А вчора люди, що з евакуації повернулися, сказали: батька вбили німці, загинув на Дінці од бомби,— говорила Любка, покусуючи яскраво-червоні губи.
Сонце сходило над степом, і сліпуче проміння його відбилось од етернітових дахів, укритих росою. Любка закинула голову, труснула кучерями.
— Треба тобі йти звідси. Як думаєш жити?
— Як і ти. Сама сказала ж: ми з одного дерева листочки,— мовив Сергій, усміхаючись.
Провівши Сергія через двір, задвірками, Любка швиденько причепурилась, одягшись, проте, якнайпростіше: її путь була на Голуб'ятники, до старого Йвана Гнатенка.
Пішла вона вчасно. В двері їхнього дому страшно загрюкали. Будинок стояв поблизу Ворошиловградського шосе, це стукали на постій німці.
Цілий день просидів Валько на сіннику, не ївши, бо не можна було пробратись до нього. А вночі Любка вилізла з вікна в материній кімнаті й провела дядька Андрія на Сіняки, де на квартирі знайомої вдови, певної людини, призначив йому побачення Іван Кіндратович.
Ось тут Валько й дізнався про всю історію зустрічі Кіндратовича з Шульгою. Валько знав Шульгу і в юності як земляка-краснодонця, і протягом останніх років, по роботі в області. І у Валька не було тепер сумнівів, що Шульга був одним із тих, кого залишено в краснодонському підпіллі. Але як його знайти?
— Не повірив він, значить, тобі? — з грубуватою усмішкою питав Валько в Кіндратовича.— Ото дурний!..— Він не розумів вчинку Шульги.— А кого-небудь іншого з підпільників ти не знаєш?
— Не знаю...
— А як син? — Валько хитро підморгнув.
— Хтозна,— понурився Кіндратович.— Я його спитав напрямки: "Підеш до німців служити? Кажи мені, батькові, чесно, щоб я знав, чого я від тебе можу сподіватись". А він: "Що я,— каже,— дурень — служити їм? Я й так проживу при них незгірше!.."
— Зразу видно, людина тямуща, не в батька,— усміхнувся Валько.— А ти це використай. Розтруби по всіх перехрестях, що він за Радянської влади судився. І йому добре, і тобі при ньому спокійніше буде від німців.
— Ех, дядьку Андрію, не думав я, що ти мене будеш таких жартів навчати! — з досадою сказав Кіндратович низьким голосом.
— Еге, брат, а ти — стара людина, а хочеш німців здолати в біленькій сорочці!.. Ти до роботи став, ні?
— Яка ж робота? Шахту ж висадили!
— Ну, як кажуть, на місце служби з'явився?
— Щось я тебе не розумію, товаришу директор,..^— Кіндратович аж розгубився, так оте, що говорив Валько, суперечило тому, як він, Кіндратович., вирішив жити при німцях.
— Значить, не з'явився, А ти з'явись,— спокійно сказав Валько,— Працювати ж можна по-різному. А нам важливо своїх людей зберегти.
Валько так і лишився в тої вдови, але на другу ніч змінив квартиру. Нове місце його перебування знав тільки сам Кіндратович, якому Валько безмежно вірив.
Кілька днів Валько з допомогою Кіндратовича й Любки, а також Сергія Левашова і сестер Іванцових, яких йому рекомендувала та сама Любка, рознюхував, що роблять у місті пімці, і налагоджував зв'язки з деякими членами партії, які лишилися в місті, та з відомими йому безпартійними людьми. Але так і не міг натрапити на Шульгу чи кого-небудь з інших людей, залишених у підпіллі. Єдиною ниточкою, що, як йому здавалось, могла зв'язати його з обласним підпіллям, була Любка. Проте з характеру Любки та з її поведінки Валько здогадувався, що вона розвідниця і до пори йому нічого не відкриє. Він вирішив діяти самостійно, сподіваючись, що всі путі, які ведуть в одпу точку, рано чи пізно зійдуться. І послав Любку до Олега Кошового, який міг тепер стати йому в пригоді.
