Хмурилась і пані Арну.
Чоловік її дозволяв собі всяке неподобство, утримував одну з робітниць своєї фабрики, ту, котру прозвали Бордоскою. Пані Арну сама сказала про це Фредерікові. З того йому хотілося скористатись як доводом, мовляв, "її ж зраджують".
— О, мене це нітрохи не хвилює! — відповіла вона.
Йому здавалося, що ця заява остаточно скріплювала їхню близькість. Та чи не виникло підозри в Арну?
— Ні! Тепер ні!
І вона сказала йому, що одного вечора, залишивши їх наодинці, він потім вернувся, підслухував за дверима, а що вони говорили про речі незначні, то відтоді він був цілком спокійний.
– І не без підстав, — з прикрістю мовив Фредерік.
— Авжеж, безперечно!
Краще їй було не казати цього.
Якось він не застав її вдома о тій годині, коли звичайно до неї приходив. Це було для нього ніби зрада.
Другого разу його розсердило те, що квіти, які він їй приніс, так і залишилися у склянці з водою.
— А де б їм, по-вашому, бути?
— О! Тільки не тут! Зрештою, їм тут не так холодно, як біля вашого серця.
За кілька днів він дорікнув їй, що вона напередодні поїхала в Італійську оперу, не попередивши його. Інші дивилися на неї, милувалися, може, й закохувалися. Фредерік тримався своїх підозрінь лише з тим, щоб кинути їй докір, помучити; він починав ненавидіти її, тож нехай і вона зазнає бодай частку його муки!
Якось опівдні (десь у середині лютого) він знайшов її занепокоєну. Ежен плакав: у нього боліло горло. Але лікар сказав, що то не страшно, тяжка простуда, грип. В'ялість дитини здивувала Фредеріка. Все-таки він заспокоював матір, згадавши кількох малюків, які перенесли таку хворобу і скоро одужали.
— Правда?
— Атож, певна річ.
— Який ви добрий!
І вона взяла його за руку. Він потиснув її руку в своїй.
— Ох! Залиште!
— Що ж тут такого, адже ви простягли її тому, хто намагається вас розрадити!.. Ви мені вірите, коли я кажу про такі речі, але сумніваєтесь у мені… коли я говорю про свою любов!
— Я не сумніваюся, мій бідний друже!
— Чому ж у вас така недовіра, неначебто я якийсь негідник, що може зловжити…
— О ні!
— Якби ж тільки я мав доказ!..
— Який доказ?
— Той, що його дають першому стрічному, той, що ви давали колись мені.
І він їй нагадав, як вони одного разу йшли вдвох вулицею, в зимові сутінки, в тумані. Все те було дуже давно! Хто ж боронить їй вийти з ним під руку, цілком відкрито, так, щоб у неї не було жодної боязні, а в нього — жодної задньої думки, щоб їм ніхто не заважав?
— Гаразд! — відповіла вона з такою рішучою сміливістю, що спершу аж спантеличила Фредеріка.
Проте він одразу жваво підхопив:
— Хочете, я чекатиму вас на розі вулиці Тронше й вулиці Ферм?
— Боже милий! Друже мій!.. — лепетала пані Арну.
Не даючи їй часу поміркувати, він додав:
— Отже, у вівторок?
— У вівторок?
— Так, між другою й третьою!
— Прийду!
І вона, зашарівшись, одвернулася. Фредерік доторкнувся губами до її потилиці.
— О! Це недобре, — мовила вона. — Ви примусите мене розкаятись.
Він швидко пішов, побоюючись властивої жінкам мінливості. Вже на порозі ласкаво прошепотів, ніби все було вирішено:
— До вівторка!
Вона скромно й покірно опустила свої гарні очі.
У Фредеріка виник план.
Він сподівався, що дощ або велика спекота дадуть йому привід сховатися з нею в якомусь під'їзді, а вже там вона погодиться зайти в будинок. Вся заковика була в тому, щоб знайти щось відповідне.
