Коли вона так каже, мене завжди хвилюють її слова — ніби в них схована якась глибша правда, ніж та, що я можу осягти, ніби вона лежить по той бік речей, де вже немає назв та імен.
— Ти відчуваєш, як стає холодно? — питає вона біля мого плеча. — Вночі все помирає. Серце також. Вони розпилюють його.
— Ніщо не помирає, Ізабелло. Ніколи.
— Помирає. Кам'яне обличчя розпадається на шматки. А вранці знов десь береться. Ох, це не обличчя! Як ми брешемо своїми жалюгідними обличчями. Ти теж брешеш…
— Так, — погоджуюсь я. — Але я не хочу брехати.
— Тобі доводиться терти обличчя, аж поки від нього нічого не залишається. Тільки гладенька шкіра. Більше нічого. Та потім воно знову з'являється. Наростає. Коли б усе спинилося, то не було б і болю. Чому вони хочуть відпиляти мене від усього? Чому вона хоче ввібрати мене назад у себе? Адже я нічого не зрадила?
— Що ж ти могла б зрадити?
— Те, що цвіте. Воно повне багна. Воно тече з каналів.
Ізабелла знову тремтить і тулиться до мене.
— Вони заліпили мені очі. Клеєм. А потім прокололи голками. Та я однаково не можу відвести очей.
— Від чого?
Вона відштовхує мене.
— Вони й тебе підіслали! Я нічого не зраджу! Ти шпигун. Вони підкупили тебе! Якщо я скажу, вони вб'ють мене.
— Я не шпигун. І чому це вони повинні тебе вбити, якщо ти скажеш мені все? Вони ж могли б убити тебе й так, навіть іще швидше. Коли б я знав усе, їм довелося б убити й мене. Бо тоді б уже знало двоє.
Мої слова начебто переконують Ізабеллу. Вона знов дивиться на мене і зважує їх. Я сиджу, затамувавши подих. І відчуваю, що ми стоїмо перед дверима, за якими має бути воля. Те, що Верніке зве волею. Повернення з парку для божевільних до нормальних вулиць, будинків і стосунків. Я не впевнений, що та воля буде багато краща, але не можу розмірковувати про таке, коли бачу перед собою це змучене створіння.
— Коли ти мені все поясниш, вони дадуть тобі спокій, — кажу я. — А якщо не дадуть, то я покличу когось на допомогу.
Поліцію, газети. Тоді вони будуть боятися, а не ти, Ізабелло.
Вона стискає руки.
— Це ще не все, — каже нарешті вона.
— А що ж іще?
Її обличчя миттю стає впертим і замкнутим. З нього наче хто стер муку й нерішучість. Рот стає маленький, губи тонкі, підборіддя випнуте. Вона тепер нагадує худу, злу стару дівку-пуританку.
— Годі,— каже Ізабелла.
Голос у неї теж змінився.
— Як годі, то й годі. Мені не треба нічого знати.
Я чекаю. Її очі тьмяно поблискують, як мокра черепиця в сутінку. В них ніби скупчилися всі сірі барви вечора. Ізабелла дивиться на мене зневажливо й глузливо.
— А хотів би, еге ж? Але тобі не пощастило, шппгуне!
Мене хтозна-чому охоплює лють, хоч я знаю, що вона
хвора й що зміни в свідомості в неї настають блискавично.
— Хай тобі чорт! — сердито кажу я. — Яке мені діло до всього цього!
Я бачу, що її обличчя знов міняється, але швидко виходжу з кімнати, сповнений незрозумілого хвилювання.
— Ну? — питає Верніке.
— Оце й усе. Навіщо ви послали мене до неї? їй не стало від цього краще. Я не здатен піклуватися про хворих. Ви ж бачите — замість обережно поговорити з нею, я нагримав на неї і втік.
— Це краще, ніж ви думаєте.
Верніке дістає з-за книжок пляшку та дві чарки.
— Коньяк, — каже він, наливаючи чарки. — Хотів би я тільки знати, як вона відчула, що приїхала мати.
