Цю справу треба поставити на висоту.
Кореспонденти вже не могли скаржитися на брак подій. Записувались промови. Інженерів хапали за талії і вимагали від них відомостей з точними цифровими даними. Стало жарко, курно і діловито. Мітинг у пустелі задимівся, як величезне вогнище. Лавуазьян, нашкрябавши десять рядків, біг на телеграф, посилав блискавку і знову починав записувати. Ухудшанський не записував нічого і телеграм не посилав. В його кишені лежав "Урочистий комплект", який давав можливість за п'ять хвилин скласти чудову кореспонденцію з азіатським орнаментом. Майбутнє Ухудшанського було забезпечене. І через те він з більшою аніж коли сатиричною нотою в голосі, говорив своїм братам по перу:
— Стараєтесь? Ну, ну!
Несподівано в ложі радянських журналістів з'явилися Лев Рубашкін і Ян Скамейкін, які відстали у Москві. Їх підібрав літак, що прилетів на змичку вранці. Він приземлився за десять кілометрів від Гремячого Ключа, за далеким барханом, на природному аеродромі, і брати-кореспонденти тільки зараз добрели сюди пішки. Ледь привітавшись, Лев Рубашкін і Ян Скамейкін вихопили з кишень блокноти і почали надолужувати втрачений час.
Фотоапарати іноземців цокали безперервно. Горлянки попересихали від промов і спеки. Учасники мітингу все частіше позирали вниз, на прохолодну річку, на їдальню, де смугасті тіні піддашшя лягали на довжелезні банкетні столи, заставлені зеленими нарзанними пляшками. Поруч розташувалися кіоски, куди час від часу забігали учасники мітингу випити води. Корейка мучила спрага, та він тримався, сидячи під своєю дитячою треуголкою. Великий комбінатор здаля дратував його, підіймаючи над головою пляшку лимонаду і жовту папку з шнурками для черевиків.
На стіл, поряд з графином і мікрофоном, поставили дівчинку-піонерку.
— Ну, дівчинко, — весело сказав начальник будівництва, — скажи, що ти думаєш про Східну Магістраль?
Нікого б не здивувало, якби дівчинка раптом затупотіла ніжкою і почала: "Товариші! Дозвольте мені зробити підсумок тим досягненням, які…"— і так далі, бо у нас трапляються такі зразкові діти, які з сумною старанністю виголошують двогодинні промови.
Та піонерка з Гремячого Ключа своїми маленькими ручками зразу вхопила бика за роги і тоненьким смішним голосочком закричала:
— Хай живе п'ятирічка!
Паламидов підійшов до іноземного професора-економіста з наміром одержати від нього інтерв'ю.
— Я захоплений, — сказав професор, — все будівництво, яке. я бачив в СРСР, грандіозне. Я не маю сумнівів, що п'ятирічка буде виконана. Я про це писатиму.
І про це він справді через півроку написав книгу, в якій на двохстах сторінках доводив, що п'ятирічка буде виконана в зазначені строки і що СРСР стане однією з могутніх індустріальних країн. А на двісті першій сторінці професор заявив, що саме з цих причин Країну Рад треба якомога швидше знищити, інакше вона принесе закономірну загибель капіталістичному суспільству. Професор виявився значно діловитішою людиною, аніж базіка Гейнріх.
З-за пагорба злетів білий літак. Казахи кинулися врозтіч хто куди. Велика тінь літака накрила трибуну і, вигинаючись, побігла далі в пустелю. Казахи з вигуками, цьвохкаючи батогами, погналися за тінню. Кінооператори затривожилися і завертіли свої машинки. Стало ще безладніше, і знялася ще більша курява. Мітинг закінчився.
— Ось що, товариші, — говорив Паламидов, поспішаючи разом з своїми друзями по перу до їдальні,—якби ми домовились: пошлих речей не писати.
— Пошлість огидна! — підтримав Лавуазьян. — Вона жахлива!
І дорогою до їдальні кореспонденти одноголосно домовилися не писати про Узун-Кулак, що означає Довге Вухо, або степовий телеграф. Про це писали вже всі, хто побував на Сході, і про це вже нудно було читати. Не писати нарисів під назвою "Легенда озера Іссик-Куль". Досить ось такого пошлого смакування!
На спорожнілій трибуні серед недокурків, розірваних записокі піску, нанесеного з пустелі, сидів лише Корейко. Він ніяк не наважувався зійти вниз.
— Зійдіть, Олександре Івановичу! — кричав Остап. — Пожалійте себе! Ковток холодного нарзану! Га? Не хочете? Ну, тоді пожалійте мене! Я хочу їсти! Адже я все одно не піду. А може, ви хочете, щоб я проспівав вам серенаду Шуберта "Легеньким кроком прийди, друже мій". Я можу!
Та Корейко не став чекати. Йому й без серенади було ясно, що гроші доведеться віддати. Пригнувшись, спиняючись на кожній приступці, він почав сходити вниз.
— На вас трикутний капелюх? — грався з своєю жертвою Остап. — А де ж сірий похідний піджак? Ви не можете собі уявити, як я нудьгував без вас. Ну, здрастуйте, здрастуйте! Може, поцілуємося? Чи підемо одразу до засіка, у печеру Лейхтвейса, де ви зберігаєте свої тугрики?
— Спочатку пообідаємо, — сказав Корейко; його язик пересох від спраги і царапався, як рашпіль.
— Можна й пообідати. Тільки цього разу без дурощів. А втім, у вас ніяких шансів. За барханами залягли мої хлопці, — збрехав про всяк випадок Остап.
І, згадавши хлопців, він зітхнув.
