Та картина була наче якийсь барвистий сон.
Фасад замку сяяв на сонці білизною, заново позолочені флюгери блищали на тлі блакитного неба. Одягнений у багату ліврею П'єр, стоячи на порозі, під гербом, межи Міро та Вельзевулом, ждав свого хазяїна. З димарів, які так довго були мертві, весело здіймався дим, показуючи, що в домі багато слуг, що там знову появився достаток.
А себе Сігоньяк бачив у чудовому елегантному вбранні, на якому сяяло золотим блиском гаптування,— він вів у дім своїх предків Ізабеллу в шатах принцеси, оздоблених зображеннями герба, який, судячи з малюнків та кольорів, належав одному з найславетніших родів Франції. На її голові поблискував герцогський вінець. Одначе молода жінка, здається, не стала від того пихатішою. Вона, як і раніше, була ніжна й скромна, а в руці тримала дику трояндочку,— ту саму, таку ж свіжу, хоча минуло стільки часу,— і, йдучи, вдихала її запах.
Коли молода пара підійшла до замку, вельми поважний і величний старик, на грудях якого яскріли ордени, з виду зовсім незнайомий Сігоньякові, ступив од дверей кілька кроків уперед, мовби хотів привітати молоде подружжя з приїздом. Але як же здивувався барон, коли поряд із стариком побачив дуже гордовитого юнака — спочатку не розгледів його лиця, а потім йому здалося, що то герцог де Валомбрез. Юнак дружньо всміхнувся йому, у нього вже не було ніякої пихи.
"Слава Ізабеллі! Слава Сігоньякові!" — з радісним захопленням кричали селяни.
Крізь гамір вітальних вигуків почулисязвуки мисливського рога, і незабаром з лісових хащів, стьобаючи хлистом свого непокірного румака, на поляну вискочила вершниця, дуже схожа на Іоланту. Вона поплескала рукою по шиї коня, стримала його і повільно проїхала перед замком; Сігоньяк мимоволі провів очима прекрасну мисливицю, оксамитова спідниця якої роздувалася, схожа на крило, але чим довше він дивився, тим блідіше й безбарвніше було те видиво. Воно ставало прозоре, мов тінь, і крізь його майже стерті обриси проступав довколишній краєвид. Іоланта зникла, розвіялась, мов туманний спогад, перед живою, сущою Ізабеллою. Істинна любов розігнала перші юнацькі марення.
Справді, у своєму напіврозваленому замку, де він бачив тільки спустошення та злидні, барон жив похмурим, дрімотним, застиглим життям, сам схожий скоріше на привид, аніж на людину, доки не стрів уперше Іоланту де Фуа, яка виїхала в пустельні ланди на влови. Доти він бачив лиш обвітрених і обпалених сонцем селянок та ще мурзатих пастушок — істот жіночого роду, а не жінок; юнак запам'ятав це видиво, сліпуче, мовби він дивився на сонце. Перед очима у нього завжди, навіть коли заплющував їх, маячів її образ, такий осяйний, наче він був з іншого світу. Іоланта й справді була дуже гарна і легко могла обворожити молодика набагато досвідченішого, аніж бідний провінційний дворянин, який їздив верхи на сухоребрій клячі, одягнений у широку батьківську одежу. Та коли Іоланта, побачивши його недоладне вбрання, посміхнулася, Сігоньяк відчув, що будь-які надії, пов'язані з цією пихатою красунею,— просто безглуздя. Він уникав Іоланти або дивився на неї так, щоб його не помітили,— стоячи десь за огорожею чи за деревом над дорогою, по якій вона звичайно проїжджала в супроводі своїх поклонників,— баронові, сповненому зневаги до самого себе, здавалося, що всі вони страшенно красиві, розкішно одягнені, надзвичайно люб'язні. В такі дні він повертався в замок із сумом та гіркотою в серці, похмурий, пригнічений, блідий, мов після хвороби, і годинами сидів мовчки в кутку біля каміна, підперши голову рукою.
Коли в замку появилась Ізабелла, його невиразна потреба любити, яка так тривожить юність, примушуючи її в марних мріях уперто гнатися за химерами, зосередилась на ній. Люб'язність, доброта, скромність молодої актриси вразили ніжну душу Сігоньяка, і він по-справжньому глибоко покохав. Ізабелла заживила рану, завдану йому зневагою Іоланти.
Коли всі ці маячні видіння минули, Сігоньяк дорікнув собі за лінощі й не без зусиль зосередив увагу на п'єсі, яку Ізабелла доручила йому подекуди підправити. Викинув деякі вірші, що не підходили до образу молодої актриси, замінив їх іншими; переробив любовне освідчення героя, вважаючи, що воно холодне, надто пишномовне і нещире. Те, що він додав, було, певна річ, природніше, звучало пристрасніше: в думці він звертався тими словами до самої Ізабелли.
Робота Сігоньякові сподобалась, і хоч закінчилась вона вже пізньої ночі, він був задоволений, а назавтра йому віддячила ласкавою усмішкою Ізабелла, яка одразу ж почала вчити вірші, перероблені її поетом,— так називала вона барона. Ні Арді, ні Трістан не зробили б краще.
