Здається мені, що якщо ми вчасно чогось із чехами не зробимо, то чехи щось зроблять із нами. Треба над цим, здається мені, помислити.
Ерхард фон Зульц, той, що мав навскісний шрам на чолі, вилаявся, вдарив кулаком по руків'ї меча.
— Над чим тут мислити! — фиркнув він. — Добре каже патер Гіацинт: смерть єретикам, вогонь і погибель! Бий чехів, хто доброчесний! А при нагоді ще й наживемося, бо є справедливість у тому, щоби за гріх була кара, а за чесноти — винагорода.
— Правда у тому, — озвався Вольдан з Осин, — що хрестовий похід — це велика війна. А на великій війні люди швидше багатіють.
— І швидше, — зауважив кучерявий Порай, — у чоло дістають. І сильніше.
— Щось ти боятися став, пане Блажею, — заволав Отто Глаубіц, вухоруб. — А чого тут боятися? Раз мати родила… А тут як — хіба ми не підставляємо шиї, коли на промисел виходимо? Тільки чим же тут збагатишся? Що урвеш? Торбу з грішми у купця? А там, у Чехії, у вирішальній битві, якщо тобі пощастить лицаря живим узяти, можеш вимагати викупу навіть двісті кіп грошів. А як повалиш, то коня візьмеш, риштунок з убитого, це ж таки щонайменше двадцять гривень, як не рахуй. А як місто яке захопимо…
— Ну! — розохотився Пашко Римбаба. — Міста тамки багаті, у замках повні скарбівниці. Та хоч би й той Карлштайн, про який весь торочиться. Захопимо і пограбуємо…
— Ото сказав, — пирснув сміхом лицар з червоною смугою в гербі. — Таж Карлштайн не в гуситських, а в католицьких руках. Фортеця в облогу взята єретиками, а хрестовий похід має йти саме на допомогу обложеним! А ти, Римбабо, дурний цапе, нітрохи в політиці не тямиш.
Пашко Римбаба почервонів і настовбурчив вуса.
— Ти дивися, Коттвіце, — заревів він, витягаючи з-за пояса чекан, — кого дурним називаєш! За політику не скажу, але на тому, щоби в рило дати, я досить добре розуміюся!
— Pax, pax! — крикнув Боживой де Лоссов, ледве не силоміць саджаючи Коттвіца, який уже перегинався через стіл із затиснутою в руці мізерикордією. — Заспокойтеся! Обоє! Ви як діти малі! Аби тільки нажлуктитися — і за ножі.
— А пан Гуго правий, — додав Трауготт фон Барнхельм. — Ти і справді Пашко, нічого не тямиш у політичних нюансах. Ми ж про хрестовий похід говоримо. А чи знаєш ти, що таке хрестовий похід? Це так, як Готфрид Бульйонський, як Ричард Левине Серце, значиться, знаєте-розумієте, Єрусалим і взагалі. Ні?
Раубрітери покивали головами, але Рейневан готовий був поставити будь-які гроші, що зрозумів далеко не кожен. Буко фон Кроссіг одним духом вихилив кухля, гримнув ним об стіл.
— Пес би то все їбав, — виголосив він тверезо, — Єрусалим, Ричарда Левине Серце, бульйон, політику і релігію. Будемо грабувати і баста, хто би не трапився і хто би не навернувся, чорт із ним та з його вірою. Шириться чутка, що так поляки в Чехії роблять, Федір з Острога, Добко Пухала та інші. І незле вже, кажуть, собі нахапали. А ми, ангельська міліція, що, гірші?
— Не гірші! — гаркнув Римбаба. — Добре Буко каже!
— Клянуся муками Господніми, добре!
— На Чехію!
Здійнявся гармидер. Самсон злегка нахилився до вуха Рейневана.
— Ну чисто тобі, — шепнув він, — Клермонт у тисяча дев'яносто п'ятому. Того й гляди загорланять хором Dieu le veult[326].
Але велетень помилявся, ейфорія виявилася зовсім не тривалою і згасла, мов солом'яне багаття, заглушена прокльонами і грізними поглядами скептиків.
