Без тих кількох книжок та гравюр, що він поназбирував, кімната здавалася холодною і немов дорікала, що він її покидає; відчувалося, що скоро вони стануть чужі одне одному. "Ще кілька годин, — думав Уолтер, — і всі мої, ще школярські мрії будуть уже не мої, як і ця кімната. Мрії можуть повернутися — уві сні; може, і я повернуся сюди, хто знає. Але в мрії один хазяїн, а в кімнаті їх може бути й десятеро, і кожен у ній щось змінить, щось занедбає, щось зробить не так, як слід".
Та не можна було лишати дядька у вітальні самого, бо капітан Катл, тактовний попри позірну грубість, всупереч великому бажанню, не заходив до них, даючи їм змогу перебалакати віч-на-віч. Отож Уолтер, який щойно вернувся додому після останнього свого службового дня, швиденько зійшов униз, щоб скласти компанію старому Солеві.
— Дядю, — весело гукнув він, кладучи руку на плече Соломона Джілса, — то що я маю прислати вам з Барбадоса?
— Надію, дорогий мій Уолтере; надію, що ми ще стрінемось по цей бік могили. Пришли її скільки зможеш..
— Пришлю, дядю. Цього у мене аж забагато, а я не скупий. Що ж до живих черепах, цитрин для пуншу капітанові Катлу, консервів для ваших недільнйх обідів і всякого такого, то я їх цілі кораблі посилатиму…. як забагатію.
Старий Сол протер окуляри і ледь посміхнувся.
— Отак і треба, дядечку! — ще веселіше гукнув Уолтер і ще кілька разів поплескав його по плечі. — Ви підбадьорюйте мене, а я — вас! І завтра вранці будем веселі, як жайворонки, і полетимо високо, як вони. Мої надії уже десь там, під хмарами виспівують!
— Уоллі, голубчику, я зроблю все, що можу, — обіцяв старий. — Все, що можу.
— А ваше "все", — засміявся Уолтер, — може бути тільки найкраще, дядечку. То не забудете, що ви обіцяли присилати мені?
— Ні, Уоллі, ні, — відповів дядько. — Все, що я дізнаюся про міс Домбі, — сердешна, вона тепер саменька зосталася, — я все тобі напишу. Боюсь, цього буде небагато Уоллі.
— Знаєте, що я вам скажу, дядю? — по хвилині вагання мовив Уолтер. — Я тільки-но був у них.
— Ну, ну, ну? — пробурмотів старий, здивовано зводячи брови, а разом з ними й окуляри.
— Не для того, щоб побачитися з нею, — пояснив Уолтер, — хоч міг би побачитись, якби захотів, бо містера Домбі нема в Лондоні. Ні, — щоб попрощатися з Сюзанною. Я подумав, що маю право на це, за даних обставин, та враховуючи, коли я бачив міс Домбі востаннє.
— Так, хлопчику, так, — погодився дядько, струшуючи з себе хвилинну задуму.
— Отже, я бачився з нею… з Сюзанною, тобто, — провадив далі Уолтер, — і сказав їй, що завтра від'їжджаю. І ще сказав, дядю, що від того вечора як вона побувала в нас, ви завжди цікавитеся міс Домбі, що бажаєте їй здоров'я та щастя й були б раді хоч чим-небудь їй допомогти. Я, знаєте, подумав, що за даних обставин маю право сказати так. Ви теж так гадаєте?
— Так, хлопчику, так, — відповів дядько, як і раніш.
— І ще сказав, що коли вона… Сюзанна, значить… повідомить вас або сама, або через місіс Річардс, чи іншого когось, кому буде по дорозі, що у міс Домбі все добре і вона щаслива, то вам це буде втіхою, і ви напишете мені, і мені це теж буде втіхою. Ось! Слово честі, дядю, я перед тим не спав цілу ніч, все думав — іти мені туди чи ні, та й потім ще довго не міг наважитися. Але я певен, що так підказало мені серце, і я був би дуже нещасливий, якби не послухався його.
