Ти чхав, а я за тебе нежить удавав. Хто цей чоловік?
— Ходімо мерщій, Тут другий може бути. А я його не пам'ятаю, він маленький, непомітний.
Вони перескочили через огорожу бульвару і вбігли в ворота якогось будинку.
— Скажи, хто вони? Чи це теж таємниця?
— Ні, не таємниця. Але я загинув. Я гадав, що тільки Аліса на мене полює, а виявилося, й вони теж.
— Хто ж вони?
— Як хто? Бандити з майбутнього. Може, взагалі з іншої планети.
— Слушно, — мовив Фіма. — Я в його ході відчув щось неземне.
— Нічого ти не відчуа Якби я не сказав, ні за що б не здогадався.
— Куди далі побіжимо? — спитав Фіма. — Багато їх ще за тобою ганяється?
— Не знаю. Може, ще хтось. Але тих я не бачив.
— І що ж їм у тобі не подобається? Фізіономія?
— Мовчи!
— Я знаю, — буркнув Фіма. — Ти вкрав секрет вічної молодості з майбутнього. От вони й хочуть…
Коля обережно виглянув із підворіття.
— Ніби чисто.
— А далі що?
— Ходімо до мене. Я тобі дещо покажу. А то ж ти не повіриш.
— Чому не повірю? — спитав Фіма. — Неодмінно повірю. І що ти вчора вві сні на Марс літав, повірю, і що твоя бабуся живе на Гаванських островах, повірю.
Коля з ним сперечатися не став. Вони пройшли прохідним двором на Сивців Вражок, причому Коля весь час озирався.
Фіма дивився на нього з іронією. А що йому лишалося, окрім іронії? З одного боку, цікаво повірити, з другого — спробуй повір, коли тобі кажуть, що побували в майбутньому, гасали на машині часу, а тепер рятуються від людей звідти. Та ще дівчинка з їхнього класу теж переодягнена людина з майбутнього.
Вони піднялися на другий поверх. Коля відімкнув двері.
— Нікого нема. Мої старі на роботі Ходімо за мною.
— Ти подивися спершу в холодильнику, — зупинив його Фіма, — що там є. Я страшенно голодний. Адже я додому збирався, а там уже обід готовий.
— Ні, ти не романтик, — сказав Коля, але пішов на кухню.
На столі лежала записка від Колиної мами з усіма вказівками — що розігрівати, а що варити.
— Коли я голодний, я зовсім не романтик, — озвався Фіма Корольов. — І взагалі голодних романтиків, мені здається, не буває.
— Ти нічого не тямиш у житті, — заперечив Коля. — Романтики, як правило, голодні А тобі хоч вола згодуй… Холодний суп їстимеш?
— Краще почнемо з котлет. А ти розповідай.
Розділ XII
РОЗПОВІДЬ ТА РЕЧОВІ ДОКАЗИ
Поки Коля розповідав про свою подорож у майбутнє, Фіма непомітно з'їв усі котлети — і ті, що були залишені для Колі, і ті, які мати підсмажила для себе з батьком. Та Коля не помітив спустошення, вчиненого Фімою, бо так був захоплений своїми спогадами, що Фіма міг би з'їсти й холодильник заодно з продуктами.
Людині завжди кортить поділитися таємницею. І чим таємниця дивовижніша й заповітніша, тим дужче хочеться її розповісти. Людина чудово розуміє, що треба мовчати, — її порятунок у мовчанні, а сама носить у собі таємницю, як бомбу сповільненої дії, поки не вибухне. Якби Аліса не прийшла до школи, Коля, може, й утримався б. Але спочатку Аліса, потім товстун-бандит — надто багато для однієї людини. Тут уже без повіреного не проживеш.
Фіма слухав як заворожений. Він і котлети злопав від хвилювання. Їв і не помічав, що робить. Іноді тільки казав: "Ну!", або: "Чого ж ти!", або: "Дурень!"
— От тоді я вискочив із його квартири, — закінчив Коля свою розповідь. — Примчав додому, все сховав і думав — обійшлося. Ти мені віриш?
— Вірю, — мовив Фіма, відкушуючи одразу половину батона. Його рожеві щоки блищали, як лаковані. — Ти б такого не вигадав. Навіть я не зміг би вигадати.
