В нього було чотирнадцять тисяч вояків, майже вдвічі більше, ніж варварів. А проте він ніколи ще так не тривожився; якби його подолали — Республіці прийшов би край, а сам він загинув би на хресті; якби ж, навпаки, переміг він, то, перейшовши Піренеї, обидві Галлії і Альпи, дістався б до Італії, і рід Барка панував би довіку. Двадцять разів на ніч він уставав, щоб самому доглянути всього до найменших дрібниць. А карфагенці були в розпачі, живучи під тягарем нескінченного страху.
Нар-Гавас уже не покладався на вірність своїх нумідійців. Та й варвари могли подолати їх. Незвична млявість охопила його; він раз у раз пив воду великими чашами.
Аж несподівано якийсь чоловік відслонив полотнище в його намет і поклав на долівку вінець із кам'яної солі, оздоблений священними малюнками з сірки й перламутрових ромбиків; заведеним звичаєм карфагенянки, бувало, надсилали нареченому шлюбний вінець; це був знак любові, немовби запросини.
Але Гамількарова дочка не відчувала ніжності до Нар-Гаваса.
її нестерпно гнітив спомин про Мато; їй здавалося, що смерть цієї людини визволила б її від отих думок, — так вигоюють гадючий укус, розчавивши на рані гадюку. Нумідійський цар був їй покірний і нетерпляче чекав на весілля, а що справити його мали після перемоги, то Саламбо й послала цей дарунок, щоб підняти Нар-Гавасові дух. І враз розвіялась його тривога; він тільки й марив тепер про щастя мати таку вродливу жінку.
Той самий образ являвся й Мато; але він одігнав його і свою притлумлену любов переніс на товаришів по зброї. Він любив їх щиро, мов частку самого себе, частку власного гніву, й почував, як підіймається його дух, як дужчають руки; він ясно уявляв собі все, що треба робити. А коли часом і вихоплювалось у нього зітхання, то було це, коли згадував про Спендія.
Він вишикував варварів у шість однакових лав. Всередині поставив етрусків, прикутих до бронзового ланцюга, ззаду стрільців, а з боків прикрив їх нафурами, що сиділи на короткошерстих верблюдах, укритих страусовим пір'ям.
На подібний лад суфет вишикував і карфагенців. За піхотою, обіч велітів поставив він клінабарців, а за ними нумідійців; коли починало світати, обидві вишикувані армії стояли лице в лице. Здаля вояки грізно поглядали одні на одних. Спочатку вагалися; нарешті обидві армії заворушились.
Щоб не стомлюватись, варвари посувалися спроквола, гупаючи ногами по землі. Середина пуніиського війська випнулась, утворюючи вигнуту лінію. Тоді раптом почувся страшенний хряск, немовби зіткнулося два кораблі. Перша лава варварів хутко розімкнулась, і стрільці, сховавшись за нею, взялися метати кулі, стріли, дротики. Тим часом крива лінія карфагенського війська мало-помалу випросталась, а потім почала западати всередину; тоді обидві частини велітів зблизились, як ніжки циркуля. Варвари, вихопившись уперед проти фаланги, попалися в ті лещата; вони йшли на певну загибель. Мато спинив їх; поки два карфагенські фланги посувалися вперед, він вихопив із середини три ряди вояків, які негайно стали на флангах, і його військо подовшало втроє.
Але варвари, що стояли з обох боків, були найслабші, надто з лівого крила,— їхні сагайдаки вже спорожніли; і загін велітів, нарешті підійшовши до них, широко врубався в їхні лави.
Мато відвів їх назад. З правого флангу стояли в нього кампанійці, озброєні сокирами, він кинув їх на ліве крило карфагенців; потім середина рушила на ворога, а з другого краю вояки, що були в безпеці, не підпускали велітів.
Тоді Гамількар поділив свою кінноту на загони, розставив між них гоплітів і пустив їх на найманців.
Вся ота клинувата громада з вершниками спереду ширші боки свої наїжачувала списами. Варвари неспроможні були встояти проти такої сили; тільки грецька піхота мала бронзову зброю; у всіх інших були насаджені на тички ножі, взяті по селах коси, сковані з колісних шин мечі; занадто м'яка залізна зброя згиналася, і поки варвари випростовували її ногами, карфагенці спокійнісінько рубали їх з усіх боків.
Але етруски, сковані одним ланцюгом, стояли на місці; вбиті не могли впасти, вони заважали іншим рухатись уперед; і ця широка бронзова смуга то витягувалась, то стискалася, гнучка, як змія, непохитна, як мур. Варвари спинялися за нею, щоб перешикуватися, перевести дух,— а тоді знову кидалися вперед з уламками зброї в руках.
У багатьох не було вже ніякої зброї, і вони голіруч стрибали на карфагенців, мов собаки, кусаючи їм обличчя. Галли з гордощів поскидали з себе плащі і здаля світили своїми великими білими тілами; щоб нагнати ворогам страху, вони ще більше розпанахували свої рани. Серед пунійських синтагм уже не чути було голосу покликача, що вигукував накази; тепер подавали знаки знаменами, які раз у раз здіймалися над пеленою куряви, і кожен ішов, підхоплений з усіх боків величезним юрмищем.
Гамількар наказав нумідійцям іти вперед. Та назустріч їм кинулись нафури.
Одягнені в широкі чорні плащі, із жмутками волосся на маківці, із щитами з шкіри носорога, вони орудували мечами без держаків, поприв'язуваними до кінців мотузок; їхні верблюди, вкриті настовбурченим пір'ям, кричали протяжно й хрипко. Мечі несхибно влучали в ціль, а тоді рвучко відскакували разом із відтятою частиною тіла. Розлючені тварини чвалом ринули крізь синтагми Декотрі, з перебитими ногами, стрибали, як поранені стргуси.