Його щирий голос і поведінка підтверджували правдивість його слів і благородство намірів.
— Отже, якщо вам трапиться побачити її,— провадив Уолтер, — тобто міс Домбі,— може, й трапиться, хто його знає! — то розкажіть їй про мої почуття; як багато я думав про неї, коли жив тут; як у цей останній вечір перед від'їздом не міг говорити про неї без сліз. Скажіть, що я ніколи не забуду її шляхетності, її милого личка, а над усе — її лагідної доброти. І що ті черевички, які я зняв колись з її ніжки — не жіночої чи дівочої, а з ніжки малої, простосердої дитини — вона пригадає, як вони їй що крок, то спадали, — скажіть їй, дядю, (коли, звичайно, вважатимете за можливе), що я ті черевички зберіг і взяв їх з собою на спогад.
Черевички саме в цю мить покидали будинок в одній з Уолтерових валіз. Ними заволодів носій, який забрав багаж на пристань, щоб здати на "Сина та Спадкоємця", і який під самим носом байдужого мічмана повіз їх геть раніше, ніж власник багажу встиг докінчити останню фразу.
Та цього разу старому мореплавцеві можна було вибачити байдужість до скарбу, що вивозився з дому. Бо якраз з того боку, куди дивилася його підзорна труба з'явилися Флоренс і Сюзанна Ніппер: Флоренс боязко зазирнула йому в обличчя і стрілася з його пильним дерев'яним поглядом!
Ба більше — вони ввійшли до крамниці й ще далі до вітальні, не помічені ніким, опріч дерев'яного мічмана. Уолтер сидів спиною до дверей і довідався про їхню появу лише по тому, що дядько його схопився зі свого стільця і ледь не перекинувся, зачепившись за інший.
— Що з вами, дядечку? — спитав він. — Що трапилось?
— Міс Домбі! — відповів старий Соломон.
— Неможливо! — скрикнув Уолтер, озираючись, і теж підхопився з стільця. — Тут?
Це було так можливо й реально, що не встиг він ще вимовити, як Флоренс, майнувши повз нього, вхопила дядька Сола за вилоги фрака-кольору тютюну, поцілувала його в щоку і, повернувшись до Уолтера, простягла йому руку з тією простотою і щирістю, які з цілого світу були притаманні лиш їй одній.
— Ви від'їжджаєте, Уолтере? — сказала Флоренс.
— Так, міс Домбі, — відповів Уолтер, не так, правда, радісно, як йому хотілося. — Переді мною довга дорога
— А дядечко? — Флоренс озирнулася на Соломона. — Йому, мабуть, сумно, що ви їдете? Та я бачу, що сумно. Уолтере, голубчику, і мені дуже сумно.
— О господи! — скрикнула міс Ніппер. — Та ми б замість вас силу люду могли відправити, якщо справа в кількості, — таж місіс Піпчін, як наглядачку на вагу золота треба купувати, а коли там не знають, як із неграми поратись, хай би туди Блімберів відрядили!
З цими словами міс Ніппер розв'язала стрічки капелюха, зазирнула в маленький чорний чайник, що стояв на столі, подумала і, трусонувши головою та бляшанкою з чаєм, почала, з власної волі, запарювати чай.
Тим часом Флоренс знов обернулася до майстра корабельних інструментів, що стояв вельми здивований і не менше захоплений.
— Так виросла! Так покращала! — промовляв старий Сол. — І анітрохи не змінилася! Така ж самісінька!
— Справді? — відказала Флоренс.
— Так, так! — повагом потер собі руки старий Сол, і продовжив упівголоса, ніби міркував над чимось, що майнуло задумою в цих жвавих, зведених на нього очах. — Так, і вираз очей такий бував раніше!
— Ви мене добре пам'ятаєте, — усміхнулася Флоренс. — Яка ж я була малою?
