На все життя своє він дивився, як на безперервні веселі розваги, які хтось там такий чомусь зобов'язався влаштувати для нього. Так само й тепер він дивився на свою поїздку до злого діда та до багатої потворної спадкоємниці. Все це могло вийти, як він припускав, дуже добре й кумедно. "А чому ж не одружитися, коли вона дуже багата? Це ніколи не вадить",—думав Анатоль.
Він виголився, папахтився із старанністю і франтівством, що стали його звичкою, і з природженим у нього добродушно-переможним виразом, високо несучи красиву голову, ввійшов у кімнату до батька. Коло князя Василя поралися два його камердинери, одягаючи його; він сам бадьоро оглядався круг себе і весело кивнув синові, що входив, неначе сказав йому: "Так, таким мені тебе й треба!"
— Ні, без жартів, татку, вона дуже потворна? Га? — по-французькому спитав Анатоль, ніби продовжуючи розмову, яка не раз точилася під час подорожі.
— Годі-бо, дурниці! Головне діло — намагайся бути шанобливим і розсудливим із старим князем.
— Якщо він буде лаятись, я вийду,— сказав Анатоль.— Я цих дідів терпіти не можу. Га?
— Пам'ятай, шо для тебе від цього залежить усе.
В цей час у дівочій не тільки було відомо про приїзд міністра з сином, а й зовнішній вигляд обох їх було вже докладно описано. Княжна Марія сиділа сама в своїй кімнаті і марно намагалася вгамувати своє внутрішнє хвилювання.
"Нашо вони писали, нащо Ліза говорила мені про це? Цього ж не може бути! — казала вона собі, поглядаючи в дзеркало.— Як я вийду до вітальні? Якби він навіть мені сподобався, я б не могла тепер бути з ним сама собою". Сама думка про погляди батька жахала її.
Маленька княгиня і т-11е Воигіеппе одержали вже всі потрібні відомості від покоївки Маші про те, який рум'яний, чорнобривий красень був міністерський син, і про те, як татко їхній
насилу ноги проволік на сходи, а він, як орел, переступаючи по три східці, пробіг за ким. Одержавши ці відомості, маленька княгиня і m-lle Bourienne, ще з коридора чутні своїми жваво-гомінливими голосами, ввійшли до кімнати княжни.
— Ils sont arrivés, Магіє1, ви знаєте? — сказала маленька княгиня, перевалюючись своїм животом, і важко сіла у крісло.
Вона вже не була в тій б"лузі, в якій сиділа вранці,— на ній була одна з краших її суконь; голова в неї була старанно зачесана, і на обличчі в неї було збудження, що не приховувало, проте, опущеності і змертвіння обрисів її обличчя. В тому вбран-fii, в якому вона звичайно бувала в товариствах у Петербурзі, ще помітніше було, як значно вона споганіла. На m-Ile Bourienne теж з'явилося вже непомітно якесь удосконалення вбрання, яке надавало її гарненькому, свіженькому обличчю ще більш привабливості.
— Eh bien, et vous restez comme vous êtes, chère princesse? — заговорила вона. — On va venir annoncer, que ces messieurs sont au salon; il faudra descendre, et vous ne faites pas un petit brin de toilette! —
Маленька княгиня підвелася з крісла, дзвінком покликала покоївку і квапливо й весело заходилася придумувати вбрання для княжни Марії і здійснювати його. Княжна Марія почувала себе зневаженою в почутті власної гідності тим, що приїзд обіцяного їй жениха хвилював її, а ще більш вона була зневажена тим, шо обидві її подруги й не гадали, що це могло бути інакше. Сказати їм, як їй совісно було за себе й за них, це означало виказати своє хвилювання; крім того, відмбіва від убирання, яке пропонували їй, призвела б до тривалих жартів і наполягань. Вона спалахнула, прекрасні очі її погасли, обличчя її вкрилося ялямами, і з тим некрасивим виразом жертви, шо найчастіше застигав на її обличчі, вона віддалася у владу m-Ile Bourienne та Лізи. Обидві жінки турбувалися цілком щиро цро те, щоб вробити її вродливою. Вона була така погана, то жодній з них ие могла спасти думка про суперництво з нею; тому вони цілком щиро, з тим наївним і твердим переконанням жінок, що вбрання може зробити обличчя тарним, заходилися вбирати її.
— Ні, далебі, ma bonne amie3, це плаття погане,— казала Ліза, здалеку боком кидаючи погляд на княжну,— скажи подати, там у тебе є масака. Справді! Що ж, адже це, може, доля хсиття вирішується. А це занадто світле" негарно, ні, негарно!
Негарне було не плаття, а обличчя і вся постать княжни, але *ього не почували m-lle Bourienne і маленька княгиня; їм усе здавалося, шо коли прикласти блакитну стрічку до волосся, зачесаного вгору, і спустити блакитний шарф з коричневого плаття
1 — Вони приїхали, Марі,
* — Ну, а ви залишаєтесь у чому були? Зараз прийдуть сказати, що вони вийшли. Треба буде йти вниз, а ви хоча б трошечки причепу рил нсьі
* люба моя,
m
І т. їн., то все буде гаразд Вони забували, що злякане обличчя fi постать не можна було змінити, і тому, хоч як вони замінювали раму й оздобу нього обличчя, само обличчя лишялось жалюгідним і поганим. По двох чи трьох перемінах, яким слухняно підкорялася княжна Марія, в ту хвилину, як вона була зачесана вгору (зачіска ця зовсім змінювала і псувала її обличчя), у блакитному шарфі й масака ошатному платті, маленька княгиня разів зо два обійшла круг неї, маленькою ручкою поправила тут складку плаття, там підсмикнула шарф і подивилася, схиливши голову, то з того, то з цього боку.