Увечері на виставі народу було ще більше, ніж напередодні, глядачі в тисняві мало не задушили швейцара, намагаючись усі разом пройти в залу, бо хоч вони й заплатили, а проте боялися, що не буде місця. Слава капітана Фракаса, переможця Валомбреза, з кожною годиною зростала, набуваючи просто неймовірних, казкових розмірів: йому охоче приписали б усі подвиги Геракла й дванадцятьох лицарів Круглого столу. Деякі молоді дворяни, герцогові недруги, шукали, як би подружитися з хоробрим і вправним дуелянтом, хотіли зібрати по шість пістолів з кожного і запросити його в шинок випити з ними. Не одна дама, пишучи йому поштиве любовне послапня, кидала у вогонь п'ять-шість невдалих чернеток. Коротше кажучи, він став дуже модний. Люди клялися тільки ним. А самого Сігоньяка мало цікавив такий успіх, він волів, як і раніше, бути невідомим, одначе уникнути цієї слави не міг — доводилося терпіти. В якусь мить йому захотілося сховатись і зовсім не показуватися на сцені. Але, подумавши, який відчай охопить Тирана, дуже задоволеного величезними касовими зборами, він не зробив цього. Хіба актори, добрі люди, які допомогли йому в біді, не повинні були скористатися тепер з його несподіваної популярності? Отож він примирився зі своєю роллю, надів маску, затягнув пояс, перекинув через плече плащ і ждав свого виходу.
Каса була повна, людей зібралося багато, Ірод, як щедрий керівник, велів подвоїти кількість світильників, і зала засяяла так яскраво, мов на придворному спектаклі. Сподіваючись причарувати капітана Фракаса, міські дами прибули в усій своїй силі і, як кажуть у Римі, іп Посспі2. Жоден діамант не лишився у скриньці — все блищало й іскрилося на грудях, більш чи менш білих, на головах, більш чи менш красивих, але однаково натхнених палким бажанням сподобатись.
Порожня лишалась тільки одна ложа, .розташована так, що її чудово було видно з зали, й усі зацікавлено позирали на неї. Ті, що закупили ту ложу, явно не поспішали, і це дуже дивувало дворян та городян Пуатьє, які прийшли зарані й уже понад годину були на своїх місцях. Ірод, готовий трьома звичними ударами оповістити про початок, дивився, ледь відхиливши завісу, певно, ждав, коли прибудуть ці чванькуваті гордії, бо в театрі нема нічого нестерпнішого, ніж запізнення глядачів, які, зайшовши, грюкають сидіннями, з шумом умощуються і цим відвертають увагу.
Завіса вже піднімалася, коли місце в ложі зайняла молода жінка, а біля неї важко сів поважний, благовидний літній добродій. Довге сиве волосся спадало з голови старого дворянина ще густими кучерями, хоч на тім'ї вже видніла невелика лисина кольору слонової кості. Сріблясті пасма звисали понад щоками, які аж пашіли, певно, від звичного перебування на свіжому повітрі чи, може, від надмірної, в дусі героїв Рабле, пристрасті до вина. Брови, і досі чорні та густі, затінювали очі, які не погасли з віком, були все ще бистрі й часом жваво поблискували поміж темними зморшками. Навколо губастого сластолюбного рота стовбурчились вуса, схожі на коми, і коротенька гостра борідка кігтиком — так у старовинних героїчних поемах завжди називається борода Карла Великого; подвійне підборіддя переходило в товсту шию, і весь вигляд старого був би досить буденний, коли б його не облагороджував погляд, який виключав навіть найменші сумніви щодо знатного походження і високого становища цього чоловіка. Комір з венеційського мережива був відігнутий на камзол із золотої парчі, сліпучо-біла сорочка виступала, здіймаючись на досить опуклому животі, і прикривала пояс коротких темно-коричневих оксамитових штанів; плащ такого ж кольору, обшитийзолотим галуном, лежав, недбало кинутий, на спинці крісла. Нетрудно було догадатися, що цей старий — дядечко-опікун, якого перетворила на дуенью його вередлива і все-таки улюблена небога; дивлячись на них обох — на неї, струнку та легку, і на нього, незграбного й насупленого,— можна було сказати, що то Діана тримає на повідку напівсвійського лева, який з більшим задоволенням спав би у своїй печері замість того, щоб його прогулювали по світу, хоч він і корився.
Вишукане вбрання дівчини свідчило про багатство і високе становище її. Сукня синьо-смарагдового кольору, якого не бояться тільки впевнені в собі біляві жінки, підкреслювала ніжну білість її ледь відкритих у своїй цнотливості грудей, а білосніжна шия виступала, ніби маточка з якоїсь квітки, з накрохмаленого ажурного коміра. Біля вирізу сукні яскравими цяточками блищали перлини. Волосся, що дрібненькими кучериками спадало на чоло і щоки, було схоже при світлі на живе золото; щоб гідно описати його, потрібно було б десятків зо два сонетів з усіма італійськими concetti а й іспанськими agudezzas 4. Уся зала захоплювалась красою молодої незнайомки — хоча дівчина ще й не зняла маски, але те, що було видно, давало змогу судити і про все інше; ніжне й чисте підборіддя, прекрасні обриси малиново-червоних уст, особливо гарних поряд з темним оксамитом, вишуканий, тонкий продовгуватий овал лиця, ідеально досконала форма крихітного вуха, неначе вирізьбленого з агату самим Бенвенуто Челліні5, свідчили про таку чарівність, якій позаздрили б навіть богині.
Невдовзі, певно тому, що в залі було душно, чи, може, бажаючц зробити смертним ласку, хоч вони й не варті її, молода богиня скинула набридлий шмат картону, який наполовину закривав її пишноту. І всі побачили прекрасні очі, що, мов лазурит, блищали між довгими темно-золотистими віями, напівгрецький, напіворлиний ніс і щоки, вкриті легеньким ніжним рум'янцем, перед яким видався б тьмавим колір навіть найсвіжішої троянди.