— Треба ждати й дворянства.
Він наказав умеблювати цю "льожу" найкращими стільцями з таверни, а посередині вмістити велике крісло, оббите золотистим утрехтським оксамитом з вишневими квітами, на той випадок, коли б прийшла дружина якого-небудь альдермена.
Вистави почалися.
Відразу пішов натовп.
Проте льожа для вельможного панства залишалася порожня.
За цим винятком успіх був такий, що ніхто із блазнів не пам'ятав чогось подібного. Весь Савтворк збігався масами дивитися на Людину, що сміється.
Ґуїнплен переполошив фокусників і блазнів Торінцового поля. Яструб, що потрапив в клітку щеглів і почав клювати їхній покорм, — такий був ефект. Ґуїнплен пожирав собі їх публіку.
Крім маси шпагоковтачів і фіґлярів, на зеленому моріжку ..бували й справжні вистави. Був тут цирк з жінками-вершницями, в якому з ранку й до вечора греміли найможливіші струменти, гуслі, барабани, таламбаси, гудки, дзвоники, сопілки, дудки, цимбали, волинки, німецькі та англійські ріжки, флейти, фляжолети та інш. Під великим круглим наметом давали вистави стрибуни. Був тут бродячий звіринець з тигром-коміком, що намагався вирвати в усмирителя його батіг, що він ним хльоскав його, й проковтнути наконечник його. Ґуїнплен затьмив навіть цього коміка з зубами й кігтями.
Зацікавлення, виторг, оплески, натовп — усе це забрала Людина, що сміється. Це сталося в один момент. Працював тільки Зелений Ящик.
— "Переможений Хаос" став хаосом-переможцем, — казав Урсус, що пів успіху Ґуїнплена брав на свій карб і тяг скатерку до себе, як кажуть мандрівні комедіянти.
Успіх Ґуїнплена був незвичайний. А все ж він залишався місцевим. Для слави тяжко перебратися через воду. Для імени Шекспіра треба було сто тридцять років, щоб дійти з Англії до Франції; вода — це стіна, і коли б Вольтер не допоміг Шекспірові, про що він пізніше жалкував, то Шекспір мабуть і досі залишався б по той бік муру в Англії, як полоненик острівної слави.
Слава Ґуїнплена не переходила за Лондонський міст. Вона не набула таких розмірів, щоб знайти відголос у великому місті. Принаймні, на перші часи. Проте й Савтворка було досить для честолюбности кльовна. Урсус казав: — Гаманець з виторгом, як дівчина, що согрішила, товстіє на очах.
Виставляли "Ursus Rursus", потім "Переможений Хаос".
В антрактах Урсус виправдовував свої таланти енгастриміта й чудово показував черевомовство; він так добре наслідував усякий голос, що його подавали присутні, спів, крик, що самі ті, що співали або кричали, дивувалися схожості, а іноді він копіював шум натовпу й пухкав так, наче в ньому одному була ціла юрба людей. Талант надзвичайний.
Крім того, як ми бачили, він красномовствував, як Ціцерон, продавав ліки, ходив за хворими і навіть виліковував недужих.
Савтворк був зачарований.
Оплески Савтворка задовольняли Урсуса, хоч вони й не дивували його.
Підчас кожної вистави двір таверни перетворювався на партер і його наповнювала обірвана й ентузіястична авдиторія. Тут були човенники, носії, корабельні теслярі, керманичі річних суден, матроси, що допіру прибули, які витрачали свій заробіток на пияцтво та на дівчат. Були тут власники роспусних домів, бродяги й чорна гвардія, тобто салдати, що їх за дисциплінарні провини засуджено було носити свій червоний одяг навиворіт, чорною підкладкою наверх, чому їх називали blackguards звідкіля й наше[45] [46] blagueurs. Все це приливало з улиці в театр і відливало з театру в залю таверни. Випиті шклянки пива не заважали успіхові вистав.
Серед цих людей, що їх звичайно називають громадськими покидьками, один був вищий за інших, величніший, дужчий, не такий злиденний, з широкими плечима, одягнений, як і всі простолюдці, проте не обірваний; він захоплювався шалено, кулаками відвойовував собі місце, перука в нього була набакир, він лаявся, кричав, голосно реготав, кидав неохайні дотепи, а в разі потреби підбивав очі й платив пляшкою.
Цей постійний відвідувач був той самий перехожий, якого захоплений вигук ми чули нещодавно.
З нього був знавець, безпосередньо зачарований, який відразу захопився Людиною, що сміється. Він приходив не на всі вистави. Проте, коли він приходив, то ставав за "ватажка" публіки; оплески доходили до шалености, успіх досягав не до стелі, якої не було, а до хмар, що бували (Хмари, через брак стелі, іноді поливали дощем зразковий Урсусів твір).
Урсус спостерігав цього чоловіка і Ґуїнплен придивлявся до нього.
Це був палкий невідомий друг, що вони тут мали.
Урсус і Ґуїнплен хотіли познайомитися з ним, або, принаймні, дізнатися, хто він такий.
Одного вечора Урсус, з-за лаштунків, що за них правили кухонні двері Зеленого Ящика, випадково маючи коло себе хазяїна таверни Ніклеса, показав йому на цю людину, що змішалася з натовпом, і спитав його:
— Ти знаєш цю людину?
-тБезсумнівно.
— Хто ж це такий?
— Матрос.
— Як його звати? — спитав, втручаючись Ґуїнплен.
— Том-Джім-Джек, — відповів хазяїн таверни.
Потім, спускаючися по східцях, що були ззаду Зеленого Ящика, щоб піти до таверни, він кинув таке зауваження, незвичайно глибоке:
— Як прикро, що він не лорд! От був би знаменитий каналія.
