ЛАНТЕНАК У ПОЛОНІ
Маркіз справді спустився в могилу.
Його повели.
Підземна темниця Турга негайно була відкрита під пильним наглядом Сімурдена. Туди поставили лампу, кухоль води і поклали солдатський хліб та вкинули оберемок соломи. Менш ніж через чверть години після того, як рука колишнього священика схопила маркіза, двері в’язниці зачинилися за Лантенаком.
Після цього Сімурден пішов шукати Говена. В цей момент далека дзвіниця Паріньє вибила одинадцяту годину вечора. Сімурден сказав Говену:
— Завтра я скликаю військовий суд. Ти не братимеш у ньому участі. Ти — Говен і Лантенак — Говен. Ти занадто близький йому родич, щоб бути суддею, я ганьблю Егаліте за те, що він судив Капета. Суд складатиметься з трьох осіб: одного офіцера — капітана Гешана, одного унтер-офіцера — сержанта Радуба, і з мене, як голови. Все це тепер тебе не обходить. Ми діятимемо на підставі декрету Конвенту. Ми обмежимося встановленням особи колишнього маркіза Лантенака. Завтра буде суд, післязавтра — гільйотина. Вандея вмерла.
Говен не відповів і слова, а Сімурден, заклопотаний справами, які ще йому треба було зробити, залишив його. Сімурден мав призначити годину і вибрати місце. Він, як і Лекініо в Гранвілі, як Тальєн в Бордо, як Шальє в Ліоні, як Сен-Жюст у Страсбурзі, мав за звичай бути особисто при страті, що вважалося тоді за добрий приклад. Суддя приходив дивитися на роботу ката. Цей звичай терор дев’яносто третього року запозичив у середньовічних французьких парламентів та іспанської інквізиції.
Говен теж був дуже заклопотаний.
У лісі віяв холодний вітер. Говен, залишивши Гешана давати необхідні розпорядження, пішов до свого намету, що стояв у лузі на узліссі біля підніжжя Турга, взяв там свій плащ з капюшоном і загорнувся в нього. Цей плащ був обшитий простим галуном, що за республіканською модою, ворожою до пишних прикрас, був відзнакою старшого начальника. Він став ходити по закривавленому лузі, звідки почався штурм. Він був тут сам. Пожежа продовжувалася, але ніхто на неї вже не зважав. Радуб був біля дітей та матері, виявляючи майже стільки ж материнства, скільки й вона. Мостовий замок догорав, сапери боролися з вогнем. Солдати копали могили та ховали мертвих, перев’язували поранених, ламали барикаду, звільняли від мертвих кімнати та сходи, чистили місце бою, вимітали купи страшного бруду перемоги. Солдати з військовою швидкістю робили те, що можна назвати господарюванням після закінченого бою. Говен нічого цього не бачив.
У задумі він ледве поглянув на подвоєну варту, поставлену біля пролому з наказу Сімурдена.
Від цього пролому, який він розрізняв у темряві, було кроків з двісті до кінця лугу, де ходив Говен з своїми думами. Він бачив цей чорний отвір. Це там почався штурм три години тому. Це крізь нього Говен вдерся з своїми людьми в башту. Це там у нижньому поверсі була барикада. Це там з нижнього поверху відчиняються двері до темниці, де сидів маркіз. Ця варта біля пролому охороняла в’язницю.
В той момент, коли його погляд невиразно помітив цей пролом, в його ушах знову зазвучали, мов глухий похоронний дзвін, слова: "Завтра суд, післязавтра гільйотина".
Пожежа, поширення якої вдалося припинити і на яку сапери вилили всю воду, що тільки могли дістати, не здавалася без опору і спалахувала час від часу. Іноді чути було, як тріщали стелі і завалювалися один по одному обгорілі поверхи. Тоді вихор іскор вилітав, як від факела, коли ним тріпнути, і все навколо освітлювалося немов блискавкою аж до далекого горизонту. Тінь від башти враз ставала гігантською і простягалася аж до лісу.
