У день твого прибуття він збирався публічно розкрити себе. Він би зустрів тебе на космодромі на очах у всіх журналістів. Старший брат Ендера Віггіна, великий Локкі, творець світу. Поруч із тобою він виглядав би цілком дорослим. І ваша зовнішня схожість нині більша, ніж коли-небудь. Після цього йому було б зовсім неважко захопити владу.
— Чому ж ти зупинила його?
— Ендере, ти не був би щасливим провести залишок свого життя в якості пішака Пітера.
— Чому ні? Я завжди був чиїмось пішаком.
— Я теж. Я показала Пітеру всі зібрані мною докази, достатні, щоби перед суспільною думкою він виглядав психопатом і вбивцею. Кольорові фотографії замучених ним білок і деякі записи монітора — як він ставився до тебе. Знадобилося багато часу й праці, щоб усе це зібрати, але коли він побачив це, то був готовий виконати все, що я захочу. А я хотіла свободи для себе й для тебе.
— У моє розуміння свободи не входить життя у домівці вбитих мною.
— Ендере, що зроблено, те зроблено. Їхні світи тепер порожні, а наш перенаселений. І ми можемо взяти з собою те, чого їхній світ ніколи не знав. У містах буде повно людей, які житимуть по-своєму, любитимуть і ненавидітимуть один одного, як уміють. На всіх планетах жучар відбувалося одне й те ж саме — один простий сюжет. А коли ми прибудемо туди, світ наповниться новими історіями, і ми імпровізуватимемо, з дня на день придумуючи їхні закінчення. Ендере, Земля належить Пітеру. І якщо ти не підеш зі мною, він затягне тебе туди й використовуватиме, поки ти не пошкодуєш, що народився. Зараз це твій єдиний шанс утекти.
Ендер мовчав.
— Я знаю, про що ти думаєш, Ендере. Тобі здається, що я намагаюся управляти тобою так само, як Пітер, як Графф чи будь-хто ще.
— Була така думка.
— Ласкаво просимо до людської раси. Ніхто не контролює твоє життя, Ендере. Найкраще, що ти можеш зробити, — це довіритися добрим людям, які люблять тебе. Я прилетіла сюди не тому, що мрію стати колоністкою. Я тут тому, що провела все своє життя з братом, якого ненавиділа. А тепер хочу пізнати брата, якого люблю, поки не стало надто пізно, поки ми ще діти.
— Надто пізно. Ми вже не діти.
— Ти помиляєшся, Ендере. Думаєш, що виріс, утомився й змучений усім, але у своєму серці ти так само ще дитина, як і я. Ми триматимемо це в секреті від усіх інших. Поки ти керуватимеш колоніями, а я писатиму книжки з політичної філософії, ніхто не здогадається, що, прикриваючись темрявою ночі, ми потайки прокрадаємося в кімнату один до одного, щоб грати в шашки й кидатися подушками.
Ендер розсміявся, та все ж устиг уловити фразу, кинуту занадто недбало, щоби бути випадковою.
— Керувати колоніями?
— Я ж Демосфен, Ендере. Я пішла, грюкнувши дверима, й кинула публічну заяву, що віра в необхідність колонізації змушує мене відлетіти першим-ліпшим зорельотом. До того ж міністр у справах колоній, колишній полковник по імені Графф, оголосив, що пілотом першого зорельоту буде великий Мазер Ракхем, а губернатором колонії стане Ендер Віггін.
— Вони могли б хоч запитати мене.
— Ось я тебе і питаю.
— Але ж це вже оголосили.
— Ще ні. Оголошення зроблять завтра. Якщо ти приймеш пропозицію. Мазер уже погодився. Кілька годин тому, на Еросі.
— Розкажеш усім, що ти і є Демосфен? Чотирнадцятирічна дівчинка?