Тож він кинувся на пошуки і по вулиці Тронше здаля помітив вивіску: "Мебльовані кімнати".
Лакей, відгадавши його наміри, відразу ж показав йому на антресолях кімнати спальню й кабінет з двома виходами. Фредерік найняв їх на місяць, заплативши наперед.
Потім він одвідав три магазини і купив дуже рідкісних парфумів, роздобув пілку підробленого гіпюру, щоб застелити огидну червону стебновану ковдру, вибрав пару голубих атласних туфельок. Лише побоювання видатись неотесаним стримало його від дальших покупок; він приніс їх на антресолі і побожніше, ніж оздоблював би вівтар, заходився переставляти меблі, сам почепив фіранки, поставив на каміні вереск, а на комоді фіалки; він ладен був усю підлогу викласти золотом. "Це станеться взавтра, — повторював він сам собі, — так, узавтра! Це не сон". І він чув, як у маячінні надії гучно калатає його серце; коли все було підготовлено, він пішов, сховавши в кишеню ключа, неначебто щастя, яке дрімало в покоїку, могло випурхнути відтіль.
Удома чекав на нього лист від матері.
"Чому тебе так довго нема? Твоя поведінка починає видаватися смішною. Я розумію, ти, йдучи на цей шлюб, до певної міри вагаєшся. А все-таки поміркуй!"
І вона уточнювала відомості: сорок п'ять тисяч ліврів доходу. Зрештою, "вже говорили про це", і пан Рок чекає на остаточну відповідь. Що ж до молодої особи, то становище її справді ніякове. "Вона тебе щиро кохає". Фредерік відкинув листа, не дочитавши, і розпечатав другого — записку Делор'є.
"Друзяко!
Груша доспіла. Згідно з твоєю обіцянкою, ми розраховуємо на тебе. Збираємось рано-вранці на Пантеонському майдані. Заходь у кафе Суффло. Мені треба поговорити з тобою до маніфестації".
"О, знаю я їхні маніфестації! Красненько дякую! На мене чекає зустріч куди приємніша".
Другого дня об одинадцятій ранку Фредерік вибрався із дому. Йому кортіло востаннє глянути, чи все гаразд підготовлено; а потім — хто зна? — вона випадково могла вийти раніше за нього. Дійшовши до вулиці Тронше, він почув якийсь крик, що долинав із-за церкви св. Магдалини; він підійшов ближче і в кінці майдану, з лівого боку, побачив людей у блузах та міщан.
Річ у тім, що оголошення, надруковане в газетах, закликало саме тут збиратися всіх охочих узяти участь у банкеті реформістів. На заборону його уряд одразу ж видав прокламацію. Напередодні ввечері парламентська опозиція відмовилась од банкету; проте патріоти, незважаючи на ухвалу своїх керівників, у супроводі зацікавленої юрби, з'явилися на призначене місце. Депутація від студентів щойно вирушила до Оділона Барро. Тепер вона перебувала в міністерстві закордонних справ, і не було відомо, чи відбудеться банкет, чи уряд здійснить свою погрозу, чи викличуть національну гвардію. Депутатами були так само невдоволені, як і урядом. Натовп дедалі збільшувався, аж раптом у повітрі розляглися слова "Марсельєзи".
Це наближалася колона студентів. Вони, по двоє в ряд, злагоджено йшли, збуджені, без рукавичок, і час од часу одностайно вигукували:
— Хай живе Реформа! Геть Гізо!
Певна річ, у цих лавах повинні були бути й Фредерікові друзі. Вони могли помітити його й потягти з собою. Він швидко сховався за ріг Аркадської вулиці.
Двічі обійшовши церкву св. Магдалини, студенти попрямували на площу Згоди. Тут була сила народу, і щільний натовп віддаля здавався чорною нивою, що не вгаваючи хвилювалась.
В цю саму хвилину ліворуч від церкви вишикувались у бойовому порядку війська.
