Отже, я нап'яв на себе чорний сюртук, наклав окуляри і силкуюсь увесь час виглядати якнайсерйозніше.
— І, певно, у вас нічогенька практика?— лукаво підморгнув містер Вінкл.
— Чудова. Така путяща, що за кілька років ви спроможетесь скласти всі мої прибутки в чарочку.
— Ви жартуєте? — сказав містер Вінкл. Адже самого товару у вас...
— То лише підробка, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.
— Не може бути.
— Факт, слово честі;—і Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, щосили потяг за позолочені шишечки кількох фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п'явок, та й ті вже використані.
— Ніколи не повірив би цьому,— дедалі більше дивувався містер Вінкл.
— Я думаю,— засміявся Боб.— Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо? Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету питво від шлункових хвороб.— Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.
— Ви, звичайно, не будете розводити його водою?— спитав Боб.
— Ні, дякую,— відповів містер Вінкл.— Ще рано, і я волів би зменшити його міцність, коли ви не заперечуватимете.
— Ні в якому разі. Зменшуйте собі, коли сумління це вам дозволяє,— згодився Боб, ковтнувши з великим удоволенням склянку рідини.— Бен, каструлю!
Містер Бенджемен Елен з тої ж схованки витяг мідну каструлю, якою Боб Сойєр, зауважив він, пишався за її діловий вигляд. Коли вода в професіональній каструлі закипіла за допомогою багатьох лопаточок вугілля, видобутого містером Бобом Сойером з ящика, де було написано "Содова вода", містер Вінкл розвів своє бренді, і розмова зробилась загальною. Перебив її вступ до аптеки хлопця в сірій лівреї, в кашкеті з золотим галуном і з маленьким кошиком під рукою.
— А ходи но сюди, волоцюго Том! — гукнув Боб Сойер, коли хлопець увійшов до аптеки.
Хлопець послухався.
— Ти, певно, спинявся коло кожного ліхтарного стовпа, юний ледарю? — спитав містер Боб Сойєр.
— Ні, сер, я не спинявся,— одмовив хлопець.
— І добре зробив,— загрозливим тоном схвалив містер Сойєр.— Хто запросить до себе лікаря, коли знатиме, що його помічник грається в кремушки біля рівчаків або запускає змія по вулицях? Хіба ти не поважаєш свого фаху, плазуне? Порозносив ліки?
— Порозносив, сер.
— Порошки для дитини — у великий будинок, де живе новоприїжджа родина, а пілюлі по чотири на день — старому, гнівливому джентльменові з подагрою?
— Так, сер.
— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці.
— Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали,— зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов.— Адже у вас є ліки, якщо ви їх розсилаєте.
Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкла й пошепки промовив:
— Він залишає ліки там, де їх не потребують.
Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.
— Не втямите? — сказав Боб.— А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: "Мікстуру вживати перед сном... пілюлі як і раніше... полоскання — як завжди... порошки... Сойєр, наступник Нокморфа. Готує сумлінно і вчасно..." і таке інше. Потім він показує це дружині... Та й собі читає... Далі пакунок переходить до слуг... і ті читають... принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. "Вибачте — непорозуміння... стільки роботи... розносиш силу пакунків... містер Сойєр перепрошує". Тепер вони знають уже моє ім'я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Є в нас одна чотириунцева пляшка, яка була в половині брістольських будинків, і не зробила ще всієї своєї роботи.
— Тепер я розумію,— сказав містер Вінкл.— Яка гарна ідея!
— О, у нас з Беном є ще з десяток не гірших ідей,— вихвалявся Боб.— Ліхтарникові ми платимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожного разу, як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоник. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. В той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. "О, хтось захворів", думає кожен, "викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця".
Розкривши деякі медичні тайни, містер Боб Сойєр і його друг Бен відкинулись на спинки своїх крісел і оглушливо засміялись. Коли цей сміх дав невелике полегшення їхнім серцям, ущерть повним веселощів, розмова перейшла на інші теми, безпосередньо зацікавивши й містера Вінкла.
— Любий мій друже,— сказав Бен, скориставшись з відсутності Боба, що пішов продати кілька згаданих уже використаних п'явок.— Любий мій друже, я — нещасна, дуже нещасна людина.
Містер Вінкл висловив щире співчуття й спитав, чи не міг би він полегшити чимнебудь страждання бідного медика.
— Нічим, друже мій, нічим,— сказав Бен.— Ви пригадуєте Арабеллу, Вінкл? Мою сестру Арабеллу... маленьке дівчатко, Вінкл, з карими очима... Ви бачили її тоді, на різдво, у Вордла. Не знаю, чи помітили ви її, таку чорненьку дівчинку, Вінкл? Мабуть, моє обличчя нагадає вам її; подивіться пильніше.
Містер Вінкл не потребував ніяких нагадувань, і це було дуже добре, бо вид її брата Бенджемена, безперечно, викликав би в його пам'яті зовсім неправдивий образ. Отже, він якнайбайдужніше відповів, що виразно її пригадує й сподівається, що вона в доброму здоров'ї.
— Наш друг Боб — чудесний хлопець, Вінкл,— було єдине, що відповів містер Бен Елен.
