Жінка відразу ж почала з Елізабет розмову, з якої Гребер нічого не розумів. Він сів на розхитаний, покритий золотистою фарбою стілець біля дверей. Жінка увімкнула перед дзеркалом лампочку, заходилася діставати з коробок капелюшки до всіляких тканин. Сіра крамничка раптом обернулася на зачаровану печеру. Голубі, червоні, рожеві і білі капелюшки спалахували у світлі, і складалося враження, ніби тут приміряють корони перед якимось таємничим святом. Елізабет походжала сюди-туди в яскравому світлі перед дзеркалом. Здавалося, вона щойно зійшла з картини, і зараз позад неї зступиться морок, в якому потоне вся кімната. Гребер сидів тихо і спостерігав цю сцену, яка після всього, що відбулося вдень, здавалася йому нереальною. Він уперше бачив Елізабет такою безпосередньою, незалежною від обставин, захопленою собою і своїми пустощами, сповненою ніжності й світла, серйозною і зосередженою, мов амазонка, що вибирає зброю. Гребер чув тиху розмову двох жінок, не дослуховуючись до неї, вона нагадувала йому дзюрчання струмка, він бачив Елізабет у світлі, яке, здавалося, випромінювала вона сама, й любив її, прагнув її і забув про все на світі, охоплений почуттям щастя, за яким стояла примарна тінь утрати, ще більше підкреслюючи це щастя, роблячи його ще світлішим, таким дорогим і короткочасним, як відблиски на парчі й шовку.
— Я хочу беретика, — сказала Елізабет. — Звичайного беретика з золотистої тканини, який щільно облягав би голову.
XIV
Зорі зазирали у вікно. Дикий виноград обвивав його невеликий прямокутник, а кілька лоз розгойдувались на вітрі, немов чорні маятники німих годинників.
— Я плачу не по-справжньому, — сказала Елізабет. — І коли я плачу, ти про це не думай. То не я, то щось у мені проситься назовні. Буває, що в людини нічого не лишається, крім сліз. Але це не смуток. Я щаслива.
Вона лежала у нього на руці, поклавши голову йому на плече. Широке ліжко було зі старого й темного горіхового дерева. Спинки високі, гнуті. В кутку стояв горіховий комод, а біля вікна — стіл і два стільці. На стіні висіла скляна коробка, в якій лежав вицвілий весільний вінок із паперових мирт, і дзеркало; в ньому відбивалася темна виноградна лоза і тьмяне, хистке світло, що падало з вулиці.
— Я щаслива, — знов проказала Елізабет. — За ці тижні сталося стільки подій, що я навіть не можу всіх їх сприйняти. Просто не можу. Мені це не вдається. Ти повинен сьогодні мати зі мною терпіння.
— Я хотів би вивезти тебе з міста куди-небудь у село.
— Мені однаково, де я буду, коли ти поїдеш.
— Це зовсім не однаково. Сіл не бомбардують.
— Але ж коли-небудь нас перестануть бомбардувати. Від міста вже майже нічого не залишилося. Поки що я не можу виїхати, я мушу працювати на фабриці. Я дуже рада, що маю тепер цю чарівну кімнату. Кімнату і фрау Вітте.
Елізабет дихала вже спокійніше.
— Зараз я візьму себе в руки, — сказала вона. — Не подумай, що я істеричка. Я щаслива. Але моє щастя якесь непевне. Воно не схоже на одноманітне коров'яче щастя.
— Коров'яче щастя, — повторив Гребер. — Кому воно потрібне?
— Не знаю. Але гадаю, що могла б досить довго витримати його.
— Я теж. Тільки я не хотів зізнаватись, все одно у нас його поки що не буде.
— Десять років надійного, гарного, одноманітного міщанського щастя… Мені здається, для нього й цілого життя було б замало.
Гребер засміявся.
— Це через те, що ми живемо страшенно цікавим життям. Наші предки думали інакше, вони шукали пригод і ненавиділи своє коров'яче щастя.