Говен повільно ходив у цій тіні перед штурмовим проломом. Він іноді закладав обидві руки за голову, накриту військовим капюшоном. Він думав.
II. ГОВЕНОВІ ДУМИ
Його думи були важкі.
Нечувана зміна сталася перед його очима.
Маркіз де-Лантенак був невпізнанним.
Говен був свідком його перетворення.
Ніколи він не міг думати, що збіг хоч яких обставин може спричинити такі наслідки. Ніколи не міг він уявити, навіть уві сні, щось подібне.
Несподіванка, те невідоме, що так гордовито грається людиною, схопила його і тримала.
Говен бачив перед собою неможливе, що стало дійсністю — видимою, відчутною, неминучою, невмолимою.
Що думав про все це він, Говен?
Тут не можна було чимсь відбутися. Треба було зробити рішучий висновок.
Питання було поставлене перед ним. І не було змоги втекти від нього.
Ким поставлене?
Подіями.
І не тільки подіями.
Бо коли події, що є минущими, ставлять нам запитання, справедливість, яка завжди незмінна, змушує нас відповісти.
За хмарою, що кидає на нас свою тінь, є зірка, що кидає нам світло.
Ми не можемо уникнути ні світла, ні тіні.
Говен витримував допит.
Він стояв перед грізним суддею.
Перед своєю совістю.
Говен відчував, що все хитається в ньому, його найтвердіші переконання, найнепохитніші обітниці, найміцніші рішення, — все це похитнулося в глибинах його волі.
Душа зазнає іноді великих струсів..
І чим більше він думав над тим, що довелося йому побачити, тим ставав збентеженіший і стривоженіший.
Говен, республіканець, гадав, що досяг абсолютного. Тепер йому відкрився вищий абсолют.
Над абсолютом революційним був абсолют людський.
Цього не можна було обминути. Діялося занадто важливе, і Говен брав у ньому участь. Він не міг, не смів відступити. Гаразд, Сімурден сказав йому: "Це тебе не обходить". Але він почував себе так, як почуває себе дерево в той момент, коли його відривають від кореня.
Кожна людина має підвалину. Коли захитається ця підвалина, стається глибокий душевний розлад. Говен почував такий розлад.
Він стискував обома руками, голову, мов хотів видавити з неї істину. Не легко з’ясувати таке становище, не могло бути нічого скрутнішого. Він мав перед собою страшні цифри, які мусив підсумувати. Зробити підсумок долі — яке паморочливе завдання! Він пробував, старався доміркуватися. Він силкувався зібратися з думками, угамувати протест, що зростав у ньому, знову переглянути факти. Він викладав їх у порядку собі самому.
Кому не траплялося давати собі звіт, запитувати, куди ж іти, чи вперед, чи назад?
Говен був присутній при чуді.
В той самий час, як відбувався кривавий земний бій, відбувався і бій небесний.
Бій добра проти зла.
І страшне серце було переможене.
З людиною, сповненою усього найгіршого — жорстокості, насильства, засліплення, лихої впертості, незмірної гордовитості, егоїзму, — перед очима в Говена сталося чудо. Це була перемога людяності над людиною.
Людяність перемогла нелюдськість.
І яким засобом? Яким способом? Як подолала вона цього колоса гніву й ненависті? Яку зброю вона вживала? Яке знаряддя війни? — Колиску.
В розпалі громадянської війни, в розпачі ворожнечі й помсти, у момент найбільшого розгулу темряви й люті, в годину, коли злочин все віддав огню, а ненависть оповила все пітьмою, у запеклій боротьбі, де все стає руйнівним знаряддям, де все так перемішалося, що не знаєш, у чому справедливість, у чому честь, у чому істина, — раптом з’являється невідомий таємничий напутник людських душ і все осяює вічним сяйвом.