— Я м-можу особисто побачити дядька Андрія? — питав Олег, намагаючись не виявити хвилювання.
— Ні, особисто побачити його не можна,— говорила Любка, загадково всміхаючись,— у нас-бо, правду сказати, справа любовна... Ніночко, підійди, познайомся з юнаком.
Олег та Ніна незграбно подали одне одному руки, і обоє зніяковіли.
— Нічого, ви скоро звикнете,— казала Любка.— Я зараз вас покину, а ви пройдіться куди-небудь під ручку та й поговоріть по щирості, як жити будете... Бажаю вам щасливо погуляти! — мовила вона і, блиснувши очима, повними лукавства, і майнувши своїм яскравим платтям, випурхнула з сарая.
Вони стояли одне проти одного: Олег — розгублений та зніяковілий, Ніна — з виразом виклику на обличчі.
— Тут нам лишатись не можна,— сказала дівчина з деяким зусиллям, але спокійно,— краще куди-небудь ходім... І воно справді краще, коли ти візьмеш мене під руку...
На спокійному обличчі дяді Колі, що гуляв собі по двору, з'явився крайній подив, коли він побачив племінника, який виходив з двору під руку з цією незнайомою дівчиною.
Вони, і Олег, і Ніна, були ще такі недосвідчені та юні, що довго не могли позбутися почуття взаємної ніяковості. Коли БОКИ торкались одне одного, це позбавляло їх дару мови. Руки, покладені одна на одну, здавались їм розпеченим залізом.
Вчора з хлопцями умовившись, Олег мав розвідати той бік парку, в який упиралася Садова вулиця, і він повів Ніну цим маршрутом. Майже в усіх будинках по Садовій і вздовж парку стояли німці, та, ледве вийшли за хвіртку, Ніна заговорила про діло,— тихим голосом, ніби розповідала щось інтимне:
— Дядька Андрія ти бачити не зможеш, триматимеш зв'язок зі мною... На це не ображайся, я теж його жодного разу не бачила... Дядько Андрій велів дізнатися: чи немає в тебе таких хлопців, що могли б рознюхати, хто з наших сидить у німців арештований...
— Один хлопець, дуже бойовий, до цього взявся,— швидко сказав Олег.
— Дядько Андрій велів, щоб ти розповідав мені все, що тобі відомо... І про своїх, і про німців.
Олег передав їй те, що розповів йому Тюленін про підпільника, якого виказав німцям Гнат Фомін, і те, про що повідомив уночі Володя Осьмухін, і те, що сказав Земнухов: підпільники шукають Валька. І тут же дав Ніні адресу Жо-ри Арутюнянца.
— Дядько Андрій цілком може довірити йому місце свого перебування. Та він же й знає Жору Арутюнянца! А Жора через Володю Осьмухіна все передасть куди треба... П-по-ки ми оце розмовляємо,— усміхнувшись мовив Олег,— я нарахував т-три зенітки, праворуч від школи, туди, вглиб, поряд б-бліндаж, а автомашин не видно...
— А зчетверений кулемет і двоє німців — на даху школи? — враз спитала вона.
— Я не помітив,— здивовано сказав Олег.
— А звідти, з даху, весь парк видно,— сказала вона трохи навіть з докором.
— Значить, ти теж до всього додивлялась? Хіба тобі теж доручили? — блиснувши очима, допитувався Олег.
— Ні, я сама. За звичкою,— сказала вона і, схаменувшись, швидко, з викликом глянула на Олега з-під могутнього розкрилля брів,— чи не надто вже вона відкрила себе.
Але він був іще занадто наївний, щоб запідозрити її в будь-чому.
— Ага... он машини — цілий ряд! Носами в землю зарились, тільки краї кузовів стирчать, і там у них кухня похідна димить! Бачиш? Тільки ти не ддоись туди,— в захопленні говорив Олег.
