Але віднині допомога пораненим у Мадріді ставала однією з головних функцій Ради оборони.
Розділ другий
Рамос їхав так швидко, як тільки йому дозволяли сині фари.
Біля першої великої пожежі машина зупинилася. В нічній темряві, наповненій приглушеними криками, тупотом ніг, вибухами, окликами, глухим гуркотом, обвалами, що пересилювали иевмовкпу стрілянину, руйнувався монастир. Під вихором багрового диму пробігали, наче гнучкі тварини, язики полум'я. В монастирі не залишилося пі душі. На пожежу дивилися зачаровані несамовитою сплою полум'я, невичерпним життям вогню пікети ополченців, штурмові гвардійці іі санітарні загони. Дивився на пожежу, задерши голову, й сірий кіт.
Чп скінчилося бомбардування?
Вузенька смужка світла ліворуч. У тиші, повній далеких окриків, почувся тупіт чобіт. Смужку світла змінив сніп вогню, що розсипався; відтак спалахнуло велике яскраве полум'я, кинувши відблиск на дахи будинків. Хоча літаки вже зникли (аеродроми були близько, а листопадова ніч довга), вогонь під дахами будинків, перекидаючись з поверха на поверх, і далі жив самостійним життям. Ліворуч спалах-нули чотири нових вогні — не зеленувато-голубі спалахи кальцію, а виверження рудого полум'я. Коли Рамос проїздив повз пожежище, замість язиків полум'я будинки роз'їдали, наче навала комашні, міріади іскор. Тривала мовчазна втеча: запізнілі бабусі штовхали ручні візки, де лежали матраци й стирчали ніжки стільців. Під'їздили санітарні карети. Вони працювали добре. Рамос перевірив з десяток.
У кварталі Сан-Карлос вогонь затуляли будинки, і майже на всіх вулицях, що прилягали до площі, стояла цілковита пітьма. Рамос наткнувся на ноші; санітари закричали. Кужіль іскор, мов пригорща кинутих розпечених конфетті, осипався на поранених, що лежали поряд на землі, ледь освітивши їхні ноги. Через кілька кроків Рамос наткнувся на інші ноші, тепер закричав поранений. На вцілілому шматку даху напівзруйнованого будинку, що стояв на розі вулиці, силуети пожежників гасили вогонь сміховинно малими струменями води. Нарешті Рамос дістався до площі.
Нараз клуби диму завирували, полум'я здійнялося ввись. Усе осяяло світло — і чепчики поранених, що лежали на землі, і котів. І, мовби супроводжуючи спалах вогню, чорне небо знову заполонив низький рокіт моторів.
Рамос так палко бажав спокою пораненим, яких евакуювали карета за каретою, що йому хотілося вірити в приїзд нових машин; та коли після тріску кроков, що звалилися, пожежа, розсипаючись іскрами, на мить ущухла, там, угорі, знову почулося невблаганне гудіння моторів, що наближалося. Два грона по чотири бомби — вісім вибухів, після яких пролунав глухий зойк, мовби все місто прокинулося зі страху.
Поряд з Рамосом ополченець-селянин, у якого зсунулася пов'язка, дивився на свою кров, що текла по руці й крапля за краплею падала на асфальт. У темио-багряному світлі шкіра здавалася червоною, чорний асфальт — червоним, і світло-коричнева, мов мадера, кров, капаючи, ставала вогненно-жовтою, як Рамосова сигарета, що горіла. Він дав розпорядження негайно евакуювати ополченців. Інші поранені, вптягши руки в гіпсі, ковзали спочатку чорними силуетами, потім, перетинаючи в зловісному світлі пожежі площу, ставали дедалі червонішими. Всі поранені були ополченці; жодної ознаки паніки, похмурий порядок, породжений втомою, знесиленістю, гнівом і рішучістю. Впали ще дві бомби, і вервечка поранених, які лежали, сколихнулась, мов хвпля.
Телефон був за сто метрів, на вулиці, яку не освітлювала пожежа. Рамос наштовхнувся на чиєсь тіло, засвітив кишеньковий ліхтарик. Поранений кричав, широко розтуливши рот. Один із санітарів торкнувся його руки..
— Мертвий.
— Ні, він кричить,— сказав Рамос.
Вона насклу чули один одного в цьому хаосі бомб, літаків, далекого гуркоту гармат і завивання сирен. Але людина, яка лежала перед ними, була мертва; її рот був розтулений так, ніби вона кричала, а може, вона щось востаннє й крикнула. Рамос і далі наштовхувався па ноші п крики, її яскраві спалахи вогню вихоплювали з темряви сонмище людей, що понахилялися до землі.
Він зажадав по телефону санітарних карет і ваговозів: багатьох поранених можна було евакуювати на ваговозах. (Куди? — подумав він. Шпиталі один за одним перетворювалися па пожежища). Герніко послав ііого в Куатро Камі-нос — один з найбідніших кварталів, що з самого початку облоги став улюбленою мішенню фашистів. (Подейкували, що Франко пообіцяв пощадити Саламанку — квартал багатіїв). Рамос поїхав далі.
У заграві пожеж, у мертвотно-синьому світлі електричних ліхтарів і фар, у цілковитій пітьмі знову починалася мовчазна втеча. Багато селянських родин з Тахо знайшли притулок у своїх родичів, кожна зі своїм віслюком. Тепер вони без паніки, споконвіку звиклі до скорботи, йшли, самі не знаючи вавіщо, серед ковдр, будильників, шпаківниць, котів на ру-
ках у бік багатших кварталів. Довкола гронами сипалися бомби.