Обід для будівельників і гостей був влаштований з євразійським смаком. Казахи розташувалися на килимах, підібгавши ноги під себе, як це роблять на Сході всі, а на Заході лише кравці. Казахи їли плов з білих мисочок, запиваючи його лимонадом. Європейці сіли за столи.
Багато трудів, хвилювань і турбот довелося зазнати будівельникам Магістралі за два роки роботи. Та не менше турбот викликала у них організація парадного обіду в центрі пустелі. Довго обмірковувалось меню, азіатське і європейське. Велику і тривалу дискусію викликало питання спиртних напоїв. У ці дні управління будівництвом нагадувало Сполучені Штати перед виборами президента. Прихильники сухої і мокрої проблеми розпочали двобій. Нарешті осередок висловився проти спиртного. Тоді випливла інша обставина — а як же іноземці, дипломати, москвичі? Як нагодувати їх хоча б найделікатніше? Все ж таки вони там, у себе, в Лондонах і Нью-Йорках, звикли до різних кулінарних ексцесів. Ну і виписали з Ташкента старого фахівця Івана Йосиповича. Колись він був метрдотелем у Москві у відомого Мартяновича і тепер доживав свої дні завідуючим нархарчівською їдальнею біля Курячого базару.
— Ви ж дивіться, Іване Йосиповичу, — казали йому в управлінні, — не підкачайте. Іноземці будуть. Треба зробити щось таке фасонисте, виняткове.
— Повірте мені,—бурмотів старий з сльозами на очах, — я таких людей годував! Принца Вюртембергського годував! Мені і грошей не треба платити. Якже мені наприкінці життя людей не погодувати? Погодую — тоді й помру!
Іван Йосипович хвилювався страшенно. Дізнавшись про остаточну заборону спиртних, він трохи не захворів, та полишати Європу без обіду не насмілився. Складений ним кошторис дуже підрізали і старий, промугикавши собі під ніс: "Нагодую і помру", додав шістдесят карбованців з власних заощаджень. В день обіду він прийшов у нафталіновому фраці. Поки відбувався мітинг, він нервував, поглядав на сонце й покрикував на кочівників, що заради інтересу намагалися в'їхати до їдальні верхи. Старий махав на них серветкою і бубонів:
— Відійди, Мамай, не бачиш, що робиться! Ох господи! Соус пікан перестоїть. І консоме з пашотом ще не готове!
На столі вже стояли закуски. Все було сервіровано дуже гарно і з великою майстерністю. Сторчма стояли тверді серветки, на скляних тарілочках лежало масло з льодом, скручене в бутони; оселедці тримали в роті серсо з цибулі І маслин; були квіти і навіть звичайнісінький сірий хліб виглядав дуже презентабельно.
Нарешті гості повсідалися за стіл. Всі припали пилюкою, всі були червоні від спеки, і всі були дуже голодні. Ніхто з них не був схожий на принца Вюртембергського. Іван Йосипович раптом відчув біду.
— Прошу гостей пробачити, — сказав він запобігливо, — ще п'ять хвилиночок і почнемо обідати. Я маю до вас особисте прохання: не чіпайте на столі нічого до початку обіду, щоб усе було як належить.
На хвилину він вийшов у кухню, пританцьовуючи по-світському, а коли повернувся, несучи на таці якусь парадну рибу, то побачив жахливу картину. Стіл був пограбований. Це так було не схоже на розроблений Іваном Йосиповичем церемоніал споживання їжі, що він аж остовпів. Англієць з тенісною талією безтурботно уминав хліб з маслом, а Гейнріх, перехилившись через стіл, витягав пальцями маслину з оселедцевого рота. На столі все перемішалося. Гості, задовольняючи перший голод, весело ділилися враженнями.
— Та що ж це таке? — запитав старий ослаблим голосом.
— А де ж суп, папаша? — закричав Гейнріх з набитим ротом. Іван Йосипович не відповів нічого. Він лише зробив помах серветкою і пішов геть. Усі подальші турботи про стіл він передав своїм підлеглим.
Коли комбінатори продерлися до столу, товстун з обвислим, як банан, носом виголошував першу застольну промову. Остап дуже здивувався, пізнавши в цьому товстунові інженера Талмудовського.
— Так! Ми герої! — вигукнув Талмудовський, простягаючи у простір склянку з нарзаном. — Привіт вам, будівники Магістралі! Але ж які в нас умови праці, громадяни! Скажу, наприклад, про зарплатню. Не заперечую, на Магістралі оклади кращі, аніж в інших місцях, але ж культурні незручності! Театру немає! Пустеля! Каналізації ніякої!.. Ні, я так працювати не можу!
— Хто це такий? — перепитували один одного будівники. — Ви не знаєте?
А тим часом Талмудовський вже витяг з-під столу чемодани.
— Плював я на угоду! — кричав він, прямуючи до виходу. — Що? Повернути підйомні? Тільки через суд! Тільки через суд!
І навіть штовхаючи чемоданами тих, що обідали, він замість "пардон" люто вигукував: "Тільки через суд!"
Пізно вночі він вже мчав моторною дрезиною, приєднавшись до дорожних майстрів, що їхали у справах до південної частини Магістралі. Талмудовський сидів верхи на чемоданах і роз'яснював майстрам причини, через які чесний спеціаліст не може працювати в цій дірі. З ним їхав додому і метрдотель Іван Йосипович. З горя він не встиг навіть зняти фрака. Він був дуже п'яний.
— Варвари! — кричав він, висовуючись на зустрічний вітер і погрожуючи кулаком у бік Гремячого Ключа. — Всю сервіровку ік свиням собачим!.. Антона Павловича годував! Принца Вюртембергського!.. Приїду додому і помру! Згадають тоді Івана Йосиповича. Сервіруй, скажуть, банкетний стіл на вісімдесят чотири персони, ік свиням собачим.