Над похмурим двобоєм облуди і відносної справедливості раптом з’являється лице істини.
Троє бідолашних дітей, що недавно народилися, несвідомих, покинутих, осиротілих, самотніх, дітей, що вміли тільки усміхатися та лепетати, мали проти себе громадянську війну, страшну логіку репресій, душогубство, різанину, братовбивство, гнів та нелюдську злобу, і перемогли. Підпалення, що мало призвести до небувалого злочину, не досягло мети. Жахливий замір не здійснився. Стара феодальна лють, закореніле презирство до нижчих, гадане знання воєнних потреб, державні міркування, гордовиті упередження жорстокосердої старості розтанули під голубим поглядом тих, які майже не жили. І це цілком проста річ, бо ті, що не жили, не робили зла, вони були сама справедливість, сама істина, сама чистота, і в цих малих дітях були небесні ангели.
Повчальне видовище. Порада, урок. Шалені бійці громадянської війни раптом побачили, як на боротьбу з злочинами, з лихими задумами, з фанатизмом, помстою, що роздмухує вогнища, назустріч смерті, що йшла з факелом в руках, проти величезного легіону злочинств виступила ця всемогутня сила — невинність.
І невинність перемогла.
Можна було сказати: ні, громадянська війна не існує, варварство не існує, ненависть не існує, злочинство не існує, темрява не існує. Щоб розвіяти ці страшні примари, досить було ранкової зорі — дитинства.
Ніколи, ні в якому бою бог і сатана не видні були так ясно.
Бій відбувався на арені людської совісті.
Совісті Лантенака.
Тепер він починався ще з більшою запеклістю й рішучістю в іншій совісті.
Совісті Говена.
Яке велике поле бою — людина!
Ми віддані на поталу цим богам, цим страховищам — нашим думкам. Часто ці страшні бійці топчуть ногами нашу душу.
Говен міркував. Маркіз де-Лантенак, оточений, обложений, засуджений, поставлений поза законом, замкнений, як тварина в цирку, як цвях у тисках, загнаний у своє лігво, що стало його в’язницею, відрізаний з усіх сторін стіною з вогню й заліза, зміг визволитися. Йому вдалося найскладніше у такій війні — втеча. Він знову мав у своєму розпорядженні ліс, щоб укріплятися, країну, щоб битися, темряву, щоб зникати. Він міг стати знову грізним і невловимим, начальником невидимих, вождем підземних людей, господарем нетрів. Говен досяг перемоги, але Лантенак був на волі. Лантенак був у безпеці, мав необмежене поле діяльності, невичерпаний вибір притулків. Він був недосяжний, неприступний. Лев був упійманий у пастку і вирвався.
І от він повернувся в неї знову.
Маркіз де-Лантенак своєю волею, з власного бажання, з вільного вибору покинув ліс, темряву, безпеку, волю, щоб повернутися до страшної небезпеки. Говен бачив, як він безстрашно кинувся у вир пожежі, рискуючи не вернутися з неї, а потім спустився цією драбиною до своїх ворогів, драбиною, що була рятувальною для одних і згубною для нього.
І ради чого зробив він це?
Щоб врятувати трьох дітей.
І тепер що мають зробити з цим чоловіком?
Гільйотинувати його.
Ради трьох дітей, — його власних? — ні; рідних йому? — ні; з його стану? — ні; для цих трьох бідолашних малюків, перших зустрічних, невідомих, обідраних, босоногих, цей аристократ, цей принц, цей старик, врятований, визволений, переможець, бо така втеча дорівнює перемозі, — усе кинув, знехтував усім, усе поставив на карту, і у той самий момент, коли він врятував дітей, віддав ворогам свою голову, досі страшну, а тепер величну.
І що мають з нею зробити?
Прийняти цю жертву.
Маркіз де-Лантенак мусив зробити вибір між чужим життям і своїм.