За тиждень до капітуляції Парижа він помінявся з товаришем місцями, перейшовши в кавалерію. Він супроводжував Наполеона на острів Ельбу. Під Ватерлоо він командував ескадроном кірасирів у бригаді Дюбуа. Це він відбив прапор у Люнебурзького батальйону. Понмерсі кинув прапор до ніг імператора. Він був весь залитий кров’ю. Вириваючи прапор, він дістав удар шаблею в обличчя. Імператор крикнув йому: "Ти полковник, барон і кавалер Почесного легіону!" Понмерсі відповів: "Ваша величносте, дякую за свою вдову!" Через годину він упав у рів, на оенську дорогу. Хто ж він такий, цей Жорж Понмерсі? А той самий "луарський розбійник".
Читач уже дещо про нього знає. Після битви під Ватерлоо, як ви пам’ятаєте, його витягли з рову, і йому пощастило приєднатися до армії, а потім у санітарних фургонах він добувся до табору на Луарі.
В роки Реставрації Понмерсі наполовину знизили платню, а потім відправили його на проживання, тобто під нагляд, у Вернон. Король Людовик Вісімнадцятий, вважаючи усе, що відбулося протягом Ста днів,[33] недійсним і незаконним, не визнав за Понмерсі права ні на орден Почесного легіону, ні на звання полковника, ні на баронський титул. Понмерсі ж ніколи не пропускав нагоди підписатися "полковник барон Понмерсі". Виходячи з дому, він завжди приколював на свій старий синій сурдут стрічку ордена Почесного легіону. Королівський прокурор застеріг Понмерсі, що його притягнуть до кримінальної відповідальності за "незаконне носіння цієї відзнаки". Коли службовець прокуратури передав йому застереження, Понмерсі з гіркою усмішкою відповів: "Не знаю, чи то я вже не розумію французької мови, чи то ви розучилися говорити нею, але я нічого не втямив". І після того цілий тиждень щодня виходив зі стрічкою. Його не стали більш турбувати. Двічі або тричі військовий міністр і командувач округу надсилали йому листи, адресовані "панові майору Понмерсі". Він відсилав ті листи назад нерозпечатаними.
Одного ранку він зустрів королівського прокурора на одній з вернонських вулиць, підійшов до нього й запитав:
— Пане прокурор, а чи дозволено мені носити мій шрам?
Не маючи інших прибутків, крім своєї вбогої півпенсії командира ескадрону, Понмерсі винайняв у Верноні найменший будиночок, який тільки міг знайти. Як він там жив, ми вже знаємо. У часи імперії, між двома війнами, він знайшов час, щоб одружитися з панною Жільнорман. Старий буржуа, у глибині душі обурений, погодився на цей шлюб, сказавши: "Найзнаменитіші родини можуть бути присилувані до такого". 1815 року пані Понмерсі, жінка, до речі, рідкісної вдачі й цілком гідна свого чоловіка, померла, залишивши малого хлопчика. Цей хлопчик міг би скрасити самоту полковника; але дід поставив вимогу, щоб онука віддали йому, а ні — то він позбавить малого спадщини. В інтересах хлопця батько поступився і, втративши сина, віддав усю свою любов квітам.
Він відмовився також від будь-якої політичної діяльності, не брав участі ні у змовах, ні в заколотах. Думки його витали між невинними нинішніми захопленнями і колишніми подвигами на полях битв. Він гаяв свій час, чекаючи, коли розквітне гвоздика, і спогадуючи Аустерліц.
Пан Жільнорман не підтримував із зятем жодних взаємин. Полковник був для нього "бандитом", а старий для полковника — "тупим бовдуром". Якщо Жільнорман і згадував про Понмерсі, то тільки щоб поглузувати з його "баронського титулу". Вони ясно домовилися, що Понмерсі не намагатиметься ні бачитися із сином, ні говорити з ним, — інакше малого відішлють йому і позбавлять спадку. Для Жільнорманів Понмерсі був наче зачумлений. Вони хотіли виховати хлопця по-своєму. Можливо, полковник і помилився, погодившись на ці умови, але він вважав, що робить добре і приносить у жертву тільки себе. Спадщина старого Жільнормана не обіцяла багато, але спадщина панни Жільнорман була значна. Ця тітка, що залишилася в дівках, володіла великим багатством по материнській лінії, і син сестри був її прямим спадкоємцем.
Хлопець, якого звали Маріус, знав, що в нього є батько, і тільки. Ніхто з ним про батька не говорив. Але перешіптування, недомовки, підморгування, якими зустрічали його в тому товаристві, куди він ходив із дідом, помалу проникли у свідомість малого, а що Маріус, природно, переймався настроєм і переконаннями свого, так би мовити, навколишнього середовища, то з плином часу він почав думати про батька з прикрим серцем і почуттям сорому.
Хлопець ріс, а полковник раз на два або три місяці потай приїздив до Парижа і приходив до церкви Сен-Сюльпіс у той час, коли тітка Жільнорман приводила Маріуса на месу. Там бідолашний батько ховався за колоною й дивився на свого сина, не сміючи ворухнутись, не зважуючись навіть дихати. Цей прикрашений шрамом воїн боявся старої діви.
Звідси і його дружба з вернонським кюре, абатом Мабефом.