Тим часом натовп не рухався. Щоб покласти цьому край, поліцейські, переодягнені на цивільних, не церемонячись хапали найзавзятіших бунтарів і відводили їх до дільниці. Фредерік, незважаючи на своє обурення, не втручався; його могли б забрати разом з іншими, і він не зустрівся б із пані Арну.
Трохи пізніше показалися каски муніципальної гвардії. Розмахуючи шаблями, солдати били плазом. Один із коней упав; його метнулися піднімати, а коли вершник знову скочив у сідло, всі кинулися врозтіч.
Невдовзі запанувала глибока тиша. Дрібний дощ, який змив асфальт, перестав. Хмари розійшлися, їх порозгонив легкий західний вітер.
Фредерік став походжати вулицею Тронше, пильно вдивляючись в обидва її кінці.
Нарешті вибило другу.
"Ось-ось надійде, — подумав він. — Оце вона вийшла з дому, тепер іде сюди". Минула хвилина. "Повинна б уже з'явитися". До третьої години він намагався заспокоїти себе: "Ні, вона не запізниться. Трошки терпіння!"
Знічев'я він роздивлявся вітрини поодиноких тут крамниць: книгопродавця, римаря, магазин траурних уборів. Незабаром він уже напам'ять знав усі назви виставлених книжок, усіляку збрую, всі тканини. Торговці, помітивши, що він безперестану походжає назад і вперед, спершу дивувались, а потім налякалися й позачиняли крамниці.
Мабуть, їй щось стало на заваді, і вона й сама страждає. Зате яка на них чекає втіха! Вона ж таки прийде, це напевне! "Адже вона пообіцяла!" Проте його опановувало нестерпне томління.
Гнаний безглуздим поривом, він подався в мебльовані кімнати, так ніби вона могла бути там. Але ж саме тепер вона могла прийти на вулицю. Він кинувся назад. Нікого! І він знову став походжати тротуаром.
Він блукав поглядом по вибоїнах бруківки, отворах ринв, по ліхтарях, по номерах на брамах. Найнезначніші предмети оберталися на його друзів чи, радше, на глузливих споглядальників, а рівні фасади будинків здавалися немилосердними. Ноги задубіли від холоду. Він почувався розбитим, знеможеним. Стукіт власних кроків відбивався в його мозку.
Годинник показував четверту, і він відчув, що голова в нього йде обертом, його охопив страх. Він силкувався повторювати вірші, рахував, вигадував якусь історію. Намарне! Його невідступно переслідував образ пані Арну. Йому хотілося мчати їй назустріч. Але якою податися дорогою, щоб не розминутись?
Він підійшов до посильного, ткнув йому в руку п'ять франків і наказав збігати на вулицю Параді до Жака Арну й довідатись у воротаря, чи вдома пані. Тоді став на розі вулиці Ферм та вулиці Тронше, щоб стежити воднораз туди й туди. Вдалині, на бульварі, сунули якісь невиразні юрмища. Часом він розрізняв драгунський султан чи жіночий капелюшик і напружував зір, щоб роздивитись його. Якийсь хлопчина в лахмітті, що показував бабака в скриньці, всміхаючись, попросив у нього милостині.
Посильний у велюровій куртці вернувся. "Воротар не помічав, щоб вона виходила". Хто ж її затримав? Якби вона була хвора, воротар би сказав. Може, якийсь гість? Нема нічого простішого, як не прийняти його. Він ударив себе по лобі. "Ну й бовдур я! Всьому виною вуличні заворушення!" Це просте пояснення заспокоїло його. Потім він раптом подумав: "Але ж у її кварталі все спокійно". І лихі сумніви опали його знову. "А що, коли вона не прийде? Якщо вона пообіцяла, аби тільки спекатися мене? Ні! Ні! Певно, на заваді їй став якийсь незвичайний випадок, одна з тих подій, що їх годі передбачити.