З цієї причини його, на противагу чистому Синові Божому, названо Сином Людським, для якого шлях до Божественно-Безсутнісного, завдяки його походженню, завжди відкрито! Тому він несе в собі Божественну Силу та Владу, і, добре споряджений у такий спосіб, протистоїть як усьому людству, так і Люциперу.
Отож пильнуйте, щоб ви його впізнали, щойно настане його час, бо він приносить час і для вас!
49. Відмінність у походженні людини і тварини
Аби роз'яснити відмінність у походженні людини і тварини, потрібен більш ґрунтовний аналіз Творіння, ніж досі. Звичайних заяложених слів на кшталт "групова душа" тварини на відміну від особистісного "Я" людини при цьому недостатньо, хоча ця думка сама по собі вже цілком правильна. Але таким чином окреслюється лише загальне і найближче розташоване до земного, одначе про справжню відмінність нічого не говориться.Тут треба бути обізнаним із розвитком Творіння, який роз'яснено в доповіді "Розвиток Творіння"* (Доповідь №52 "Розвиток Творіння").
Для легшого огляду ще раз наведемо раніше згадувані основні щаблі згори донизу:
1. Божественне:
Божественно-Безсутнісне
Божественно-сутнісне
2. Духовно-сутнісне:
Свідоме Духовно-сутнісне
Несвідоме Духовно-сутнісне
3. Сутнісне:
Свідомо-Сутнісне
Несвідомо-Сутнісне
4. Речовинне:
Етерноречовинне
Груборечовинне
Людина має своє духовне походження в Несвідомому Духовно-сутнісному. Тварина ж своє сутнісне походження бере в Несвідомо-Сутнісному. Між цими двома щаблями існує величезна відмінність. Живлющим ядром людини є дух. Живлющим ядром тварини, одначе, є лише сутність.
Дух стоїть високо над сутністю; внутрішнє походження людини, отже, значно вище, ніж тварини, тоді як спільним для обох є лише походження груборечовинного тіла. Дух людини, одначе, своє первісне чисто тваринне тіло з часом розвинув більше, ніж була здатна на це сутність тварини.
Вчення про природний розвиток груборечовинного тіла, починаючи від найнижчого тіла тварини аж до тіла людини, є тому правильним. Воно свідчить про у всіх відношеннях бездоганну спрямовану до високого працю Творчої Волі в природі. Ознаку досконалости.
У цьому вченні допущено лише одну, проте грубу помилку, яка полягає в тому, що воно не виходило за межі Груборечовинного. Якщо сказано, що людське тіло, тобто груборечовинний покрив людини, походить від тіла тварини, яке існувало до виникнення тіла людини, то це правильно. Це тіло, одначе, не є ні людиною, ні твариною, а належить їм лише як необхідне в Грубій речовинності. Якщо ж із цього хочуть вивести, що і внутрішня живильність людини походить від тварини, то це непростима помилка, яка вводить в оману і мусить спричинити розлад. Через цей розлад у багатьох людей виникає здорове відчуття спротиву такому неправильному припущенню. З одного боку, їх приваблює правильність припущення, що стосується тіла, з іншого боку, знову ж таки, відштовхує груба недбалість тих, хто без зволікань хоче приплести до цього внутрішнє начало.
Наука, втім, досі навряд чи спроможна була на інше, крім як стверджувати, що в природному розвитку людина, зрештою, мусить походити від тварини, і, насамперед, від мавпоподібної тварини, форма якої найближча до людського тіла, тому що досі вона могла займатися тільки речовинним. Переважно навіть лише груборечовинним, яке становить зовсім малу частину Творіння. А про нього їй відомі лише його найбільш грубі зовнішні прояви. Тобто насправді нікчемно мало, майже нічого. Дещо цінне вона, напевно, сьогодні зрештою спроможна застосувати, хоча його справжня суть їй невідома, проте вона змушена мимоволі при цьому задовольнятися деякими чужомовними словами, якими підміняє знання. Ці слова визначають лише тимчасову класифікацію чогось наявного і вже певною мірою застосованого, справжня природа якого невідома, і ще менше відоме його походження.
Сутнісне ж і, тим більше, духовне пробуває над усім речовинним; вони є продовженням до Витоку всього сущого від Землі вгору або, природніше, згори донизу, оскільки в розвитку вони передували Речовинності.
Слід зважати, що все духовне, як і все сутнісне, самозрозуміло й природно, з плином розвитку зумовлює потребу в покриві груборечовинним тілом, щойно воно, підкорюючись Законам розвитку, проникає в Груборечовинне як утворювальний фактор та живлюще ядро. Будь-який розбрат відразу було б подолано, якби нарешті або просунулися далеко вгору у своїх дослідженнях, виходячи за межі Речовинного, або спромоглися прослідкувати за ходом природного розвитку згори донизу. Настав час зробити перший крок до цього. Однак якнайбільша обережність потрібна при цьому, аби духовне Знання, яке має за основу беззаперечну логіку, не сповзло непомітно в невіглаську фантазію. Треба зауважити, що до сутнісного та духовного можна підступати тільки з ясним вільним духом, а не так, як у речовинному, – з терезами, скальпелем і пробірками.
Так само мало, проте, допомагають також обмежений дух або упередженість, якими так часто намагаються скористатися. Це заборонено сущими Законами природи згідно з їхньою непереборною природою. Тут дрібне людське створіння навіть із найбільшою самовпевненістю нічого не зможе змінити в залізній за своєю досконалістю Волі свого Творця.
