Якщо хочете, я поверну чек і принесу назад ваші картини.
— Я так не роблю. Що продано, те продано! Навіть якщо зі збитком.
Сильверс потягнувся на світло-блакитному шкіряному кріслі, внизу, під вікном його номера теж був басейн.
— У мене є пропозиції і на картини Пікассо, — відповів я. — Але, думаю, буде краще, якщо ви продасте їх самі. Не хочу, щоб ви збанкрутували, бо я неправильно розумію ціни, які ви встановлюєте.
Він раптом усміхнувся:
— У вас, дорогий Россе, нема почуття гумору. Продавайте картини і далі. Хіба ви не розумієте, що в мене просто бере професійна заздрість? Ви тут уже щось продали, а я ще ні.
Я окинув його поглядом із ніг до голови. Він був убраний навіть ще більше по-каліфорнійському, ніж Танненбаум, і це щось та й означало. Сильверсовий спортивний піджак, звісно ж, був англійського покрою, а Танненбаум носив готовий американський одяг. Зате Сильверсові мешти були аж занадто жовті, а хустина навколо шиї — занадто пишна і занадто червона, кольору кіновару. Я знав, до чого він хилить — він не хотів платити мені комісійних за продаж картин. Утім на них я і не сподівався. Тому я й не здивувався, коли він сказав мені якнайшвидше принести рахунок за вечірку з коктейлями.
Після обіду по мене прийшов Танненбаум.
— Ви пообіцяли Гольту завітати сьогодні до нього в студію, — пояснив він.
— Невже? — відповів я. — Що я там іще наговорив?
— У вас був прекрасний настрій. Крім того, ви продали Гольту дві картини. А сьогодні мали пояснити йому, в які рамки їх краще вставити.
— Вони ж були в рамах!
— Ви сказали йому, що це звичайні стандартні рамки. А він повинен купити старовинні рами вісімнадцятого століття, і тоді вартість картин зросте втричі. Ходімо зі мною. Принаймні хоч раз подивитеся на справжню студію.
— Добре.
У моїй голові і далі панував суцільний хаос. Без зайвих роздумів я пішов із ним. Виявилося, у Танненбаума старий "шевроле". "
— Де ви навчились їздити? — запитав я.
— У Каліфорнії. Тут без машини не обійтися. Відстані занадто великі. А вживану можна купити за кілька доларів.
— Ви маєте на думці, за кількасот доларів?
Танненбаум кивнув. Ми проїхали крізь іспанські ворота, перед якими стояли полісмени.
— Тут що, тюрма? — запитав я, коли машину зупинили.
— Дурниці. Це поліція кіностудії. Вона стоїть тут, щоб студію не штурмували сотні роззяв та шукачів свого місця під голлівудським сонцем.
Ми проїхали повз село золотошукачів. Тоді по вулиці з кнайпами у стилі "Дикого Заходу", за ними постав танцзал. Було дивно бачити усю цю бутафорію просто неба. Багато декорацій складалося тільки з фасадів, а позаду нічого не було, тому здавалося, що тут недавно пройшла війна, що розбомбила і розстріляла їх із методичною точністю та нечуваною акуратністю.
— Натуральні декорації, — пояснив Танненбаум. — Тут знімають сотні ковбойських фільмів і вестернів, завжди з однаковими сюжетами. Деколи навіть акторів не міняють. Але глядачі нічого не зауважують.
Ми зупинилися біля велетенського павільйону. На усіх стінах було написано чорними літерами "Студія № 5". Над дверима горіла червона лампочка.
— Доведеться трохи зачекати, — сказав Танненбаум. — Саме знімають. Вам тут подобається?
— Так, — відповів я. — Трохи нагадує цирк і циганський табір. Перед "Студією № 4" я побачив кілька ковбоїв та людей у пуританському одязі: жінки в довгих сукнях, а на головах бородатих чоловіків, вбраних у сюртуки, красувалися широкополі капелюхи. Майже всі були загримовані, а тому в сонячних променях мали досить дивний вигляд. Там були також і коні, а ще шериф, який пив кока-колу.