— Безперечно,— сказав містер Вінкл, дуже мало смакуючи в такому тісному зіставленні цих двох імен.
— Я призначив їх одне одному; їх було створено одне для одного; послано в світ одне для одного; народилися вони одне для одного, Вінкл! — енергійно сказав Бен, стукнувши об стіл чаркою.— Так призначила їм сама доля, дорогий сер; між ними тільки п'ять років різниці, і обоє вони народилися в серпні.
Містерові Вінклу кортіло знати, що буде далі, і тому він не висловив занадто великого здивування з приводу такого незвичайного збігу обставин. Тоді містер Бен Елен, уронивши одну чи дві сльози, додав, що, не зважаючи на цілковиту, майже побожну, пошану до його друга, Арабелла відчуває найрішучішу Й зовсім незрозумілу антипатію до його особи.
— І я думаю,— закінчив Бен,— я думаю, що вона таки прихильна до когось іншого.
— А ви не здогадуєтесь, хто може бути предметом цієї прихильності? — спитав містер Вінкл, страшенно хвилюючись.
Бен Елен вхопив кочергу, войовничо покрутив її над своєю головою, завдав жахливого удару по уявному черепові і, на завершення, дуже промовисто запевнив, що прагне довідатись про його ім'я.
— Я показав би йому, що думаю про нього,— сказав містер Елен, і змахнув кочергою ще лютіше.
Все це, звичайно, дуже заспокійливо вплинуло на почуття містера Вінкла. Він кілька хвилин просидів мовчки і нарешті наважився звідатись, чи міс Елен і досі перебуває в Кенті.
— Е, ні,— відповів Бен, відкладаючи набік кочергу й лукаво поглядаючи на свого бесідника.— Я вважаю, що будинок містера Вордла — зовсім невідповідне місце для такої впертої дівчини. Отже, бувши по смерті батьків природний її опікун і охоронець, я привіз Арабеллу сюди. Нехай поживе в нашої старої тітки. Там вона нікого не бачить, і самотність вилікує її, я думаю. А як ні, то ми поїдемо з нею за кордон і побачимо, чи не допоможе це.
— А! так ваша тітка живе в Брістолі? — заікаючись, спитав містер Вінкл.
— Ні, не в Брістолі,— відповів Бен,— а там, утому напрямку,— і він ткнув пальцем кудись через праве плече.— Але, тихо! Боб іде. Ні слова, друже; ані звука!
Хоч яка коротка була розмова, а вона дуже розхвилювала й розтривожила містера Вінкла. Що то за прихильність? Чи не міг би він сам бути за предмет тієї прихильності? Може, то через нього вродлива Арабелла відхилила намагання Боба Сойєра? А може у нього є якийсь щасливий суперник? Містер Вінкл поклав за всяку ціну побачитися з нею. Але перед ним поставала одна непереможна перепона, бо що означає "там" і "в тому напрямку" — три милі, тридцять чи триста — він угадати не міг.
Переконавшись, що домогтися від Бена більших подробиць йому не пощастить, містер Вінкл розпрощався з обома приятелями й повернувся до готелю "Чагарник". В залі коло каміна, спиною до містера Вінкла, сидів огрядний джентльмен у пальті. Крім нього, в кімнаті не було нікого. Як на ту пору року, вечір видався доволі холодний, і джентльмен посунувся, щоб поступитись місцем новоприбулому. Уявіть же собі почуття містера Вінкла, коли він упізнав у незнайомому постать та обличчя мстивого й хижого Даулера.
Першим рухом містера Вінкла було подзвонити, але як на те, ручка найближчого дзвоника висіла коло самої голови містера Даулера. В своєму завзятті містер Вінкл устиг зробити вже кілька кроків до нього, раніше ніж прикипів на місці. Побачивши це, містер Даулер похапливо посунувся назад.
— Містер Вінкл, сер. Заспокойтеся. Не бийте мене. Я цього не знесу. Ляпас? Ніколи!— промовив містер Даулер тоном значно лагіднішим, ніж того можна було сподіватись од такого кровожерця.
— Ляпас, сер? — пробелькотів містер Вінкл.
— Ляпас, сер,— ствердив Даулер.— Вгамуйтеся. Сядьте. Вислухайте мене.
— Сер,— відповів містер Вінкл, тремтячи всім тілом.— Перед тим, як сісти коло вас або навпроти вас, та ще коли тут нема нікого, я мушу порозумітися з вами. Ви дозволили собі загрожувати мені минуло! ночі, сер. Вилякали мене найжахливішими загрозами, сер! — Тут містер Вінкл пополотнів і спинився.
— Лякав і загрожував,— не заперечував Даулер, блідий не менш як містер Вінкл.— Підозрілі обставини. Тепер усе з'ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше — чисте. Ось моя рука. Тисніть!
— Справді, сер,— вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав в цій пропозиції якісь військові хитрощі,— справді, сер, я...
— Я розумію вас,— перебив йому мову Даулер.— Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зі мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзями. Не сердьтесь!—І Даулер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклу й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець, і що тепер він шанує його більше, ніж будьколи.
— Ну, сідайте ж,— сказав Даулер.— Розказуйте все.