А втім, трупа Зеленого Ящика, хоч і опинилася в таверні, не змінила нічого із своїх звичаїв і не відмовилася від своєї ізольованости. За винятком декількох слів, що вони іноді обмінювалися з хазяїном таверни, вони не сходилися з іншими мешканцями готелю, постійними чи випадковими, и жили й далі відлюдно.
З того часу, як прибули до Савтворка, Ґуїнплен засвоїв звичай, коли виставу було кінчено і люди та коні вже повечеряли, Урсус і Дея лягали спати, кожен у своєму помешканні, виходити, щоб трохи подихати свіжим повітрям на зелений моріжок між одинадцятою годиною і північчю. Мрійний настрій, що є в кожній людині, штовхає на нічні прогулянки й на блукання під зоряним небом, молодість завжди повна таємничих сподіванок, от чому хочеться блукати вночі без цілі. В цей час на ярмарковій площі не було вже нікого; тільки похитувалися п'яні, що їх силюєти вимальовувалися в темних кутках. Порожні таверни замикали; огні в низькій залі Тедкастерської таверни гасили, і тільки де-не-де в кутку остання свічка освітлювала останнього пивця; неясне світло виходило з щілини напів одкритих кімнат таверни, і Ґуїнплен, задумливий, задоволений, мрійний, щасливий неясним божественним щастям, ходив перед цими напіводкритими дверима. Про що він думав? Про Дею, ні про що, про все, про глибокі питання. Він не відходив далеко від таверни, наче якась нитка держала його коло Деї. Йому досить було зробити декілька кроків надворі.
Потім він повертався, впевнявся, що весь Зелений Ящик уже спить, і сам теж засинав.
IV
В НЕНАВИСТІ СУПРОТИВНИКИ СТАЮТЬ ЗА БРАТІВ
Успіху не люблять, особливо, коли він спричиняється до невдачі. Рідко буває, щоб ті, кого пожирають, боготворили тих, хто пожирає. Людина, що сміється, рішуче стала за подію. Околичні блазні були обурені. Театральний успіх — це помпа, що втягує в себе натовп і робить порожняву навколо себе. Балаган, що був насупроти, розгубився. Піднесення прибутків Зеленого Ящика відразу спричинилося, як ми сказали, до відповідного зниження виторгу околичних балаганів. Враз спектаклі, що їх дошанували, спустіли. Ярмарковий мурашник, що показував свої таланти й свою гучну музику в сусідніх театрах, тепер бачив, як руйнує його Людина, що сміється, і впадав в одчай, але був засліплений. Всі скоморохи, кльовни й фіґляри мали заздрість на Ґуїнплена.
От щасливий, що має морду дикого звіря. Матері-комедіянтки и канатні танечниці, що мали гарних дітей, злобливо дивилися на них і, показуючи на Ґуїнплена, говорили: "Як прикро, що в тебе не таке лице, як у нього". Деякі били своїх малят от злости на те, що їх вважали за гарних. Кожна з них, коли б знала секрет, обробила б свого сина "а-1а Ґуїнплен". Янгольська головка, що не приносила нічого, не варта диявольського обличчя, що приносить прибуток. Одного разу чули, як мати маляти, що було чудесне, як херувім, і виконувало ролі купідона, кричала: "Наші діти невдалі, удався тільки Ґуїнплен! — і, показуючи кулака своєму синові, вона додавала: — Коли б я знала твого батька, я б учинила йому сцену".
Ґуїнплен був курка з золотими яйцями. Який чудовий феномен. Це тільки й кричали в усіх балаганах. Скоморохи, захоплені й доведені до розпачу, дивилися на Ґуїнплена й скреготали зубами. Коли лютість дивується, це звуть заздрістю. Тоді вона починає вити. Вони пробували стати на перешкоді, "П е р еможеному Хаосові", змовлялися, свистали, хрюкали, шикали. Це ставало Урсусові за привід звертатися до черні з квітчастими промовами, а для друга Том-Джім-Джека випала нагода дати декілька тих стусанів, що відновлюють порядок. Стусани Том-Джім-Джека остаточно примусіли Ґуїнплена звернути на нього увагу, а Урсуса — шанувати його. А втім, розуміється, тільки здалека; бо гурток Зеленого Ящика задовольнявся з самого себе й тримався віддалік од усіх, а щодо Том-Джім-Джека, то цей лідер черні справляв вражіння, ніби він стояв над юрбою и не мав зв'язку й інтимної близькости з нею; він трощив скло, керував людьми, з'являвся й зникав, був за товариша всім і однак нікому за спільника.
Декілька ляпасів Том-Джім-Джека не спинили шаленої заздрости проти Ґуїнплена. Коли шикання залишилося даремним, то блазні Торінцового поля виготували донос. Вони звернулися до влади. Такий звичайний порядок. Проти неприємного успіху спочатку підбурюють натовп, а потім звертаються за допомогою до уряду.
До комедіянтів приєднуються превелебні панотці. Людина що сміється, заподіяла шкоду й проповідникам. Спустіли не тільки балагани, а й церкви. Церкви п'яти парафій Савтворка не мали вже слухачів. Кидали промови, щоб іти до Ґуїнплена. "Перемо же ний Хаос",Зелений Ящик, Людина, що сміється, — всі ці Ваалові мерзості переважали красномовство катедри. Голос, що звучить у пустелі, vox clamantis in deserto, не буває задоволений і з охотою благає уряд. Пастори п'яти парафій поскаржилися лондонському єпископові, що своєю чергою поскаржився її величності.
Скарга комедіантів спиралася на релігію. Вони проголосили, що релігію ображено.