Це було після того, як Бедді з братами перестав вирощувати бавовник, бо уряд почав втручатись із своїми порадами. Стабілізувавши ціни і скупивши залишки, людям дали раду і допомогли, хотіли вони того чи ні. Ви бачили цих хлопців там, у спальні, і мабуть, подумали—дивні люди. Того першого року, коли фермерам розказували про нову систему, сюди приїхали урядові агенти і спробували пояснити Бедді, Лі та Стюарту, як зменшити врожай. Уряд, мовляв, виплатить фермерам різницю, і це для них самих буде краще, ніж хазяйнувати самостійно.
"Ми дуже вдячні,— відповів Бедді.— Але допомога нам не потрібна. Ми вирощуємо бавовник так, як завжди: а якщо не зможемо прожити, то це вже наша турбота і збиток".
Так вони й не підписали паперів, а вирощували собі бавовник так, як вчив їх старий Анж! Потім зібрали бавовну, очистили її на власній бавовноочисній машині так, як робили це завжди, і повезли продавати. Лише в Джексоні виявили, що не можуть продати її, бо не мали ніякої ліцензії на продаж. Отже, довелося везти назад...
Проте наступного року вони знов не взяли ніяких ліцензій і теж не змогли нічого продати. Цього разу вони збудували спеціальні клуні для бавовни, а взимку Бедді подався до адвоката, щоб з'ясувати, як усе це сталося. Та коли йому запропонували підписати якийсь папірець, він рішуче відмовився.
Вони більше не займались бавовною, а почали розводити рогату худобу, бо сподівались таким чином уникнути урядового контролю. А ті двадцять два тюки бавовни і досі гниють у клуні... З цими людьми важко щось вдіяти.
— Що ж, гаразд,— нетерпляче перебив судовий виконавець.— Сподіваюсь, зараз ми можемо виїхати до міста?!
— Зараз ні,— спокійно відказав шериф.— Але скоро поїдемо. Звичайно, не сьогодні. Завтра вранці.
Він підвівся. В сусідній кімнаті було тихо. Чиновник побачив, як шериф пройшов через хол і передпокій, відчинив двері спальні, ввійшов туди і зачинив їх за собою. Чиновник сидів нерухомо, прислухаючись до нічних звуків, і дивився на зачинені двері. Двері невдовзі відчинились і з спальні вийшов шериф, обережно несучи якийсь скривавлений пакунок.
— Все,— промовив він.— Потримайте хвилинку!
— Воно ж у крові,—сказав судовий виконавець.
— Дарма,— зауважив шериф.— Ми помиємось, коли закінчимо з цим.
Чиновник узяв пакунок. Старий шериф знову пройшов через передпокій, зник і швидко повернувся з засвіченим ліхтарем і лопатою.
Ходімо,— сказав він.— Тепер ми вже майже
СКІНЧИЛИ.
Чиновник вийшов слідом за ним з будинку і подався подвір'ям, обережно несучи важкий скривавлений пакунок, в якому, йому здавалось, ще відчувалось тепло життя. Шериф широко ступав попереду, ліхтар гойдався біля його ніг, і по землі бігла велика, схожа на ножиці, тінь.
В темряві лунав його веселий голос:
— Наша біда в тому, сер, що за книгами законів ми не бачимо живих людей. Ми вигадали для себе стільки вказівок, рецептів та настанов, що розгублюємось, коли в них не хоче вкладатися життя. Але життя завжди нагадує про себе і завжди бере гору... Ми робимось схожими на тих істот, яких лікарська братія може вивести в лабораторіях. Тих істот позбавляють кісток і кишок, і все ж таки вони живуть, навіть не знаючи, що вони втратили кістки і кишки. А ми втратили твердість характеру, ми майже згодились, що людині вона більше не потрібна; мати цю твердість вважається старомодним. Але є життя, де ця твердість характеру все ще живе, і колись ми також повернемося до неї. Я не знаю, коли це станеться і скільки лиха нам доведеться ще перетерпіти, щоб навчитись цього, але це обов'язково станеться.