— Згадані Пухала й Острозький, — промовив Ноткер Вейрах, який доти мовчав, — нахапалися, бо воюють на боці переможців. Тих, котрі б'ють, а не тих, кого б'ють. Досі хрестоносці привозили з Чехії більше ґуль, аніж статків.
— Правда, — підтвердив невдовзі Маркварт фон Штольберг. — Розповідали ті, що були у двадцятому році під Прагою, як мейсенці Генріха Ізенбурга вдарили по Вітковському узгір'ї. І як втекли, залишивши під шанцем гору трупів.
— Кажуть, гуситські священики, — додав, киваючи головою, Венцель де Харта, — билися на тому шанці пліч-о-пліч з вояками, а вили при цьому, як вовки, аж страх брав. Навіть баби там воювали, товкли ціпами, немов показилися… А тих, хто живим потрапив гуситам до лап…
— Бридня, — махнув рукою патер Гіацинт. — Зрештою, на Віткові був Жижка. І диявольська сила, якій він запродався. А тепер Жижки вже нема. Скоро рік, як він у пеклі смажиться.
— Не було, — сказав Тассіло де Тресков, — Жижки під Вишеградом, у день Усіх Святих. І хоч ми там переважали учетверо, проте дістали від гуситів доброго прочухана. Жорстоко нас побили і потовкли, а погнали так, що досі соромно згадувати, як ми звідти втікали. У паніці, наосліп, аби подалі, поки коні не почали хропти… А п'ять сотень трупів лишилися лежати на полі. Знатніші з чеських і моравських панів: Генрик із Плюмлова, Ярослав зі Штернберка… З Польщі пан Анджей Баліцький гербу Сокира. З Лужиці пан фон Рателау. А з наших, із сілезців, — пан Генріх фон Лаасан…
— Пан Стош із Шеллендорфа, — докінчив у тиші Штольберг. — Пан Петер Шірмер. А я й не знав, що ти був під Вишеградом, пане Тассіло.
— Був. Бо пішов, як дурень, зі шльонським військом, з Кантнером Олесницьким і Румпольдом із Глогова. Так, так, панове. Жижку чорти взяли, але є в Чехії інші, котрі не гірше битися вміють. Вони показали це під Вишеградом, тоді, у день Усіх Святих: Гинек Крушина з Ліхтенбурга, Гинек з Кольштайна, Вікторин із Подебрад, Ян Гвєзда, Рогач з Дубе. Запам'ятайте ці імена. Бо ви їх почуєте, як підете з хрестовим походом на Чехію.
— Овва, — перервав важку тишу Гуго Коттвіц. — Налякав їжака голою сракою! Побили вас, бо ви самі битися не вміли. Воював і я з гуситами — у двадцять першому році під проводом пана Пути із Частоловиць. Під Петровицями ми так утерли єретикам маку, що аж курилося! Потім пройшли вогнем і мечем хрудимським краєм, пустили з димом Жампах і Літіце. І такі брали там трофеї, що ого-го! Обладунок, котрий на мені, баварської роботи, якраз звідти…
— Годі базікати! — відрізав Штольберг. — Треба нарешті щось вирішити. Йдемо на Чехію чи ні?
— Я йду! — голосно і гордо заявив Екхард фон Зульц. — Треба полоти бур'ян єресі, от що. Випалювати проказу, перш ніж вона все пожере.
— Я теж іду, — сказав де Харта. — Мушу здобичі набрати. Мені треба: я ся женю.
— Клянуся зубом святої Аполлонії! — втрутився Куно Віттрам. — Здобиччю і я не погребую!
— Здобич — це одне, — непевно бовкнув Вольдан з Осин. — А ще й, кажуть, хто візьме хрест, гріхи його раз-два відпущені будуть. А нагрішили ми… Ох, нагрішили.
— Я не йду, — коротко заявив Боживой де Лоссов. — Не буду шукати лиха на свою голову на чужій стороні.
— Я не йду, — спокійно сказав Ноткер Вейрах. — Бо якщо Зульц іде, значить, справа слизька і смердюча.
Знову здійнявся гармидер, посипалися прокльони. Екхарда Зульца, який уже наполовину видобув корд, силоміць посадили на місце.