— Якщо ти цю таємницю викажеш…
— А я і не збирався. До того ж таких легковірних, як я, ти не знайдеш.
— І що ти скажеш?
— Що я скажу? Чому ти відразу або наступного дня цього апарата не повернув назад? Зайшов би в машину, вийшов там, поклав на столик, лишив би записку: "Пробачте за турботу". Тільки тебе й бачили.
— Не міг, — відповів Коля. — Ключ мати взяла. Вона, виявляється, в лікарню дзвонила, питала, як там сусід, а він їй переказав, щоб вона ключа, окрім його друга, нікому, навіть мені, не давала. Мабуть, він згадав, що машина часу відкрита. От мати кудись і сховала ключ. Напевно, на роботу з собою носить.
— Так ти б уночі подивився.
— Дивився. Не вийшло.
Вони помовчали. І раптом Фіма спитав:
— Де цей апарат?
— Я тобі не тільки апарат можу показати. У мене й інші докази є.
— Чого ж ти мовчиш? Показуй.
Коля витяг із шухляди столу цигаркову коробку. В ній лежали трофеї, привезені з майбутнього.
— Спочатку оце. — Він дістав золоту зірочку. — Знаєш, що це таке?
— Зірочка.
— Особистий подарунок космонавта далекого плавання капітана Полоскова. Кожна зірочка на грудях означає число зоряних експедицій. Ясно?
— Ясно.
— Тепер оце. Висохло тільки, але все одно вгадати можна.
— Бананове лушпиння.
— Ти геній, Фімо. Точно, це бананове лушпиння. Але не сьогоднішнє. Зі станції юних біологів на Гоголівському бульварі.
— А що, просто неба ростуть?
— Ростимуть. І мавпи стрибатимуть.
— А банан ти з'їв?
— Банан наступного дня довелося з'їсти, щоб не згнив.
— До речі, якби я побував у майбутньому, хоч бананом би свого друга пригостив.
— Я боявся таємницю виказати, а не від скнарості.
— Завжди так, — сказав Фіма. — Коли друг не потрібен, про нього забувають. А коли треба рятуватися — де ти, друже? Спіши на допомогу!
— Годі тобі. Далі показувати?
— Показуй.
— Тримай. Пізнаєш?
— Бублик. Сухісінький.
— Це рослинний бублик, скороспілий, Аркаша вивів.
— Відкусити можна?
— Постривай. Ти вже батон з'їв. А це, як ти гадаєш, що таке?
— Камінь.
— Просто камінь?
— Звідкіля я знаю? Я скажу, що просто камінь, а ти скажеш, що це марсіанський алмаз.
— Ти майже вгадав. Велика співачка Милена Митіна, до речі, моя землячка, з Конотопа, привезла його з гастрольної поїздки по Галактиці й мені подарувала.
— Стривай, Колю, ти хіба з Конотопа?
— Ні, це вона з Конотопа.
— А чому тоді вона твоя землячка?
— Бо там, у майбутньому, я був із Конотопа.
— І тобі вірили?
— Не завжди.
— Ну гаразд. Що іще привіз?
— А недосить? Ось листок, сухий, із швидкоростучого бубличного дерева…
— Я тобі, звичайно, вірю, але що ти мені показав? Золоту зірочку з військового погона, лушпиння банана, бублик, сухий листок і камінь. Якщо хтось матиме сумнів, він тобі враз доведе, що ти в майбутньому не був, а все вигадав.
— Але ж… — Коля подивився на свої скарби чужими очима, і його справді взяв сумнів. — Але ж ти віриш…
— Вірю, — твердо сказав Фіма. — Якщо ти ще що-небудь покажеш.
— Тоді присягни страшною клятвою, що нікому не скажеш.
— Теж мені романтик! Так тільки в дитячих книжках розмовляють.
— Добре, дай слово.
— Я вже давав.
Коля зітхнув і поліз під письмовий стіл, де стояв ящик з шструментами, залишками перевикористаного дитячого конструктора, проводами, зламаними вимикачами та іншими цінними речами. Внизу лежала коробка з-під черевиків. У ній під шаром дрібних деталей — чорна сумка з ремінцем через плече.
