– Щур Кайлей? Не може бути!
Один з ніссіровців, що сидів за столом, товстун з вистиженим у мальовничий чуб волоссям, зверхньо засміявся.
— Може бути – промовив він, облизуючи ложку. – Це Кайлей, власною паршивою персоною. Ранній підйом нам оплатився. Напевно, ми дістанемо за нього з пів копи флоренів доброї імперської монети[42].
— Ви хапнули Кайлея, ну, ну – нахмурився скомлік. – Значить, нільфгаардський селюк правду казав…
— Тридцять флоренів, сука – зітхнув Реміз. – Непогана сума… Платить барон Лутц з Тиффі?
— Так і є – підтвердив інший ніссіровець, чорноволосий і чорновусий. – Вельможний барон Лутці з Тиффі. Наш пан і добродійник. Щурі пограбували його управителя на дорозі, то він у запеклій злості і призначив нагороду. І це ми, Скомліку, візьмемо ту нагороду, вір мені. Ха, ви тільки погляньте, хлопці, надувся як сич! Не смакує йому те, що це ми, а не він злапав Щура хоч і йому префект наказав переслідувати банду!
— Лапач Скомлік – товстун з чубом вказав ложкою на Цирі – також щось спіймав. Бачищ, Веркто? Якесь дівчисько.
— Бачу – чорноволосий зблиснув зубами. – Що, Скомліку, так бідуш, що викрадаєш дітей для викупу? Що це за нечупара?
— Тобі до цього зась!
— Ти такий суворий – засміявся чубатий. – Ми тільки хочемо переконатись, чи це не твоя донька.
— Його донька? – засміявся Веркта, чорновусий. – Ага. Щоб зуміти наплодити доньок, треба мати яйця.
Ніссіровці загарчали сміхом.
— Ржете, як барани! – закричав Скомлік і наприндився. – А тобі, Веркто, тільки скажу: і тиждень не мене, здивуєшся, про кого розголосу буде більше, про вас і вашого Щура, чи про мене і про те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: ваш префект чи імперський префект з Амарілло!
— Можеш поцілувати мене у сраку – зневажливо повідомив Аеркта і обернувся до сьорбання зупи – разом з твоїм префектом, твоїм імператором і цілим Нільфгаардом, вір мені. І не надимайся. Я знаю, що Нільфгаард вже тиждень женеться за якоюсь дівкою, аж курява дорогами здіймається. Я знаю, що за неї є нагорода. Але мене це до дупи. Я й не думаю служити префектові і нільфгаардцям, я кладу на них. Тепер я служу у барона Лутца, підлягаю тільки йому, нікому більше.
— Твій барон – харкнув Скомлік – стоїть під нільфгаардською рукою, вилизує нільфгаардські чоботи. Тому ти й не мусиш, то й говориш легко.
— Я не вимахуюсь – промовив примирливо ніссіровець. – Я кажу не проти тебе, вір мені. Те, що дівку, яку шукає Нільфгаард, знайшов, це добре, радий бачити, що ти візьмеш нагороду, а не засрані нільфгаардці. А що служиш префектові? Ніхто не обирає собі панів, це вони обирають, що ні? Ну ж бо, сідайте з нами, випиймо, як вже трапилось зустрітись.
— Ну, чом би й ні – погодився Скомлік. – Тільки дайте мені шматок вірьовки. Я прив'яжу дівку до слупа біля вашого Щура, добре?
Ніссіровці вибухнули сміхом.
— Дивіться на нього, пострах прикордоння! – зареготав чубатий товстун. – Збройне плече Нільфгаарду! Зв'яжи її, Скомліку, зв'яжи, і як слід. Але візьми залізного ланцюга, бо мотузку той твій важливий в'язень розірве і наб'є тобі морду, поки втече. Виглядає так грізно, що аж дрижаки хапають!
Навіть товариші Скомілка пирскнули придушеним сміхом. Лапач почервонів, перекрутив ремінь, підсів до столу.