Червона лампочка над "Студією № 5" погасла, і ми зайшли всередину: Після яскравого світла спершу я не міг нічого розрізнити. А потім закам'янів. Просто на мене йшли двадцятеро есесівців. Я відразу розвернувся і кинувся тікати, але наштовхнувся на Танненбаума, який ішов позаду.
— Фільм, — пояснив він. — Наче в реальному житті. Правда?
— Що?
— Кажу, добре зроблено.
— Так, — відповів я через силу і якусь мить міркував, чи не зацідити йому в морду. Над головами есесівців, на задньому плані, я побачив сторожову вишку, а перед нею паркан із колючого дроту. Я зауважив, що дихаю важко і з присвистом.
— Що сталося? — запитав Танненбаум. — Ви злякалися? Але ж ви знали, що я граю в антифашистському фільмі.
Я кивнув, намагаючись заспокоїтися.
— Я забув, — витиснув я. — Після вчорашнього вечора. У мене ще голова гуде. Тому так і сталося.
— Звісно, звісно! Я мав вам нагадати.
— Нащо? — сказав я все ще надломленим голосом. — Ми ж у Каліфорнії. Я розгубився тільки на мить.
— Авжеж. Мені б теж стало погано. Зрештою, першого разу зі мною так і було. Але тепер я вже звик.
— Що?
— Кажу, люди звикають до такого, — сказав Танненбаум.
— Справді? — запитав я.
— Отак!
Я знову обернувся і глянув на ненависні есесівські уніформи. Відчув напад нудоти. Мене охопила безглузда лють, яка не знаходила виходу. Тут не було нічого, на що я міг би її виплеснути. Тепер зауважив, що ці есесівці розмовляють англійською. Але я і далі був у шоковому стані. Лють стихла, страх випарувався, але в мене залишилося відчуття, наче я пережив сильний напад. Усі м'язи боліли.
— А ось і Гольт! — вигукнув Танненбаум.
— Так, — сказав я^ не зводячи очей із колючого дроту навколо концтабору.
— Привіт, Роберте. — Гольт був у тірольському капелюсі і в гольфах. Я б не здивувався, якби на його грудях красувалась свастика. Чи жовта зірка Давида.
— Я й не знав, що ви вже почали знімати, — сказав Танненбаум.
— Тільки дві години тому, по обіді. На сьогодні ми вже закінчили. Як щодо чарки віскі?
Я заперечно підняв руку:
— Ще ні. Після вчорашнього.
— Саме тому я й запропонував. Клин клином вибивають, так найкраще.
— Справді? — запитав я розсіяно.
— Старий рецепт! — Гольт плеснув мене по плечу.
— Можливо, — відповів я. — Навіть добре!
— От і правильно.
Ми вийшли на вулицю, проминувши кількох есесівців, які мирно собі теревенили. "Перебрані актори", — думав я, але досі не міг опам'ятатися. Нарешті я опанував себе.
— Кашкет того чоловіка не відповідає його уніформі, — зауважив, показавши на актора в уніформі шарфюрера.
— Справді? — схвильовано перепитав Гольт. — Ви впевнені?
— Так, упевнений. На жаль.
— Це потрібно негайно перевірити, — звернувся Гольт до парубійка у зелених окулярах. — Де є консультант з костюмів?
— Зараз його знайду.
"Консультант із костюмів, — подумав я. — Там вони ще вбивають, а тут їх уже грають статисти". Але хіба не все, що сталося за ці одинадцять, дванадцять кривавих років, було лише повстанням статистів, які захотіли зіграти героїв, а стали всього лише бандою мерзенних убивць?
— А хто вас консультує? — запитав я. — Справжній нацист?
— Точно не знаю, — відповів Гольт. — Хай там як, він знавець своєї справи. Прокляття, через якийсь жалюгідний кашкет доведеться перезнімати всю сцену!