— А ми ні. Ми знову стали звичайними людьми зі звичайними бажаннями. — Елізабет подивилась на нього. — Ти вже хочеш спати? Цілісіньку ніч спати? Хто знає, коли в тебе буде така можливість, адже завтра ввечері ти від'їжджаєш!
— Я зможу досхочу виспатись і в дорозі. Доведеться ж їхати кілька днів.
— А ти матимеш хоч коли-небудь справжню постіль?
— Ні. Найбільше, на що я можу розраховувати від завтрашнього дня, це нари або солом'яний матрац. До цього звикаєш швидко. Та це й не погано. Вже повернуло на літо. В Росії взимку жахливо.
— Очевидно, тобі доведеться ще раз перезимувати там?
— Якщо ми й далі так відступатимемо, то взимку будемо в Польщі або у Німеччині. А тут не так холодно. Та ми й звикли до цього холоду.
"Зараз вона спитає, коли я знов одержу відпустку, — подумав Гребер. — Хоч би вже швидше запитувала. Вона повинна запитати, а я мушу відповідати і хочу, щоб це сталося скоріше. Я тут уже не весь, а те, що лишилося від мене тут, скидається на створіння без шкіри, яке все одно не можна поранити. Воно стало просто чутливішим, ніж відкрита рана".
Він дивився на вусики виноградної лози, які ворушилися за вікном, і на плями срібного світла, що мерехтіли в дзеркалі, і йому здавалося, немовби над усім цим нависла якась таємниця, яка ось-ось відкриється.
Потім завила сирена.
— Давай залишимося тут, — сказала Елізабет. — Я не хочу одягатись і бігти у сховище.
— Гаразд.
Гребер підійшов до вікна. Він відсунув стола вбік і виглянув надвір. Ніч була ясна і тиха. В місячному світлі листя в саду блищало. Це була якась примарна ніч — ніч для солодких снів і повітряних нальотів. Він побачив, як з будинку вийшла фрау Вітте. Її обличчя було бліде. Він розчинив вікно.
— Я вже зібралася вас будити, — гукнула вона крізь шум.
Гребер кивнув.
— Сховище на Лейбніцштрасе, — почув він. Гребер махнув рукою. Потім побачив, що жінка вернулася в будинок. Він почекав ще хвилину. Вона не виходила. Отже, фрау Вітте лишилася вдома. Це його не здивувало.
Все було так, як і мало бути. Жінка не бачила потреби йти в бомбосховище, якась таємнича магія охороняла її сад і будинок. Вони, як і раніше, спокійно стояли собі серед страшенного завивання. Під застиглими деревами блідим сріблом поблискувала трава. Кущі не ворушилися. Навіть вусики винограду за вікном перестали погойдуватись. Невеличкий острівець миру лежав у світлі місяця, немов у скляному сховищі, навколо якого вирувала руйнівна буря.
Гребер обернувся. Елізабет сиділа в ліжку. Її плечі біліли, а там, де вони заокруглювались, лежали м'які тіні. Її груди, тугі й високі, здавалися більшими, ніж були насправді. Рот темнів, а очі були на диво прозорі і майже безбарвні. Вона сиділа, обіпершись руками позад себе на подушку, немов людина, що опинилася тут цілком несподівано. На мить вона стала такою ж чужою, тихою і таємничою, як оцей залитий місячним світлом сад перед кінцем світу.
— Фрау Вітте теж залишилася вдома, — промовив Гребер.
— Іди сюди.
Він ступив крок і в срібно-сірому дзеркалі угледів своє обличчя. Він його не впізнав. Це було обличчя іншої людини.
— Іди сюди — сказала Елізабет ще раз.
Він нахилився над нею. Вона обняла його.
— Все одно, хоч би що сталося, — прошепотіла вона.
— Нічого не станеться, — відповів він. Цієї ночі ні.
Гребер і сам не знав, чому вірить у це. Його віра була пов'язана з садом, світлом, дзеркалом, плечима Елізабет і великим, глибоким спокоєм, який раптом заполонив його.
— Нічого не може статися, — повторив він.