— Я тільки для певності, щоб вона не втекла…
— Не муч сраку – перебив Веркта, ламаючи хліб. – Хочеш догодити, то сідай, простався як слід. А ту дівку, якщо хочеш, повішай за ноги до стелі. Тільки мене це обходить так, як свиняче лайно. Тільки те, що це страшно смішно, Скомілку. Для тебе і для того префекта це може і важливий в'язень, але для мене це виснажений і забитий дітвак. Ти хочеш її в'язати? Вона, вір мені, ледь на ногах тримається, де вже їй там втікати. Чого боїшся?
— Зараз вам скажу, чого я боюсь – Скомлік стис губи. – Це нільфгаардське поселення. Осадники нас тут хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, сказали, вже мають застругану палю. І мають право, бо префект дав указ, щоби спійманих розбійників страчувати на місці. Якщо ви їм не видасте в'язня, то готові і для вас застругати палі.
— О-вва – промовив чубатий товстун. – Ворон їм лякати, свиням. Краще нам не ставати на дорозі, бо ми їм кров пустимо.
— Щура їм не видам – додав Веркта. – Він наш і поїде до Тиффі. А барон з Лутц вже залагодив усю справу з префектом. А, що переливати з пустого в порожнє. Сідайте.
Лапачі, обернувши пояси з мечами, охоче всілись до столу ніссіровців, покрикуючи на кормаря і водночас вказуючи на Скомліка як на фундатора. Скомлік копняком підсунув стілець до стовпа, шарпнув Цирі за плече, пхнув її так, що впала, вдарившись плечем у коліна зв'язаного хлопця.
— Сиди тут – буркнув. – І не ворухнися, бо поб'ю, як суку.
— Ти гнидо – забурчав молодик, дивлячись на нього примруженими очима. – Ти пся…
Цирі не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених вуст хлопця, але зі змін, що відбулись на обличчі Скомліка, зрозуміла, що ці слова мусили бути небувало ницими та образливими. Лапач зблід від гніву, замахнувся, вдарив зв'язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, вдарив потилицею у слуп.
— Егей! – заволав Веркта, встаючи зі столу. – Що там робиться?
— Я йому зуби повибиваю, паршивому Щуриськові! – прогарчав Скомлік. – Ноги зі сраки повириваю, обидві!
— Ходи сюди й припини дерти писка — ніссіровець сів, випив одним ковтком кубок пива, витер вуса. – Принижуй твого в'язня, якого перевозиш, але від нашого – геть. А ти, Кайлею, не вимахуйся. Сиди тухо і починай задумуватись про ешафот, що його барон Лутці вже наказав поставити у містечку. Список речей, які тобі зробить на цьому ешафоті кат, є вже написаний, і, вір мені, має три ліктя довжиною. А в містечку вже закладаються, до якого пункту ти витримаєш. Заощаджуй сили, Щурику. Я сам поставив невелику суму і сподіваюсь, що ти не підведеш мене і витримаєш, принаймні, до кастрації.
Кайлей сплюнув, відвернувши голову, наскільки дозволяв стиснутий на шиї ремінь. Скомлік підтягнув пасок, зміряв зловорожим поглядом зіщулену на кріслі Цирі, після чого долучився до компанії за столом, лаючись, бо у принесеному корчмарем жбані залишились вже тільки малі сліди піни.
— Як ви взяли Кайлея? – запитав, сигналізуючи шинкареві про бажання розширення замовлення. – І то живого? Бо в те, що ви висікли інших Щурів, я не йму віри.
— По правді – відповів Веркта, критично приглядаючись до того, що саме видлубав з носа – нам пощастило, і тільки. Він був сам-один. Відлучився від ровти[43] і прискакав на нічку до дівки у Новій Кузні. Солтис дізнався, що ми поряд стоїмо, дав знати. Ми нагодились на світанку, скрутили його на сіннику, ані писнув.