— Стане відомо лише, що Демосфен відлетів першим зорельотом. І нехай, хто хоче, п'ятдесят років риються в списку пасажирів, намагаючись з'ясувати, хто з них був великим демагогом епохи Локкі.
Ендер розсміявся й похитав головою.
— З тобою й справді весело, Валю. Сама себе розважаєш.
— Чому б ні?
— Добре, — зітхнув Ендер. — Я їду. Навіть згоден стати губернатором, якщо ви з Мазером допомагатимете мені. Тут мене, м'яко кажучи, недооцінюють.
Вона заверещала від радості й обійняла його. Типова картинка: дівчинка-підліток отримала від молодшого брата подарунок, про який мріяла.
— Валю, — зупинив її ейфорію Ендер. — Я хочу прояснити одну річ. Я їду не заради тебе. Не заради кар'єри губернатора чи тому, що мені нудно тут. Я знаю жучариків більше, ніж будь-яка інша жива душа, і, якщо полечу туди, зможу зрозуміти їх краще. Я вкрав у них майбутнє і зможу повернути хоча б частину боргу, відродивши їхнє минуле.
Подорож була довгою. Перш ніж вони досягли мети, Валентина вже закінчила перший том "Історії нашесть" і передала його по ансіблю на Землю під ім'ям Демосфена. Ендеру ж удалося завоювати дещо більш коштовне за сліпе обожнювання пасажирів-колоністів. Коли ті пізнали його ближче, відчули до нього любов і повагу.
Ендер дійсно прийняв посаду губернатора нового світу й управляв, переконуючи, без надання вказівок, без тиску й наказу. Працювати було складно: важка робота, щоби вижити, адже колонія мала перейти на самозабезпечення. Та найважливішими його заняттями — із цим усі погоджувалися — залишилися дослідження. Він розбирався зі спадком жучар, намагаючись знайти серед споруд, машин і полів те, що люди могли б або використовувати, або навчитися чомусь новому, щоби застосовувати по-своєму. Не було ніяких книжок: жучарам вони були непотрібні. Все, що зберігала їхня жива пам'ять, невисловлені думки, знання, — все загинуло разом із ними.
Та це не все. Міцні перекриття сараїв для тварин і складів продовольства підказали Ендеру, що зими будуть суворими й сніжними. Високі паркани із загострених кілків, нахилених назовні, наводили на думку, що тут були дикі тварини, небезпечні й для сільськогосподарських культур, і для худоби. Оглянувши руїни млина, Ендер зрозумів, що довгі огидного смаку плоди, які росли у запущених уже садах, можна сушити й молоти на борошно. А ще він знайшов торбинки, в яких носили дітей із собою на поля, і був зворушений цим. Виходить, що хоча жучари й не вирізнялися яскравою індивідуальністю, але любили своїх дітей.
Ішли роки. Життя налагоджувалося. Люди мешкали в дерев'яних будинках, а підземні тунелі міст використовували під склади й фабрики. Колонією керувала тепер Рада адміністраторів, а Ендер, хоча люди все ще називали його губернатором, виконував насправді лише функції судді. Він мав справи зі злочинами й суперечками, з людьми добрими й працьовитими, з люблячими і тими, хто не любив нікого. Це був світ людей. Життя вирувало, і ніхто вже особливо не цікавився новинами, які передавали по ансіблю. Імена, відомі на Землі, мало що означали для них тепер. Єдине ім'я, яке вони знали, — це Пітер Віггін — Гегемон Землі. Ансібль передавав лише про мир і процвітання, про великі зорельоти, які виходили за межі Сонячної системи й проходили кометний щит, аби заповнити людьми спустошені світи жучар. Скоро з'являться по сусідству зі світом Ендера й інші колонії, — вони вже були на півшляху, але нікого це не обходило. Прибудуть новачки, і вони допоможуть їм, навчать усьому, чому навчилися самі. А зараз найбільше, що хвилювало переселенців, — те, хто на кому одружується, хто хворий, а хто здоровий, коли краще сіяти, і "чому це я мушу платити йому, якщо теля померло через три тижні після того, як я його отримав".
