Клер.
– Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право,– не вгавала міс Офелія.
Ого, сестрице! – мовив Сен Клер.– Ви хочете стати рабовласницею!
– Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.
– Який жах, сестрице, чинити зло в ім'я добра! Ні, я не можу цього допустити.
– Ви б не жартували, а добре подумали,– сказала міс Офелія.– Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.
– Ну гаразд,– сказав Сен Клер, напишу.
Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.
– Але я хочу, щоб ви зробили це зараз,– наполягала міс Офелія.
– До чого такий поспіх?
– Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз,–сказала міс Офелія.– Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.
Сен Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.
– Та що це ви, справді! – мовив він.– Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!
– Просто я хочу бути певна,– сказала міс Офелія.–Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.
– Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.
І Сен Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.
– Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? – мовив він, подаючи їй лист.
– Молодець,– усміхнулася міс Офелія,– Але ж його треба засвідчити?
– Ой клопіт! Та треба ж...