Ми пішли в їдальню. Гольт замовив віскі з содовою. Я вже навіть не дивувався, що всі офіціантки вродливі й доглянуті. Напевно, вони тільки й чекали на свій великий шанс.
— Я мушу вас іще дещо спитати про рисунки Дега, — сказав Гольт перегодя. — Вони ж справжні? Не ображайтеся, але мені казали, що є багато підробок.
— Тут нема чого ображатися, Джо. Ви маєте право все знати точно. На рисунках нема власноручного підпису Деґа, а тільки червоний штамп із його іменем. Саме це вас непокоїть, так?
Гольт кивнув.
— Це штамп майстерні художника. Ці рисунки знайдено після смерті Дега і тому позначені штампом його майстерні. Про це написані книжки, з репродукціями. Пан Сильверс, який приїхав сюди зі мною, ці книжки має і охоче вам покаже. Чому б вам не відвідати його? Коли ви звільнитеся?
— За годину. Але я вам вірю, Роберте.
— Часто я й сам собі не вірю, Джо. Зустріньмося о шостій вечора в готелі "Беверлі-Гілз". Тоді Ви все побачите на власні очі. Крім того, Сильверс дасть вам офіційну квитанцію, яка підтверджує купівлю картини, та її паспорт. Так заведено.
— Добре.
Сильверс приймав нас, сидячи на тому самому світло-блакитному кріслі. По ньому не можна було, що приїзд до Голлівуда обернувся повним крахом. Він поводився дуже пихато і наказав мені виписати документ, який підтверджує купівлю картини після смерті художника, а сам вручив Гольту паспорт і фотографії обох картин.
— Ви придбали обидві картини майже задурно, — оголосив він пихато. — Пан Росс, мій асистент з "Лувру", не продає картин. Тому я назвав йому ціну, за яку сам купив ці роботи. Тому сталася помилка. Він не знав, що ця ціна не для продажу, і продав вам картини за ті ж гроші, які я заплатив за них рік тому. Якби я захотів купити їх сьогодні знову, мені б довелося викласти за них принаймні на п'ятдесят відсотків більше.
— Ви хочете анулювати угоду? — запитав Гольт.
Сильверс махнув рукою.
— Що продано, те проданої Я тільки хочу вас привітати. Ви дуже вигідно вклали гроші.
Сильверс трохи подобрішав і замовив каву з коньяком.
— Знаєте що? Хочу вам дещо запропонувати, — сказав він. — Якщо ви згідні, я викуплю у Вас обидва полотна з двадцятивідсотковою надбавкою. Негайно.
Він навіть засунув руку в кишеню піджака, наче збирався витягти з неї чек..
Я зацікавлено чекав, як Гольт відреагує на цей шахрайський трюк. Він відреагував правильно. Сказав, що купив картини тільки тому, що вони йому сподобалися і він хоче залишити їх собі. А ще має намір скористатися привілеєвим правом, яке я надав йому вчора вночі на обидві картини Пікассо, і теж хоче їх купити.
Я здивовано глянув на нього: не пригадував, щоб ішлося про переважне право, але в Гольтових очах зауважив жадобу наживи — він теж хотів прокрутити вигідну оборудку, бо швидко втямив, що і до чого.
— Привілеєве право? — перепитав Сильверс. — Ви справді його надали?
Я теж метикував швидко. Про таке ми точно не балакали. Очевидно, Гольт шахраював. Я лише сподівався, що він не пам'ятає ціну, яку ми вчора обговорювали.
— Так, — сказав я. — Привілеєве право на купівлю обох картин. До сьогоднішнього вечора.
— За скільки?
— Шість тисяч доларів.
— За одне полотно? — запитав Сильверс.
— За обидва, — швидко відповів Гольт.
— Справді? — різко спитав Сильверс.
Я опустив голову. Названа ціна на дві тисячі доларів перевищувала суму, яку Сильверс встановив за обидві картини.
— Все правильно, — відповів я.
Містере Росс, ви погубите увесь мій бізнес, — несподівано м'яко мовив Сильверс.
— Ми дуже багато випили, — виправдовувався я.