— Її мати тут?
Верніке киває головою.
— Від позавчорашнього дня. Женев'єва ще не бачила її. Навіть із вікна.
— Чому ж вона не могла її побачити?
— Для цього їй треба було б висунутись далеко з вікна і бачити, як у стереотрубу. — Верніке дивиться, як міниться в чарці коньяк. — Але часом такі хворі, як вона, відчувають це. А може, вона й здогадалась. Я наводив її на таку думку.
— Навіщо? — кажу я. — Адже вона тепер хворіша, ніж будь-коли.
— Ні,— заперечує Верніке.
Я відставляю чарку й переводжу погляд на товсті томи в його бібліотеці.
— Вона така нещасна, що боляче дивитися на неї.
— Нещасна, але не хворіша.
— Вам треба було залишити її такою, як вона була влітку. Тоді вона була щаслива, а тепер… її стан жахливий.
— Так, жахливий, — погоджується Верніке. — Ніби все, що вона собі уявляє, відбувається насправді.
— Вона сидить там, немов у катівні.
Верніке киває головою.
— Там, за стінами божевільні, думають, що такого вже не існує. А воно ще існує. Тут, де кожен має свою власну катівню в голові.
— Не тільки тут.
— Не тільки, — відразу погоджується Верніке і ковтає коньяку. — Але тут таких багато. Хочете переконатись? Одягайте халат. Скоро почнеться вечірній обхід.
— Не треба. Я ще пам'ятаю те, що бачив останнього разу.
— То було відділення, де й досі йде війна. А хочете побачити інші?
— Ні. Про них я також пам'ятаю.
— Ви ж бачили тільки деякі з них.
— З мене вистачить і цих.
Я згадую ті створіння, що тижнями стоять скорчені, задерев'янілі по кутках, або невпинно бігають попід стінами, перелазять через ліжка, або з побілілими очима кричать і хриплять у гамівних сорочках. Над ними гримлять нечутні громи хаосу, їх за нутрощі, за статеві органи, за хребет хапає знизу черв'як, пазур, луска, драглисте, безноге, ковзке прабуття, існування плазуна, якого ще не осяяла думка, життя падла — хапає, щоб стягти їх назад, у сірий розпад початку, до вкритих лускою тіл та безокого поглинання, і вони з вереском, ніби налякані мавпи, рятуються на останніх голих гілках свого мозку, стиснуті зміїними кільцями, що сягають дедалі вище, кричать з найтяжчого, сліпого страху, не зі страху розуму, а гірше — зі страху клітки перед загибеллю, кричать найбільшим криком з найбільшого страху з усіх, які тільки є, зі смертельного страху не індивідуума, а жил, крові, несвідомих мозкових центрів, що німо керують печінкою, залозами, кровообігом і тим полум'ям, яке палає під черепом.
— Гаразд, — каже Верніке. — То пийте коньяк. Облиште свої екскурси в підсвідомість і хваліть життя.
— Чому? Тому, що все так химерно влаштоване? Тому, що одна жива істота з їдає іншу, а потім саму себе?
— Та тому, що ви живете, наївний пророче. Для проблеми співчуття ви ще занадто молоді й недосвідчені. Коли ж матимете достатній для цього вік, то помітите, що її не існує.
— Я маю деякий досвід.
Верніке махає рукою.
— Не пишайтеся тим, що були на війні! Те, що ви знаєте, не стосується метафізичної проблеми співчуття, а лише загального ідіотизму, властивого людській природі. Велике співчуття починається десь-інде і кінчається теж десь-інде — поза такими скигліями, як ви, і поза такими торговцями розрадою, як Бодендік…
— Ну добре, надлюдино, — кажу я. — Але хіба це дає вам право викликати, коли вам заманеться, у головах тих, що тут сидять, муки пекла, чистилища чи повільної смерті?
— Право? — каже Верніке з безмежною зневагою. — Наскільки приємніший чесний убивця за такого поборника права, як ви! Що ви знаєте про право, сентиментальний схоластику? Ще менше, ніж про співчуття!