— Ні, це не можна,— сказала вона рішуче, плеснувши руками.— Non, Marie, décidément ça ne vous va pas. Je vous aime mieux dans votre petite robe grise de tous les jours. Non, de grâce, faites cela pour moi *. Катю,— сказала вона до покоївки,— принеси княжні сіреньке плаття, і подивитесь, m-lle Воигіеппе. як я це влаштую,— сказала вона з усмішкою завчасного смакування артистичної радості.
Та коли Катя принесла потрібне плаття, княжна Марія все сиділа нерухомо перед дзеркалом, дивлячись на своє обличчя, і в дзеркалі побачила, що в очах у неї стоять сльози і що рот її тремтить, готуючись до гіркого плачу.
— Voyons, chère princesse, — сказала m-lle Воигіеппе,— encore un petit effort2.
Маленька княгиня, взявши плаття з рук покоївки, підходила до княжни Марії.
— Ні, тепер ми це зробимо просто, гарно,— казала вона. Голоси її, m-lle Воигіеппе і Каті, яка з чогось засміялася,
зливались у веселе белькотіння, схоже на пташині співи.
— Non, laissez-moi3,— сказала княжна.
І голос її звучав такою серйозністю і стражданням, що пташине белькотіння зараз же змовкло. Вони подивились на великі, прекрасні очі, повні сліз і мислі, що ясно і з благанням дивилися на них, і зрозуміли, що наполягати марно і навіть жорстоко.
— Au moins changez de coiffure, — сказала маленька княгиня. — Je vous disais, — промовила вона докірливо, звертаючись до m-lle Воигіеппе,—Marie a une de ces figures, auxquelles ce genre de coiffure ne va pas du tout. Mais du tout, du tout. Changez de grâce4.
— Laissez-moi, laissez-moi, tout ça m'est parfaitement égal D,~ відповіла княжна Марія, ледве стримуючи сльози.
1 — Ні, Марі, зовсім це не до лиця вам. Я вас більше люблю у вашому сіренькому щоденному платтячку; будь ласка, вробіть це для мене.
2 — Пу, княжно, ще маленьке зусилля.
3 — Ні, облиште мене,
* — Принаймні, змініть зачіску. Я вам казала, шр в Марі одно з тих облич, яким цей вил зачіски зовсім не до лиця. Змініть, 6#дь ласка.
* — Облиште мене, мені однаково,
M-lle Bourienne І маленька княгиня мусили признатися самим собі, що княжна Марія в цьому вбранні була дуже погана, гірша, ніж завжди; та було вже пізно. Вона дивилася на них з тим виразом, який вони знали, з виразом мислі і смутку. Вираз цей не вселяв у них страху до княжни Марії. (Цього почуття вона ні в кого не вселяла.) Але вони знали, що коли на її,обличчі з'являвся цей вираз, вона була мовчазна й непохитна у своїх рішеннях.
— Vous changerez, n'est-ce pas?1 — сказала Ліза, і коли княжна Марія нічого не відповіла, Ліза вийшла з кімнати.
Княжна Марія залишилась сама. Вона не виконала Лізинога бажання і не тільки не змінила зачіски, але й не глянула на себе в дзеркало. Вона, безсило опустивши очі й руки, мовчки сиділа й думала. їй уявлявся чоловік, мужчина, сильна, переважаюча і незрозуміло-приваблива істота, яка переносить її враз у свій, зовсім інший, щасливий світ. Дитина своя, така, яку вона бачила вчора у дочки годівниці,— уявлялася їй біля своїх власних грудей. Чоловік стоїть і ніжно дивиться на неї і на дитину. "Але ні, це неможливо, я занадто негарна",— думала вона.
— Будь ласка, до чаю. Князь зараз вийдуть,— сказав з-за дверей голос покоївки.
Вона опам'яталася й жахнулася з того, про що вона думала. І раніше, ніж іти вниз, вона встала, ввійшла до образної і, втупивши очі в освітлений лампадою ^рний лик великого образа спасителя, простояла перед ним кілька хвилин із складеними руками. В душі княжни Марії був тяжкий сумнів. Чи можлива для неї радість любові, земної любові до мужчини? У роздумах про шлюб княжні Марії мріялося і родинне щастя, і діти, але головною, найсильнішою і затаєною її мрією була любов земна. Почуття було тим сильніше, чим більш вона намагалася приховувати його від інших і навіть від самої себе. "Боже мій,— казала вона,— як мені заглушити в серці своєму ці думки диявола?-Як мені відмовитися так, назавжди від поганих помислів, що& спокійно сповняти волю твою?" 1 тільки вона так спитала, як бог уже відповів їй у її власному серці: "Не бажай нічого для себе; не шукай, не хвилюйся, не заздри. Майбутнього людей і твоєї долі тобі не можна знати; але живи так, щоб бути готовою до всього. Якщо бог волітиме випробувати тебе в обов'язках шлюбу, будь готова сповнити його волю". З цією заспокійливою думкою (але все-таки з надією на справдження своєї заказаної земної мрії) княжна Марія, зітхнувши, перехрестилася і зійшла вниз, не думаючи ні про своє плаття, ні про зачіску, ні про те, як вона ввійде і шо скаже. Яке могло все це мати значення порівнюючи з приреченням бога, без волі якого не впаде жодна волосина з голови людської.
1 — Ви зміните, правда ж?
Коли княжна Марія вступила до кімнати, князь Василь з сином вже були у вітальні, розмовляючи з маленькою княгинею І з m-lle Bourienne. Коли вона ввійшла своєю важкою ходою, ступаючи на п'яти, чоловіки і mile Bourienne підвелися; і маленька княгиня, показуючи на неї чоловікам, сказала:—Voilà Marie!1 Княжна Марія бачила всіх і в подробицях бачила.