Брат цього достойного священнослужителя був церковним старостою в Сен-Сюльпіс, і він не міг не звернути уваги на чоловіка зі шрамом, який плакав, дивлячись на малого хлопчика. Одного дня, приїхавши до Вернона навідати брата, церковний староста зустрів на мосту полковника Понмерсі й упізнав у ньому чоловіка з церкви Сен-Сюльпіс. Він розповів про нього своєму братові кюре, й обидва під якимсь приводом навідали полковника. Після цього візиту були й інші. Спочатку дуже стриманий, Понмерсі зрештою розговорився, і двоє старих довідались, як він пожертвував своїм щастям заради синового майбутнього. Після цього кюре відчув глибоку пошану до цього скривдженого долею чоловіка, а Понмерсі у свою чергу навернувся серцем до абата.
Двічі на рік, першого січня і на Святого Георгія, Маріус писав батькові офіційні поздоровчі листи, які йому диктувала тітка. Це було все, що дозволяв Жільнорман. Батько відповідав дуже ніжними листами, які дід засовував собі в кишеню не читаючи.
3. Тіні з минулого
Салон пані Т. став для Маріуса єдиним вікном у життя. Те вікно було тьмяне, і крізь нього проникало більше темряви, ніж світла, більше холоду, ніж тепла. Увійшовши в той дивний світ, малий хлопець, народжений для радості й щастя, дуже скоро зробився сумним і серйозним. Маріус зачудовано розглядався навколо себе. Він дивився на старих дам, що сиділи півколом біля каміна, в якому ледь жеврів вогонь, дивився на їхні суворі обличчя, ледь освітлені лампою під зеленим абажуром, обрамлені сивим або притрушеним сивиною волоссям, дивився на довгі сукні похмурих кольорів, пошиті за модою минулого сторіччя, він слухав, як ці дами зрідка цідять слова, водночас урочисті й гнівні, і йому здавалося, ніби перед ним не жінки, а патріархи та волхви зі Святого Письма, не живі люди, а привиди.
До цих привидів приєднувалися кілька священнослужителів, завсідників старовинного салону, та кілька аристократів. Один із них, пан Пор де Гі, лисий і рано постарілий, розповідав, що 1793 року, коли йому було шістнадцять, його відправили на тулонську каторгу за ухиляння від військової служби й закували в кайдани разом із вісімдесятирічним єпископом Мірпуаським. Їхнім обов’язком було прибирати вночі з ешафотів голови й тіла страчених. Вони переносили обезголовлені тулуби на плечах і на спині, від чого на їхніх червоних арештантських халатах утворювалася кірка закипілої крові, що вранці висихала, але надвечір знову відволожувалась. У салоні пані Т. можна було почути безліч таких трагічних оповідей.
Життя тут ледь-ледь жевріло. Слова здавалися тихими зітханнями. Газети, що відповідали смакам салону, скидалися на стародавні папіруси. Приходили сюди й молоді люди, але вони були якимись напівмертвим. У передпокої гостей зустрічали старі лакеї. Усе тут, здавалося, давно віджило, але вперто не хотіло сходити в могилу. Це був світ мумій — набальзамовані пани, понабивані опудала слуг.
І все ж таки цей крихітний світ не був позбавлений величі. Можна підсміюватися з нього, але не слід ані зневажати, ані ненавидіти його. Це — Франція минулих часів.
Як і всі діти, Маріус Понмерсі дечого навчався. Коли він вийшов із-під опіки тітки Жільнорман, дід доручив його виховання вчителю, позначеному всіма перевагами класичної тупості. Ця юна душа, що тільки розкривалася для життя, з рук святенниці потрапила до рук педанта. Маріус закінчив колеж і вступив на юридичний факультет. Він був рояліст, фанатик і людина суворих правил. Свого діда Маріус недолюблював за його старечий цинізм, а про батька він похмуро мовчав.
А загалом це був хлопець із палкою душею, але стриманий, шляхетний, великодушний, гордий, релігійний, екзальтований, наділений майже хворобливим гонором і сором’язливий до дикості.
4. Смерть розбійника
Маріус завершив свою середню освіту якраз тоді, коли старий Жільнорман покинув світське товариство, попрощався із Сен-Жерменським передмістям та салоном пані Т. і переселився у квартал Маре, у свій будинок на вулиці Сестер Голгофи. Зі слуг він тримав там, крім воротаря, покоївку Ніколетту, що замінила Манон, і товстуна Баска, про якого ми вже згадували.
1827 року Маріусові виповнилося сімнадцять. Повернувшись якось увечері додому, він побачив свого діда з листом у руці.
— Маріусе, — сказав Жільнорман, — завтра ти поїдеш у Вернон.
— Чого? — спитав Маріус.
— Побачитися з батьком.
Маріус здригнувся. Він думав про що завгодно, тільки не про те, що коли-небудь йому доведеться побачитися з батьком. Для нього це було цілковитою несподіванкою й досить неприємною. Він почував себе так, ніби має відбути тяжку повинність.
По-перше, вони з батьком дотримувалися протилежних політичних поглядів. А по-друге, Маріус був переконаний, що цей "рубака", як називав зятя старий Жільнорман у хвилини великодушності, не любив свого сина. Інакше він би не покинув його й не віддав під чужу опіку.
Юнак був такий приголомшений, що нічого не запитав у діда. Той заговорив сам.
— Він, здається, хворий. Хоче тебе бачити.
І після мовчанки додав:
— Виїдеш завтра вранці. Пригадується мені, що від заїзду Фонтен омнібус вирушає о шостій і прибуває до Вернона увечері. Ним і поїдеш. Він просить, щоб ти поквапився.
Після чого старий зіжмакав листа і сунув у кишеню. Маріус міг виїхати того ж таки вечора і бути в батька наступного ранку. В той час від вулиці Булуа ходив нічний диліжанс до Руана, який заїздив у Вернон.