Вони вийшли з двору і наблизилися до групи кучерявих кедрів, що бовваніли на тлі зоряного неба. Шериф зупинився і опустив ліхтар на землю. Йдучи слідом за ним з пакунком, чиновник побачив невеликий клапоть землі, огороджений низьким кам'яним муром. Потім він побачив два горбки з гранітними плитами, поставленими на землю.
— Старий Анж та місіс Анж,—сказав шериф.— Дружина Бедді заповіла поховати себе разом із своєю ріднею. Я гадаю, вона була б зовсім самотньою тут, серед самих Маккаллунів. Ну, тепер подивимось.—Він постояв мить, спершись підборіддям на руку; чиновникові він здався напрочуд схожим на стару леді, яка вибирає місце для вазона.—Вони повинні лежати зліва направо, починаючи з Джексона... Отже, Бедді буде приблизно тут.— Шериф підсунув ліхтар ближче і взяв лопату. Потім побачив, що судовий виконавець все ще держить пакунок.— Покладіть його,— сказав він.— Спочатку треба викопати яму.
Чиновник поклав пакунок на кам'яну огорожу, а шериф заходився копати, вправно і швидко, не припиняючи розмови:
— Так, сер. Ми забули про родину. Життя стало дешевим, а ним треба дорожити. Життя — це дуже цінна річ. Я маю на увазі не те, щоб прожити від одного профілактичного огляду у лікаря до другого, а честь, гордість і дисципліну, без яких людина гірше зберігається, втрачає свою цінність. Ось те, чого ми повинні навчитися знову. Можливо, з цим багато клопоту, неприємного клопоту—навчити нас цього знову. Можливо, подорож до Вірджінії, бо його мати родом звідти, війна і повернення додому було тим, що навчило старого Анжа. Як би там не було, він це засвоїв, і досить добре, і заповів це своїм хлопцям. Ви помітили — все, що Бедді повинен був зробити, це сказати хлопцям, що час іти, бо уряд покликав їх? А як вони попрощалися з ним? Дорослі люди цілують один одного, не криючись і без сорому... Ось це мені й хоті-
лося вам сказати... Все,— промовив він.— Яма досить велика.
Шериф рухався легко і швидко: перш ніж чиновник встиг відповісти, він поклав пакунок у вузьку яму, швидко засипав його і зарівняв землю лопатою. Потім підвівся, взяв ліхтар і з полегкістю зітхнув.
— А тепер ми вже можемо повернутись до міста,— сказав він.
І ВСЕ БУДЕ ЧУДОВО
Було чути, як у ванні дзюрчала вода. Ми дивились на подарунки, розкидані на ліжку, де мама загортала їх у кольоровий папір,— на кожному написано ім'я, щоб дідусь одразу побачив, чий це, коли зніматиме їх з ялинки. Там були подарунки для всіх, крім дідуся, бо мама вважала, що він вже надто старий, щоб сподіватися подарунків.
— А це твій,— сказав я.
— Гаразд,—кинула Розі,—краще біжи у ванну, як тобі мама звеліла.
— А я знаю, що всередині,— не втерпів я.— І тобі міг би сказати, якби захотір-
Розі подивилась на свій подарунок.
— Скоро сама дізнаюсь,— відповіла вона.
— А я б розказав, що в ньому, якби ти дала мені нікель — вів я далі.
Розі подивилась вн свій подарунок.
— В мене нема нікеля,— мовила вона.— Але вранці після різдва буде: містер Родні подарує.
— Ну, тоді ти сама знатимеш, що там, і нічого мені не даси,— сказав я.— Піди та позич нікель у мами.
— Зараз же йди митися,— звеліла вона.— Тобі аби гроші! Якщо в двадцять років ти не станеш багатієм, то хіба лише через те, що до того часу скасують гроші, або тебе просто вже не буде на світі.