Сині фари погано світили. Рамос проїхав повз поранених — чоловік двадцять,— що лежали перед зруйнованими будинками; ледь помітні тіла, що витяглися одне біля одного серед уламків, були всі однакові. Він зуниппв автомобіль, свиснув, викликаючи санітарну карету. Анархісти, комуністи, соціалісти, республіканці — як невичерпне гудіння ворожих літаків змішувало кров цих людей, що вважали себе супротивниками, в братерських глибинах смерті... В темряві сирени проносилися, наближалися, схрещувалися, губилися у вогкому повітрі, наче гудки кораблів, що відпливають. Одна сирена замовкла, і її останнє завивання, що надовго повисло серед багатозвуччя, відбилося в темряві, як тужливе виття собаки. Крізь запах розпеченої цегли й обгорілого дерева, під вихором іскор, які летіли по вулицях, мов очманілі патрулі, шалені вибухи бомб переслідували дзвінки санітарних карет, глушили їх несамовитим тріскотом, з якого невгамовні дзвінки виривались, як із тунелю, серед безлічі знавіснілих сирен. На початку бомбардувань кричали півні. Від страхітливого вибуху снаряда вони осатаніли; всі разом — у цьому кварталі їх було так багато, як у селі,— несамовиті, оскаженілі, розлючені, вони кидали в обличчя смерті нестямні крики убогості.
Тонкий промінь кишенькового ліхтаря Рамоса, що тремтів, мов вусик комахи, освітив чоловіка на якомусь ґанку. Він був поранений у бік і стогнав. Неподалік задзеленчала санітарна карета. Рамос знову свиснув.
— Зараз під'їде,— сказав він.
Чоловік не відповів нічого, але й далі стогнав. Ліхтарик освітлював цього чоловіка зверху, відкидаючи на його обличчя тінь від жмутків трави, що пробивалася між плитами ґанку. Оглушений пронизливим криком півнів, що не змовкали, Рамос із спізчуттям дивився на байдужі тонюсінькі тіні, виписані на цих тремтливих щоках з філігранністю японської гравюри.
На кутик рота впала перша крапля дощу.
Розділ третій
Позаду німецьких окопів Інтернаціональної бригади встас сяйво перших пожеж Мадріда. Добровольцям не видно літаків, але нічна тиша, несхожа на тишу полів, особлива тиша війни, тремтить, як поїзд, переїжджаючи на іншу колію. Німці всі разом — і ті, яких прогнали з батьківщини тому, що вопи марксисти, і ті, яких прогнали з батьківщини тому, що вони шукали романтики іі вважали себе революціонерами, і ті, які ие були революціонерами й тепер стали ними і воюють тут. З дня наступу на Західний парк вони щодень відбивають дві атаки: фашисти марно намагаються прорвати фронт в Університетському містечку. Добровольці дивляться на багряну заграву, що освітлює дощові хмари: відблиск пожеж^ як світло неонових вивісок, завжди розростається в туманні ночі, і здається, ніби ціле місто горить. Ніхто з добровольців ще не бачив Мадріда.
Уже понад годину один поранений товариш кличе на допомогу.
До марокканців — один кілометр. Звісно, вони знали, де лежить поранений, мабуть, чекали, щоб свої прийшли по нього; один доброволець уже виходив з окопу, і марокканці його вбили. Добровольці ладні змиритися з цим полюванням на людську шкуру; вони боялися цієї темної ночі, коли вогні пожежі освітлювали лише небо, що потім не знайдуть свого окопу.
Нарешті трьом в'тцям дозволяють піти по того пораненого, що кричить у чорному тумані. Один за одним вони перебираються через бруствер і поринають у густу мряку: незважаючи на вибухи, їх і далі переслідує тиша окопу.
Поранений кричить метрів за чотириста від своїх позицій. До нього нешвидко дістанешся: тепер усі зпають, що людина повільно повзе. І доведеться його нести. Аби тільки він не підвівся. Аби тільки не надто рано розвиднилося.
Тиша й бій; республіканці намагаються оточити фашистські позиції; марокканці силкуються пробитися в Університетське містечко. Десь у темряві із шпиталю стріляють ворожі кулемети. Мадрід горить. Троє німців повзуть.
Поранений озивається через кожні дві-три хвилини. Якщо в небі спалахне світлова ракета, то добровольці не повернуться. Безперечно, зараз вони за п'ятдесят метрів від окопу; інші відчувають прісний запах багнюки, майже схожий на запах окопів, мовби вони були з добровольцями. Хоч би.поранений знову озвався! Аби тільки вони ие помилилися напрямом і йшли в той бік, де був поранений...
Троє добровольців лежать долілиць і чекають крику пораненого в осяяному загравою тумані. Голос його затих. Поранений більше не озветься.
Вони розгублені попідводилися, спершись па один лікоть. Мадрід і далі горитг., німці й далі утримують свій окіп, а марокканці туманної ночі під гнітючий гуркіт гармат намагаються пробитися в Університетське містечко.
Розділ четвертий
Шоіід зупинився біля першого розбитого будинку. Дощ ущух, але він іще відчувався. Жінки в чорних шалях ішли слідом за ополченцями із служби допомоги, які видобували з-під руїн патефонну трубу, якийсь згорток, невеличку скриню...
На четвертому поверсі папівзруйпованого будинку звисало з пробитої стіни ліжко; ця кімната висипала в потічок, що протікав майже під ногами в Шейда, портрети своїх господарів, іграшки, каструлі. Перший поверх стояв цілий і спокійний, як життя, його приголомшених мешканців забрала санітарна карета. На другому поверсі, над закривавленим ліжком, задзвонив будильник, цей дзвінок розчинився в розпачі сірого ранку.
Бійці із служби допомоги передавали з рук у руки всякі предмети; ополченець, що стояв останнім у вервечці, подав першій жінці якийсь згорток.