Пунійська піхота вся валом повалила на варварів і розірвала їхні лави. Металися відірвані один від одного невеличкі загони. Блискуча зброя карфагенців охоплювала їх, мов золотий вінок; всередині його купами вирувала юрба, і сонце, б'ючи туди промінням, сяяло на вістрях мечів білими тремтливими цятками. На рівнині лежали ряди вбитих клінабарців; найманці здирали з них обладунки, зброю, чіпляли на себе і знову кидалися в бій. Карфагенці, введені в оману тими обладунками, часто приєднувалися до варварів. Розгубившись, вони стояли непорушно або тікали назад, і переможні вигуки, долітаючи здаля, здавалося, гнали їх, наче буря уламки корабля. Гамількар був у розпачі; все гинуло через геній Мато і непереможну хоробрість найманців.
Аж раптом здалеку долинуло гримотіння тамбуринів. То сунула юрба дідів, хворих, підлітків і навіть жінок; вони не могли більше терпіти гнітючої тривоги і вирушили з Карфагена; щоб почуватися під захистом якоїсь грізної сили, вони взяли в Гамількара єдиного на цілу Республіку слона з відтятим хоботом.
Тоді карфагенцям здалося, ніби сама батьківщина, покинувши свої мури, прийшла наказати їм, щоб померли за неї. Ще більша лють узяла їх, і нумідійці, пориваючи за собою все військо, ринули на ворога.
Варвари збилися на пагорку серед рівнини. Вони не мали ніякої надії на перемогу, ба навіть на життя; та це вже зосталися найкращі з найманського війська, найхоробріші й найдужчі.
Прибулі з Карфагена люди почали через голови нумідійців шпурляти в них рожни, шпигувальні голки, молоти; і ті, перед ким тремтіли з жаху консули, помирали тепер під ціпками, що їх кидали жінки; пунійська чернь нищила найманців.
Вони відступили на вершок пагорка; їхнє коло з кожною новою втратою дедалі меншало; двічі вони спускалися з горба, та їх зараз же відкидали назад. Карфагенці, оточивши їх безладною юрбою, простягали до них руки; просували між ногами своїх товаришів списи і навмання штурхали ними перед себе. Ноги їхні ковзалися в крові; схил був занадто стрімкий, і трупи котилися донизу. Слон, що силкувався вибратись на горбок, грузнув у них до черева; здавалося, топтати їх була йому велика втіха; і його вкорочений, широкий на кінці хобот раз у раз підіймався, неначе велетенська п'явка.
Потім усі спинилися. Карфагенці, скрегочучи зубами, дивилися на вершок пагорка, де стояли варвари.
Нарешті вони рвучко ринули вперед, і знов закипів бій. Часто найманці, гукаючи, ніби хочуть здатися, підпускали їх, а тоді, моторошно регочучи, раптом самі себе вбивали. Щоразу, як падали мертві, живі ставали на них, щоб захищатися. Утворилася ніби піраміда, що росла дедалі більша.
Незабаром зосталося їх всього п'ятдесят, потім — двадцять, далі — три і, нарешті, лише двоє: самніт, озброєний сокирою, і Мато, що досі ще мав свого меча.
Самніт, зігнувши коліна, рубав на всі боки сокирою і попереджав Мато, коли хтось йому загрожував:
— Пане мій, сюди! туди! пригнись!
Мато погубив свої наплічники, шолом, панцер і зостався геть зовсім голий; він був блідіший за мерця, волосся настовбурчене, в куточках уст піна; а меч його так швидко крутився, що утворював круг нього ніби ореол. Раптом камінь розбив йому меча біля самого руків'я; самніта вбили, і вал карфагенців густішав, насувався. Тоді Мато звів до неба порожні руки, заплющив очі і, розкинувши руки, як людина, що стрибає зі скелі в море, кинувся на списи.
Вони відхилилися перед ним. Кілька разів кидався він на карфагенців. Та вони відступали, відхиляючи зброю.
Раптом він торкнувся ногою меча. Хотів був схопити його, та відчув, що йому спутано зап'ястя й коліна, і впав.
Це Нар-Гавас, що вже кілька хвилин ішов услід за ним із тенетами на дикого звіра, використав слушну нагоду, коли той нагнувся, і накинув на нього сітку.
Тоді посадили Мато на слона, зв'язавши йому навхрест руки й ноги, і всі, окрім поранених, обступивши його, рушили галасливим юрмищем до Карфагена.
Звістка про перемогу якимось чудом дійшла туди о третій годині ночі; водяний годинник у Хамоновому храмі показував п'яту годину, коли всі прибули в Малку; тоді Мато розплющив очі. Будинки були так яскраво освітлені, що здавалося, ніби місто охоплене полум'ям.
Якийсь страшенний невиразний галас долітав до нього, а він, лежачи горілиць, дивився на зорі.
Потім зачинилися двері, і його сповила темрява.
А назавтра, о тій же самій годині сконала остання людина з тих, що зосталися в міжгір'ї Сокири.
Того дня, коли пішли від них товариші, зуаеки, що верталися до себе, розкидали завалений скелями прохід і якийсь час годували покинутих у міжгір'ї.
Варвари все ще сподівалися, що прийде Мато, і не хотіли кидати гори через слабодухість та кволість, через упертість, властиву хворим людям, які відмовляються міняти місце; нарешті, коли стало сутужно на харчі, зуаеки пішли геть. Було відомо, що в міжгір'ї лишилося не більше, як тисяча триста чоловік, і, щоб знищити їх, не варто було посилати туди війська.
За три роки війни розвелося багато диких звірів, особливо левів.