Він підіймає чарку, посміхається і спокійно дивиться в темне вікно. Золотаве електричне світло, падаючи на темно-руді та барвисті спинки книжок, стає ще золотавішим. Воно ніде не здається таким коштовним і символічним, як тут, нагорі, де ніч — це ще й полярна ніч свідомості.
— Ні те, ні те не передбачене еволюцією світу, — кажу я. — Та я не можу з цим змиритися, і якщо ви вважаєте це ознакою людської неповноцінності, то я б хотів залишитись таким на все життя.
Верніке підводиться, бере з вішалки капелюха, надягає його, потім скидає і розкланюється переді мною. Тоді вішає капелюха і знов сідає до столу.
— Хай живе добро і краса! — вигукує він. — Саме це я мав на увазі. Ну, а тепер гайда звідси! Мені пора починати вечірній обхід.
— Ви не можете дати Женев'єві Терговен якогось снодійного? — питаю я.
— Можу, але воно її не вилікує.
— Чому ви хоч сьогодні не дасте їй трохи відпочити?
— Я дам їй відпочити. І снодійне дам. — Він підморгує мені.— Сьогодні ви допомогли їй більше, ніж цілий консиліум лікарів. Щиро дякую.
Я недовірливо дивлюся на нього. Хай йому біс із його дорученнями! Хай йому біс із його коньяком! Хай йому
біс із його сентенціями, які він виголошує, наче сам господь бог!
— Сильного снодійного, — кажу я.
— Найкращого, яке тільки є. Ви коли-небудь були на Сході? В Китаї?
— Як я міг бути в Китаї?
— А я був, — каже Верніке. — До війни. Саме коли там була повідь і голод.
— Так, — кажу я. — Можу собі уявити, що ви тепер скажете, і тому нічого не хочу слухати. Я вже доволі начитався про це. Ви зараз же підете до Женев'єви Терговен? У першу чергу?
— У першу чергу. І заспокою її.— Верніке сміється. — А натомість трохи потурбую її матір.
— Чого тобі треба, Отто? — питаю я. — Сьогодні я не маю настрою сперечатися про розмір од! Іди до Едуарда!
Ми сидимо в келії поетів. Я прийшов сюди, щоб не думати про Ізабеллу, але раптом усе тут стає мені огидним. Кому потрібна ця гра в рими? Світ сходить страхом і кров'ю. Це страшенно банальний висновок, я знаю, та, крім того, й хибний, проте я вже стомився без кінця ловити себе на драматизованих банальностях.
— Ну, що таке? — питаю я.
Отто Бамбус дивиться на мене, як сова, що наїлася сколотин.
— Я був там, — докірливо каже він. — Ще раз. Спершу ви туди женете людину, а потім не хочете й чути ні про щоі
— Так завжди буває в житті. Де ж ти був?
— На Банштрасе. В борделі.
— Ну то й що? — питаю я неуважно. — Ми були там усі й заплатили за тебе, а ти втік. Що ж нам, пам'ятник тобі за це поставити?
— Я був там ще раз, — каже Отто. — Сам. Та вислухай же нарешті мене!
— Коли?
— Після вечора в "Червоному млині".
— Ну і як? — байдуже питаю я. — Ти знов відступив перед фактами життя?
— Ні,— каже Отто, — цього разу не відступив.
— Моє шанування! Це була Залізна Кобила?
Бамбус червоніє.
— Хіба не однаково?
— Навіщо ж ти завів про це мову? — кажу я. — Ніби ти єдиний спізнав таке. Багато чоловіків на світі сплять із жінками.
— Ти не розумієш мене. Справа в наслідках.
— У наслідках? Я певен, що Залізна Кобила не хвора. Люди зразу уявляють собі бозна-що, особливо спочатку.
Отто болісно кривиться.
— Та я не про те! Ти ж розумієш, чому я пішов туди. В мене з обома циклами все було добре, а надто з "Жінкою в багряному", але я думав, що мені треба ще більшого натхнення. Хотів закінчити цикл, поки повернуся в село.