— Ну ось, дивися, тільки не зламай. Фіма подивився, зважив на долонях.
— А як працює? — спитав він.
— Просто.
Коля почепив сумку через плече, трохи відкрив кришку, дістав звідти тонкий провідок із навушничком на кінці, вставив його у вухо й сказав:
— Можна починати роботу.
— А звідкіля ти знаєш, як він діє?
— У них машини досить прості, мінімум деталей. Я бачив, як Аліса працювала, а вдома трохи випробував.
— Ну, й про що я зараз думаю? — спитав Фіма, намагаючись ні про що не думати.
— А для чого на тебе настроювати? — мовив Коля. — Ти думаєш, як би самому спробувати.
— А точніше?
— А точніше зараз дізнаємося.
Коля відкрив кришку сумки, всередині — коліщатко. Він став поволі повертати його, настроювати.
— Ага… Ти їсти хочеш? Ти ж усі котлети ум'яв.
— Бреше твій апарат! — розсердився Фіма. — Я про їжу й не думав.
— Отже, твої мізки за тебе думали.
— І вони не думали…
— Дивно…
— Дуже навіть дивно.
— Стій! Де кіт?
Коля обернувся. Фіма теж. Кіт сидів у кутку кімнати, облизувався і витріщав похмурі жовті очища.
— Пробач, Фімо, — сказав Коля. — Накладка з моєї вини. Зупинився на хвилі кота, а в нього одна думка — пожерти б, і ніяких інших бажань, хоча зранку повну тарілку тріски ум'яв.
— Дай краще мені спробувати, — попрохав Фіма. — Якщо вже машина така проста.
— Постривай.
Коля знову покрутив коліщатко.
— Ось, — мовив він. — Можу повторювати твої думки слово за словом. Чути ліпше, ніж по телефону. І не лічи подумки, мене не зіб'єш. "Тридцять сім, тридцять вісім… тридцять дев'ять… Невже він справді може думки читати?" Це я за тобою повторюю. "От би на уроках використати… Руткевич пише контрольну, а ти списуєш, не дивлячись".
— Колю, стій! — закричав Фіма. — Все, я вірю, ти вгадав! Дай тепер мені!
Коля обережно перечепив сумку зі свого плеча на Фімине. Передав йому навушник і відійшов до вікна, ніби його це не стосувалося.
— Крути коліщатко. Якщо почуєш про їжу — це кіт Маркіз. Крути далі, настройка тонка, діапазон дії метрів із двадцять, не більше. Напевно, кожен мозок має свою хвилю…
Фімка покрутив коліщатко, поклав сумку на стіл і сказав:
— А я все-таки думав, що ти брехав. А ти ні слова…
— Важко повірити.
Фіма сів на канапу, схрестив руки на животі й промовив:
— Либонь, я надто багато котлет у тебе з'їв. Зовсім обідати не хочеться, а бабуся в мене: "Чому в нас поганий апетит? Що болить у нашого хлопчика?" Вона мене геть розпестила.
— Та ти про діло говори! — обурився Коля. — Як можна думати про котлети?
— А що говорити? Кепська твоя справа. Ти правду казав.
— Чому кепська?
— Спіймай мої думки, послухай і зрозумієш. Навіщо слова тратити?
— Ти ще російську, сподіваюсь, не забув?
— Що тобі сказати? Накоїв ти — дай боже.
— Знаю.
— І розплутувати доведеться тобі.
— Але ти ж мені друг!
— Друг. Інакше б не переживав. Тобі пощади не буде.
— Певен?
— Цілком певен. Ти порушив першу заповідь мандрівників у часі: порушив його таємницю.
— Але я навіть не знав, що в майбутньому опинюся.
— Сусідові твоєму теж не минути лиха.
— Послухай, вони не такі вже жорстокі. Там навіть наші з тобою сучасники збереглися.
— Хлопчисько ти! До чого тут сучасники? Я гадаю, що тебе таємно переправлять туди й ліквідують. Щоб урівноважити.
— Що урівноважити?
— Твою шкоду. Я одне таке оповідання читав, американське. Там людина в минулому опинилася, метелика роздушила — і не того президента в Америці обрали.