Отже, я пішов митися, а коли повернувся, подарунки ще були розкидані на ліжку, і в кімнаті стояв
1 Американська нікелева монета вартістю 5 центів.
святковий запах. Завтра ми всі сядемо в поїзд і поїдемо до дідуся; тоді нарешті настане вечір, а з ним різдво, дідусь почне знімати з ялинки подарунки і називатиме наші імена, а серед подарунків є один, що його я на свої власні десять центів купив для дядька Родні. А згодом, може, дядько Родні відкриє дідусеву шафу, ковтне дідусевих ліків і, як це сталося минулого різдва, дасть мені аж чверть долара, а не жалюгідного нікеля, як улітку, коли ми робили бізнес з місіс Такер,—і все буде чудово. Або, може, навіть дасть аж півдолара,— і я відчув, що і мені ось-ось урветься терпець.
— Хай йому чорт, я більше не можу чекати,— сказав я.
— Що, що?— гукнула Розі.— Ось мама дізнається, що ти лаявся, буде тобі!
— Якщо даси мені нікель, я сам їй про це розповім,— сказав я.
— Лягай спати! — наказала Розі.— Ще семи років нема, а вже лається!
— Гаразд, я розкажу, що в твоєму подарунку. Тільки пообіцяй не видавати мене мамі... А нікель віддаси після різдва,— сказав я.
— Ти знову за своє!— гримнула Розі.— Лягай спати! Уявляю, який ви можете зробити мені подарунок, коли про рідного діда забули!
— Дідусеві подарунки не потрібні,—сказав я.— Він старий.
— Он як! — сказала Розі.— Старий, ще б пак! А якби усі вирішили, що ти малий отримувати гроші, тоді що б Ти сказав? Га?
Розі погасила світло й пішла геть. Але в каміні горів вогонь, і я бачив подарунки: для дядька Родні та бабусі, тітки Луїзи та тітчиного чоловіка дядька Фре-да, для сестрички Луїзи, братика Фреда та для нашої куховарки Розі. А може, й справді хтось повинен був подбати про подарунок для дідуся, можливо, тітка Луїза, бо вони ж із дядьком Фредом живуть у дідуся, а може, дядько Родні: він же теж живе з дідусем.
Дядько Родні завжди робить святкові подарунки мамі й татові, але, якби він почав купувати подарунки ще й дідусеві, всі, мабуть, сказали б, що він марно розтринькує гроші. Якось, коли я спитав маму, чому дідусь так гнівається, дивлячись, як дядько Родні дає їй подарунка, тато почав реготати, а мама сказала, що татові повинно бути соромно, бо то ж не провина дядька Родні, що щедроти переганяють прибутки. Тато сказав: "Так, звісно не провина", і додав, що зроду-віку не бачив людини, яка б прагнула розбагатіти більше, ніж дядько Родні, і водночас так уперто уникала будь-якої праці. Він сказав, що нехай мама пригадає, що трапилося два роки тому, а дядько Родні нехай дякує, що народився під щасливою зіркою, бо знайшлася-таки людина, щедроти якої теж на п'ятсот доларів перегнали прибутки. Тоді мама сказала, що вона не поділяє татові думки, нібито дядько Родні вкрав ці гроші, бо це просто злісні наклепи, і що татові це добре відомо, але сам тато жалкує, що позичив йому ці п'ятсот доларів, коли йшлося про добре ім'я родини, то нехай скаже, і дідусь якось дістане цю суму і поверне її татові. Після цього мама почала плакати, а тато казав: "Ну, годі, годі", а мама плакала і говорила, що дядько Родні ще дитина, і, може, саме тому тато його ненавидить, а тато промовляв: "Ну, годі, годі, заради господа бога!"
Але мама і тато не знали, що дядько Родні робив бізнес влітку минулого року, коли жив у нас, а мешканці Моттстауна не мали й найменшого уявлення про те, що він працював і на різдво, коли я вперше допомагав йому і одержав за це чверть долара.