— Це той самий народ, що був і на Землі, — говорила Валентина. — Усім до лампочки, що Демосфен надіслав сьогодні по ансіблю вже сьомий том своєї "Історії". На цій планеті її ніхто не читатиме.
Ендер натиснув кнопку, і на екрані з'явилася нова сторінка.
— Дуже зворушливо, Валю. А скільки ще томів писатимеш?
— Лише один. Історію Ендера Віггіна.
— Як саме? Почекаєш, поки я помру?
— Ні, просто писатиму й писатиму, а коли дійду до сьогоднішнього дня, зупинюся.
— У мене є ідея. Цікавіша. Закінчи книжку останньою перемогою, останнім боєм. Залиш Ендера у цьому фіналі. З тих пір я нічого для історії не зробив.
— Може, й так, — замислилася Валентина. — А може, й ні.
По ансіблю передали, що новий зореліт із колоністами прибуде лише через рік. Ендера попросили знайти для новоприбулих місце, де б вони могли поселитися: не досить далеко від колонії Ендера, щоби можна було вести торгівлю, але й не дуже близько, бо у нових поселенців має бути своя влада. Тож Ендер став оглядати на гвинтокрилі місцевість. Він прихопив із собою одного найспритнішого одинадцятирічного хлопчиська на ім'я Абра; коли заснували колонію, йому було лише три роки, тож він не пам'ятав іншого світу. Вони з Ендером відлітали настільки далеко, наскільки вистачало пального, на ніч розбивали табір, а вранці обходили й оглядали місцевість.
Третього ранку Ендер раптом відчув, що колись уже був на цьому місці. Він озирнувся: ні, ніколи не був тут і бачить усе вперше. Покликав Абру.
— Чуєш, Ендере! — відгукнувся хлопчик із вершини низького, але крутого пагорбу. — Іди сюди!
Ендер видряпався на пагорб, витягуючи, як чапля, ноги із сипучого й м'якого ґрунту. Абра дивився кудись донизу.
— Очам своїм не вірю, — дивувався він.
Нагорі пагорба нічого не було. А всередині — глибока ущелина, наполовину заповнена водою, і над нею якось небезпечно схилялися круті арки, схожі чимось на ребра. З одного боку від ущелини стирчали два довгих хребти, які утворили V-подібну долину, з іншого — височіла біла скеля, яка нагадувала за формою череп, з усміхненого рота якого росло дерево.
— Тут, мабуть, помер якийсь велет, — висловив припущення Абра, — і ґрунт піднявся, щоби покрити його скелет.
Тепер Ендер зрозумів, чому ця місцина здалася йому знайомою. Труп Велета. Ще дитиною, він грав тут занадто часто, щоби не впізнати це місце. Але цього не може бути! Комп'ютер Бійцівської школи не міг бачити цього місця. Він глянув у бінокль у напрямку, який добре пам'ятав, зі страхом і надією, що побачить те, що лежало тут.
Гойдалки і гірки. Каруселі. Тепер тут одні зарості, але форми, безсумнівно, ті ж самі.
— Хтось це, мабуть, побудував, — захоплено прошепотів Абра. — Подивись на цей череп. Це ж не скеля — він із бетону.
— Я знаю, — відмовив Ендер. — Це зробили для мене.
— Що?
— Я знаю це місце, Абро. Жучарики побудували його для мене.
— Так вони ж усі були вже мертвими ще за п'ятдесят років до твоєї появи тут.
— Так і є. Це неможливо. Але я знаю, що кажу, Абро. Я не візьму тебе з собою. Це може бути небезпечно. Якщо вони знають мене досить добре, щоби побудувати таке, то невідомо, на що вони ще здатні…
— Аби поквитатися з тобою?
— За те, що я їх повбивав.
— Тоді не йди туди, Ендере.