— А мені, — сказав, коли все заспокоїлося, Ясько Кульгавий з Лубни, — якщо куди і йти, то краще в Пруссію. З поляками на хрестоносців. Або навпаки. Залежно від того, хто більше заплатить.
Якийсь час усі балакали і перекрикували один одного, врешті-решт кучерявий Порай втихомирив товариство жестами.
— Я в цей хрестовий похід не вирушу, — заявив він у тиші. — Бо не дамся єпископам і попам узяти себе на повідок. Не дозволю, щоб мене як собаку на когось нацьковували. Що це за хрестовий похід? На кого? Чехи — не сарацини. У бій дароносицю із собою несуть. А те, що їм не подобається Рим, папа Одо Колонна, Бранда Кастільйоне, наш єпископ Конрад та інші прелати? Я не дивуюся. Мені вони теж не подобаються.
— Брешеш ти, Якубовський! — заволав Екхард фон Зульц. — Чехи — єретики! Єретицьке вчення сповідують! Церкви палять! Дияволу поклоняються!
— Голі ходять!
— І хочуть, — крикнув патер Гіацинт, — щоб жінки у всіх спільні були! Хочуть…
— Я покажу вам, — голосно перервав Порай, — чого хочуть чехи. А ви, значить, подумайте, з ким ви тут — і проти кого йти треба.
На поданий знак підійшов немолодий голіард у червоному рогатому каптурі і кабаті з вирізаною зубчиками баскою. Голіард витягнув з-за пазухи згорнений пергамент.
— Нехай знають усі добрі християни, — прочитав він голосно і виразно, — що Чеське Королівство незмінно триває і з Божою поміччю триватиме, на смерть і життя, при записаних нижче артикулах. По-перше: щоб у Чеському Королівстві вільно і безпечно проповідувалося слово Боже, і щоб священики проповідували його без перешкод…
— Що це таке? — заволав фон Зульц. — Звідки ти це маєш, музико?
— Нехай собі, — скривився Ноткер фон Вейрах. — Звідки має, звідти має. Читай, хлопе.
— По-друге: щоби Плоть і Кров Господа Христа роздавали в обох видах, хліба й вина, усім вірним… По-третє: щоб у священиків відібрали і скасували їхню світську владу над земним багатством і благами, щоб заради спасіння свого повернулися вони до законів Письма і життя, яке вів Христос зі своїми апостолами. По-четверте: щоб усі гріхи смертні й інші злочини проти закону Божого карати та осудити…
— Єретицьке писання! Та його тільки слухати — і то гріх! Чи ви кари Божої не боїтеся?
— Прикрий пельку, патер!
— Тихо! Хай читає!
— …серед священиків: симонію, єретицтво, стягування грошей за хрещення, за миропомазання, за сповідь, за причастя, за святий єлей, за свячену воду, за служби і молитви за померлих, за пости, за дзвони, за плебанії, за посади і прелатство, за сан, за відпущення гріхів…
— А що? — взявся в боки Якубовський. — Неправда, може?
— Далі: єресі, що з цього виникають, і ганебні для церкви Христової перелюбство, прокляте плодження синів і дочок, содомію та інші розпусти, гнів, свари, розбрати, обмови, знущання з простого народу, грабування його, стягування оплат, данин і пожертв. Кожен праведний син своєї матері, Святої Церкви, повинен це все відкинути, зректися, ненавидіти, як диявола, і гидувати цим…
Подальше читання порушив загальний шарварок і гармидер, під час якого, як помітив Рейневан, голіард тихцем зник разом зі своїм пергаментом. Раубрітери волали, лихословили, штовхалися, кидалися один на одного, ба, вже почали бряжчати клинки в піхвах.
Самсон Медок штовхнув Рейневана в бік.
— Здається мені, — пробурмотів він, — тобі варто було би глянути у вікно. Чимшвидше.
Рейневан поглянув. І заціпенів.
На кромолінський майдан в'їжджали кроком троє вершників.
Віттіх, Морольд і Вольфгер Стерчі.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
у якому в рицарські традиції та звичаї вривається — з грюкотом — новочасність, а Рейневан, немовби прагнучи обґрунтувати назву книги, виходить на дурня і блазня.