Справжня відмінність людини від тварини міститься, отже, єдино в її внутрішньому єстві. Тварина може повернутися лише в Сутнісне, після того, як позбудеться груборечовинного тіла, тоді як людина повертається в Духовне, яке розташоване значно вище.
Людина, напевно, в якомусь відношенні може часто опускатися до рівня тварини, але, попри це, мусить завжди залишатися людиною, оскільки не спроможна ухилитися від відповідальности, що випливає з її духовного походження; тварина ж, зі своїм сутнісним походженням, ніколи не зможе піднятися до людини. Тілесна відмінність полягає, проте, лише у формі та шляхетному розвитку людини, що було зумовлено впливом духу, після того як він увійшов у груборечовинне тіло* (Доповідь №7 "Створення людини").
50. Розрив між людством і наукою
Цього розриву не повинно бути, бо все людство має цілковите право на науку. Адже вона лише намагається Божий Дар Творіння зробити зрозумілішим. Справжня діяльність кожної галузі науки полягає в спробі краще збагнути суть Законів Творця, щоб завдяки точнішому знанню цих Законів можна було повніше застосувати їх на користь і благо людства.Це все є не що інше, як бажання підпорядкуватися Божественній Волі.
Оскільки ж Творіння та несучі його Закони природи, або Бога у своїй досконалості надзвичайно зрозумілі й прості, то в природному підсумку також доступне й просте їх роз'яснення мусить дати той, хто справді їх пізнав.
Тут, однак, виникає відчутна відмінність, яка через свій нездоровий нахил утворює щодалі глибшу прірву між людством і тими, хто називає себе прибічниками науки, тобто прибічниками Знання, або Істини.
Вони висловлюються не так просто й природно, як це відповідало б Істині, тобто справжньому Знанню, чого Істина вимагає взагалі як природного наслідку.
На це є дві причини – власне, три. На їхню думку, завдяки особливим зусиллям у навчанні вони заслуговують на особливе становище. Те, що це навчання є лише запозиченням у готового Творіння, на зразок того, як це робить простий землероб у потрібному для нього спокійному спостереженні за природою або інші люди у своїй практичній роботі, вони не дуже хочуть збагнути.
Крім цього, доки прибічник науки по-справжньому не наблизиться у своєму знанні до Істини, в силу природи речей він завжди буде змушений висловлюватися незрозуміло. Лише тоді, коли він справді пізнає саму Істину, так само в силу природи речей йому вдасться в потрібний спосіб дійти до простого й природного висловлювання у своїх описах. Не таємниця, що саме незнайки протягом свого переходу до Знання говорять значно більше самих знавців, при цьому вони завжди змушені послуговуватися незрозумілістю, бо інакше не можуть, доки ще не мають перед собою Істини, тобто справжнього Знання.
А по-третє, справді існує небезпека, що людська спільнота дуже мало приділяла б уваги науці, якби вона захотіла постати у природному вбранні Істини. Людям вона б тоді здалася "занадто природною", аби надавати їй великого значення.
Але що саме це є єдино правильним і встановлює мірило всього справжнього та істинного, вони про те не думають. Тільки в природному й самозрозумілому – запорука Істини.
Однак навернути до цього людей не так легко, адже вони не захотіли в Ісусові розпізнати Сина Божого, тому що він прийшов до них "занадто простим".
Про цю небезпеку знали прибічники науки здавна цілком точно. Тому відгороджувалися вони розсудливо від природної простоти Істини щодалі більше й більше. Щоб надати собі та своїй науці значущости, вони після довгих роздумів почали створювати на її шляху щодалі більші перешкоди.
Піднісшись над масою, вчений зрештою зі зневагою відмовився висловлюватися просто й усім зрозуміло. Часто – лише з однієї, і ним самим навряд чи усвідомленої причини, що він би, напевно, залишився без багатьох переваг, якби не сформував спосіб висловлювання, на який спершу йому довелося витратити довгі роки спеціяльного навчання.
Не всім зрозумілий спосіб висловлювання з часом забезпечив йому штучний авторитет, який підтримували його учні та послідовники за будь-яку ціну, інакше для багатьох довгі роки навчання та пов'язані з цим грошові витрати виявилися б фактично змарнованими.
Сьогодні це зайшло так далеко, що багато вчених більше взагалі не спроможні висловлювати звичайним людям свої думки чітко й зрозуміло, тобто висловлюватися просто. Це вимагало б тепер для тих, хто цього прагнув би, мабуть, найтяжчого навчання, і воно б забрало більше часу, ніж ціле людське життя. Та, насамперед, для багатьох неприємним наслідком виявилося б те, що тоді видатними вважалися б лише такі люди, котрі справді здатні щось дати людству і з тим готові йому служити.
Тепер завуальовування, як незрозумілий для спільноти спосіб висловлювання, є яскраво вираженою характерною ознакою вченого світу, як це, здається, вже стало звичним у церковних справах, причому земні покликані служителі Бога до спраглих благоговіння та охочих до піднесення, як вожді й керівники, говорили латиною, яка була для тих незрозумілою, отже, і їхні напучування вони не могли ні сприйняти, ні засвоїти, з чого не спроможні були отримати жодної користи.