— А з дівкою його порозважались разом – зареготав чубатий товстун. – Якщо їй Кайлей нічкою не догодив, не було їй кривди. Ми її зранку так відтрахали, що пізніше вона ні рукою, ні ногою ворухнути не могла!
— Скажу, що ви пердуни і дурні – висловився голосно і глузливо Скомлік. – Протрахали добрий гріш, ви, глупаки. Замість того, щоб витрачати час на дівку, слід було розжарити залізо і випитати Щура, де ночує банда. Ви могли всіх спіймати, Ґіселера і Реефа… За Ґіселера Варнхаґени з Сарди вже рік тому давали двадцять флоренів. А за оту блядюгу, як її там… Здається Містель… За неї префект ще б більше дав після того, що його братові зробила під Другом, тоді коли Щурі обскубали конвой.
— Тихо, Скомліку – скрився Веркта – ти або від народження дурень, або тобі тяжке життя з голови розум виїло. Наше щастя. Ми мали самі-вшістьох вдарити на цілу ровту, чи як? А нагорода нас і так не мине. Барон Лутці у льоху припече Кайлеєві п'яти, часу не пошкодує, вір мені. Кайлей все виспіває, видасть їм сховки і квартири, тоді силою і гуртом поїдемо, оточимо банду, виберемо їх як раків з сака.
— Аби ж то. Будуть цього чекати. Дізнаються, що Кайлея взяли і затаяться у інших сховках і комишах. Ні, Веркто, треба тобі поглянути правді у вічі: ви обісрались. Проміняли нагороду на бабські глупства. Отакі ви, знаю я вас… тільки глупства вам на думці.
— Сам ти бовдур! – Веркта зірвався з-за столу. – Як тобі така нетерплячка, то сам за Щурами женися разом з твоїми богатирями! Але зважай, бо йти на Щурів, шановний нільфгаардський пахолку, це не те, що недорослу дівчину ловити!
Ніссіровці і Лапачі почали кричати і обмінюватись прокльонами. Корчмар швидко подав пиво, вирвавши порожнього дзбана з рук чубатого товстуна, що вже збирався насунути його на Скомліка. Пиво швидко злагідніло суперечку, охолодило горлянки і заспокоїло темпераменти.
— Давай ще! – закричав чубатий грубас до корчмаря. – Яєчні з ковбасою, квасолі, хліба і сиру!
— І пива!
— Що так балухи вирячив, Скомліку? Ми сьогодні при грошах! Ми позбавили Кайлея від коня, гаманця, прикрас, меча, сідла і кожуха, все продали червонолюдам!
— Чобітки його дівки теж продали! І коралі!
— Хо, хо, тоді й справді є за що випити! Радий!
— А чому це ти такий радий? Ми маємо за що випити, не ти. Ти зі свого важливого бранця тільки шмарки з-під носа можеш взяти чи його вошей пошукати. Який в'язень – така і здобич, ха, ха!
— Ви псячі сини!
— Ха, ха, сідай, я жартував, закрий рота!
— Випиймо за порозуміння! Ми пригощаємо!
— Де та яєчня, корчмарю, щоб тебе чума зжерла! Швидше!
— І пиво давай!
Скорчена у кріслі Цирі підняла голову, зустрівшись з втупленими у неї розлюченими зеленими очима Кайлея, які було видно з-під розкошланої гриви світлого волосся. Її прошили дрижаки. Обличчя Кайлея, хоч і привабливе, було злим, дуже злим. Цирі одразу зрозуміла, що цей ненабагато старший від неї хлопець здатний на все.
— Тебе мені ніби боги прислали – прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. – Подумати тільки, я не вірив у них, а послали. Не озирайся, мала ідіотко. Ти мусиш мені допомогти… Настав вуха, зараза…
Цирі скулилась ще сильніше, опустила голову.
— Слухай – засичав Кайлей, справді по-щурячи блискаючи зубами.