— І нема ніякої потреби дивитись: поки зі школи не знято спостережний пост, шрифтів усе одпо не викопаєш,— спокійно сказала вона.
— П-правильно...— Він, задоволений, подивився на неї й засміявся.
Вони вже звикли одне до одного, йшли не кваплячись, і повна, велика жіноча рука Ніни довірливо спочивала на руці Олега. Вони вже проминули парк. Праворуч від них, уздовж вулиці, коло стандартних будиночків, стояли німецькі машини, то вантажні, то легкові, різних марок, то похідна радіостанція, то санітарний автобус, і всюди вештались пімацькі солдати. А ліворуч простягся пустир, в глибині якого, біля кам'яного будинку казарменого типу, німецький сержант у голубуватих погонах з білим кантом проводив навчання з невеликою групою росіян у цивільній одежі, озброєних німецькими рушницями. Вони то шикувались, то розсипалися, плазували, кидалися врукопаш. Всі вони були вже досить літні. На рукавах у них мріли пов'язки із свастикою.
— Жандарм фріцівський... Вчить поліцаїв, як нашого брата ловити,— сказала Ніна, блиснувши очима.
— Звідки ти знаєш? — спитав він, згадавши те, що розповідав йому Тюленін.
— Я вже їх бачила.
— Яка сволота! — сказав Олег з гидливою ненавистю.— Таких душити й душити...
— Варто б,— сказала Ніна.
— Хотіла б — у партизани? — несподівано звідався він.
— Хотіла б.
— Ні, ти уявляєш, що таке партизан? Партизанова робота зовсім не показна, але яка благородна! Він уб'є одного фашиста, вб'є другого, вб'є сотню, а сто перший може вбити його. Він виконає одне, друге, десяте завдання, а на одинадцятому може зірватись. Це діло вимагає, знаєш, якої самовідданості!.. Партизан ніколи не дбає про власне життя. Віп ніколи не ставить життя свого над щастям батьківщини. І, коли треба виконати обов'язок, він життя не пожаліє. І він ніколи не продасть, не викаже товариша. Я хотів би бути партизаном! — говорив Олег з такою глибокою, щирою, наївною захопленістю, що Ніна підвела на нього очі, і в них сяйнуло щось дуже простувате й довірливе.
— Слухай, невже ми будемо з тобою зустрічатись лише в справах? — раптом сказав Олег.
— Ні, чому ж, ми можемо зустрічатись... коли вільні,— відповіла Ніна, трохи зніяковівши.
— Де ти живеш?
— Маєш вільну хвилину?.. Може, проведеш мене? Я хотіла б тебе познайомити з моєю старшою сестрою Олею,— сказала вона, не зовсім певна, що хоче саме цього.
Состри Оля та Ніна жили в районі, що звався Восьмидо-миками. В одній половині стандартного будинку жили батьки Ніни, в другій — Олі. Ніна провела Олега до себе й покинула на опікування матері.
Олег, розвинений не по літах, вихований своєю українською родиною в дусі поваги до старших, легко розговорив і без того балакучу й моложаву Варвару Дмитрівну. До того ж йому дуже хотілося сподобатись матері Ніни.
Поки Ніна вернулась, він знав уже все про сім'ї Івавцо-вих. Батьки Олі й Ніни, рідні брати, шахтарі, пішли на фронт. Вихідці з Орловської губернії, вони були колись наймитами в багатих селян, а потім подалися на Донбас і тут одружились обидва з українками. Тільки Олина матп була здалеку, з Чернігівщини, а Варвара Дмитрівпа — тутешня, донецька, з села Розсипного. Замолоду Варвара Дмитрівна теж працювала на шахтах, і це по-своєму відбилось на ній. Вона мало скидалась на звичайну домашню хазяйку. Жінка смілива, самостійна, вона добре розумілась на людях. Зразу збагнувши, що хлопець прийшов немарно, промацуючи його очима, повними розумного лукавства, вона непомітно для Олега його вивернула всього навиворіт.
Одначе вони варті були одне одного.