— Люба моя панночко! — відповів майстер корабельних інструментів. — Хіба міг я забути вас, коли так часто думав про вас і чув? Навіть щойно, оце як ви входили, Уолтер говорив мені про вас і доручив…
— Правда? — сказала Флоренс. — Спасибі, Уолтере. От спасибі! А я боялась, що ви поїдете й не згадавши мене. — І вона знов подала йому маленьку долоню так невимушено й так довірливо, що Уолтер на кілька секунд затримав її в своїй і випустив з великим жалем.
Все ж Уолтер не тримав її так, як тримав би раніше, — доторк її руки не збудив тих давніх мрій хлопчачих, що налітали, бувало, ще донедавна, бентежачи невиразністю, незв'язністю видінь. Все це — і чарівлива шляхетність, безпосередність її поведінки, і безмежна довіра та неприхована увага до нього, що пливла з глибини цих незмигних очей, що світилися усмішкою на вродливому личку, затьмарюючи його — бо надто вже сумна була та усмішка, щоб його роз'яснювати! — все це мало характер далеко не романтичний. Уолтерові згадалося ліжко вмирущої дитини, над яким вона похилилася турботливо; згадалася любов, якою їй віддячувала дитина, — і крила цих споминів, здавалось, підносили її на височінь, недоступну для його пустих фантазій, — туди, де панує лиш спокій та ясність.
— Боюсь, що не зможу називати вас інакше, як дядечко Уолтерів, — сказала Флоренс. — Ви дозволите?
— Панночко моя люба! Чи дозволю я? — скрикнув старий Сол. — Боже милий!
— Ми завжди вас так називали і часто розмовляли про вас, — промовила Флоренс, роззираючись і легенько зітхнувши. — Моя хороша, мила вітальня! Така точнісінько як була! Як добре я її пам'ятаю!
Старий Сол глянув спершу на неї, тоді на свого небожа, тоді потер собі руки, потер окуляри й прошепотів:
— Ох, час, час!
Запала коротка мовчанка, протягом якої Сюзанна Ніппер завбачливо видобула з буфета ще дві чашки та два блюдечка і з замисленим виглядом очікувала, коли можна буде подавати чай.
— Я хочу сказати Уолтеровому дядечкові, — звернулася Флоренс до старого, лагідно поклавши долоню поверх його руки на столі, — сказати щось дуже важливе для мене. Скоро він залишиться сам, і якщо він дозволить мені… не заступити Уолтера, ні: цього я не можу… а тільки бути йому вірним другом і допомагати йому, коли Уолтер поїде, то я буду дуже йому зобов'язана. Дозволите? Можна, дядечку Уолтерів?
Не кажучи ні слова, майстер корабельних інструментів підніс її руку до вуст, а Сюзанна Ніппер, відхилившись на спинку самовільно захопленого нею президентського крісла й схрестивши руки, закусила зубами край стрічки свого капелюха і, звівши очі до віконця у стелі, випустила легеньке зітхання.
— Дозвольте мені приходити в гості, коли я зможу, — додала Флоренс, — і ви будете розказувати мені все про себе та про Уолтера. А коли замість мене прийде Сюзанна, то й перед нею нічого не приховуйте. Ви ж довіряєте нам, будете з нами відверті й покладетесь на нас? Ви ж дозволите дбати про вас? Дозволите, дядечку Уолтерів?
Лагідне личко, ласкаве благання в очах, що дивились йому в обличчя, тихий голос, легкий дотик її руки, дитяча шанобливість до його старих літ, яка надавала її поведінці милого збентеження, скромної нерішучості,— все це, разом із її природною щирістю, так розчулило майстра корабельних інструментів, що він спромігся лише промовити:
— Уоллі! Скажи ти за мене, голубчику. Я такий вдячний!
— Ні, Уолтере, — ніжною посмішкою спинила юнака Флоренс. — Не кажіть, прошу, нічого. Я чудово його розумію, та й мусимо ж ми призвичаюватись розмовляти без вас!
Журний тон, що прозвучав в останніх словах, зворушив Уолтера найбільше.
— Міс Флоренс, — одповів він, намагаючися зберегти свою удавану веселість, якої прибирав заради дядька, — дякуючи вам за таку ласку, я однаково не зміг би сказати краще за дядька.