Елізабет стягнула ковдру і кинула її на підлогу. Вона лежала гола, випроставши міцні й довгі ноги; від плечей і грудей її тулуб поступово звужувався до ледве помітної западини на животі, а досить широкі, округлі стегна, здавалося, сходилися на трикутнику її лона. Це було тіло вже не дівчини, а молодої жінки.
Він відчув її в своїх обіймах. Вона пригорнулася до нього, і йому здалося, що тисячі рук обвили його, стисли і кудись понесли. Ніщо більше їх не розділяло. Це було вже не збудження перших днів, а повільне, безперервне піднесення, яке заглушало і поглинало все, — слова, межі, обрій, а потім і їх самих…
Гребер підвів голову. Він ніби повернувся в кімнату. Прислухався. Він не пам'ятав, скільки часу його тут не було. Надворі стояла тиша. Він подумав, що це йому тільки здається, і знову прислухався. Але нічого не почув — ні вибухів, ні стрілянини зеніток. Він заплющив очі і знов упав у сон. Потім прокинувся.
— Вони не прилетіли, Елізабет? — промовив він.
— Прилетіли, — пробурмотіла вона.
Вони лежали поруч. Гребер бачив ковдру на підлозі, дзеркало, відчинене вікно. Він уже подумав, що ця ніч не матиме кінця, коли раптом відчув, як час знову почав рухатися серед цієї тиші. Вусики винограду за вікном гойдалися на вітрі, їхні тіні перебігали по дзеркалу, десь далеко почувся шум. Гребер поглянув на Елізабет. Очі в неї були заплющені, губи трохи розтулені, вона дихала глибоко і спокійно. Вона ще не повернулася в цю кімнату. А він уже повернувся. Він знову думав. Вона завжди поверталася пізніше. "Я б теж хотів повертатися пізніше, — думав він. — І розчинятися зовсім і надовго". Він заздрив їй у цьому, за це її любив, і це його трохи лякало. Вона перебувала десь там, куди він не міг попасти, а коли й міг, то лише ненадовго. Мабуть, це його й лякало. Гребер раптом відчув, що він самотній і в чомусь поступається перед нею.
Елізабет розплющила очі.
— Де літаки?
— Не знаю.
Вона прибрала з очей волосся.
— Я голодна!
— Я також. У нас багато всілякої їжі.
Гребер устав і дістав консерви, що він їх приніс із Біндінгового погреба.
— Тут є курка телятина, навіть шматок зайця, А ось компот.
— Візьмемо зайця і компот.
Гребер відкрив банки. Йому подобалося, що Елізабет не допомагає, а лежить і чекає. Він не міг терпіти жінок, які, ще перебуваючи в полоні темряви, відразу ж перетворюються у заклопотаних домогосподарок.
— Мені щоразу стає соромно, коли я бачу все, що взяв у Альфонса, — сказав Гребер. — Я був несправедливий до нього.
— А він, можеш не сумніватися, був несправедливий до когось іншого. Отже, ви квити. Ти був на його похороні?
— Ні. Там було надто багато членів партії у формі. Я не пішов. Я лише послухав промову оберштурмбанфюрера Гільдебрандта. Він казав, що всі ми повинні брати з Альфонса приклад і виконати його останнє бажання. Він мав на увазі нещадну боротьбу з ворогами. Але останнє бажання Альфонса було зовсім інше. Адже його знайшли в піжамі разом з блондинкою в нічній сорочці.
Гребер виклав м'ясо і компот у дві тарілки, які їм дала фрау Вітте. Потім нарізав хліба і відкоркував пляшку вина. Елізабет підвелась. Вона стояла гола біля горіхового ліжка.
— Ти не схожа на людину, яка місяцями, згорбившись, шиє шинелі,— сказав Гребер. — У тебе вигляд людини, котра щодня займається гімнастикою.
— Гімнастикою? Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.
— Справді? А я про це ніколи не думав.
— Авжеж, — відповіла Елізабет. — Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.
— І це допомагає?
— Лише на передостанній стадії відчаю.