Жінка — хижачка. А ви обидва — така велика здобич! Я нічого не можу з собою вдіяти. Занадто сильна спокуса. І ще я бачу, що зовсім не знала себе. Раніш я б сама нізащо не повірила, що здатна так поводитись. Я не можу без тебе. І без Івена не можу. Мені потрібні ви обидва. Це не легкий романчик, повір мені. А якщо й так, то я сама цього не знаю… ні, ні, це не так, не так.
— Тоді це кохання.
— Але ж я кохаю тебе, Червона Хмаро.
— А кажеш, що кохаєш його. Не можна кохати двох відразу.
— Можна. І я кохаю. Я кохаю вас обох… Бач, яка я відверта. Я все скажу. Мені треба якось це розплутані. Я гадала, що ти мені допоможеш. Ось чого я й прийшла до тебе. Мусить же бути якийсь розв’язок.
Вона дивилась на Діка благально, та він відповів:
— Вибери когось одного. Або Івена, або мене. Інакшого розв’язку я не можу уявити.
— Отак же й він каже. А я не можу зважитись. Він вирішив був зразу піти просто до тебе. Але я йому не дозволила. Він хотів поїхати геть, але я його не пускала, хоч і знала, як тяжко вам обом. Мені було треба мати вас разом, порівнювати, зважувати обох вас у своєму серці. І нічого в мене не вийшло. Мені потрібні ви обидва. Я не можу зректися жодного.
— На жаль, як сама бачиш, — почав Дік, і в очах у нього блимнула насмішкувата іскринка, — нехай навіть у тебе є полігамічні нахили, але ми, дурні самці, не можемо змиритися з таким становищем.
— Не будь жорстокий, Діку, — запротестувала вона.
— Пробач. Я нехотячи. Адже й мені боляче, і це була спроба терпіти біль з філософським спокоєм.
— Я вже казала йому, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли знала, він один рівний моєму Дікові, і все ж мій Дік, як людина, більший за нього.
— Ну що ж, ти була вірна мені й собі,— пояснив їй Дік. — Ти була моя, поки я був для тебе найбільший у світі. А потім найбільшим зробився для тебе він.
Пола похитала головою.
— Давай я спробую розв’язати цей вузол за тебе, — провадив він. — Ти сама не знаєш, чого хочеш і на що зважитись. Ти не можеш вибрати одного з нас, бо ми обидва однаково потрібні тобі, так?
— Так, — шепнула вона. — Тільки потрібні ви мені по-різному.
— Тоді все вирішено, — коротко сказав він.
— Як це?
— А ось як, Поло. Я програв, а Грейм виграв. Невже ти не бачиш? Виходить, що я для тебе тільки рівний з ним, рівний і не більше, хоча на моєму боці перевага в цілих дванадцять років, прожитих з тобою, — дванадцять років любові, усі спільні радощі, прикрощі, спогади… Господи боже! Якби все це кинути на Івенову шальку терезів, ти б не вагалася й миті. Ти вперше в житті закохалась по-справжньому, до нестями, і тобі важко це збагнути, бо воно сталося так пізно.
— Але ж і в тебе я колись закохалася по-справжньому.
Дік похитав головою.
— Мені завжди хотілось так думати, і часом я навіть вірив у це, але до кінця — ніколи. Через мене ти не втрачала розуму — навіть із самого початку, хоч ми тоді й закрутились наче у вихорі. Може, я тебе привабив, зачарував. Але ніколи ти не шаліла, не гинула за мною, як я за тобою. Я перший покохав тебе…
— І коханцем був казковим.
— Я перший покохав тебе, Поло, і хоч ти відповіла на моє кохання, твоє було не таке. Ти не втрачала розуму через мене. А через Івена, як видно, втратила.
— Якби ж я була певна… — промовила вона замислено. — Я справді наче закохалась до нестями, і все ж вагаюсь. А яка це нестяма, коли є вагання? Може, я взагалі нездатна кохати до нестями. І ти нітрохи не допоміг мені.
— Ти сама, тільки ти сама можеш розв’язати цей вузол, Поло, — поважно сказав Дік.
— А все ж якби ти допоміг, якби ти спробував — ну, хоч крихітку — підтримати мене… — стояла на своєму Пола.
— Я безсилий. Мені руки зв’язано. Я не годен простягти тобі й пальця. Ти не можеш ділити себе між двома чоловіками. Ти вже була в його обіймах… — він підняв руку, не даючи їй заперечити: — Не треба, рідна, не треба. Я знаю, що ти була в його обіймах. І тремтиш, мов злякана пташка, на саму думку про те, що я захочу тебе приголубити. Хіба ти не розумієш? Це ж вирок мені. Ти вже все вирішила, хоч, може, й не знаєш того. Твоя плоть вирішила. Ти приймаєш його обійми, а думка про мої тобі нестерпна.
Вона повільно, але твердо похитала головою.
— І все ж таки я не можу ні на що зважитись.
— Треба. Далі терпіти отаке неможливо. Вирішуй швидко, бо Івен повинен від’їхати. Адже ти сама розумієш. Або ти їдь. Обом вам тут лишатися не можна. Зваж усе як слід і відішли Івена. А то поїдь сама на якийсь час до тітки Марти. Коли ти не бачитимеш обох нас, можливо, тобі легше буде на чомусь спинитися. Може, краще тобі не їхати сьогодні на полювання? Я поїду сам, а ти лишайся вдома й обговори все з Івеном. Або ж їдьте з нами обоє та поговорите дорогою. Так чи так, я вернусь додому дуже пізно. Або й переночую в котрій-небудь пастушій хатині. А коли вернуся, щоб Івена вже тут не було. Отже, доти треба вирішити й те, поїдеш ти з ним чи ні.
— А якщо поїду? — спитала вона.
Дік знизав плечима, підвівся й глянув на годинника.
— Я переказав Блейкові, щоб сьогодні прийшов раніше, — пояснив він і ступив до дверей, даючи взнаки, що їй час іти.
Біля дверей вона зупинилась, пригорнулася до нього й попросила:
— Поцілуй мене, Діку… — потім додала — Це не будуть… подружні пестощі.—Голос її раптом захрип. — Це на той випадок, якщо я вирішу… їхати.
Коридором уже підходив секретар, та Пола ще чогось зволікала.
— Доброго ранку, містере Блейку, — привітав секретаря Дік. — Вибачайте, що я підняв вас так зарані. Насамперед зателефонуйте містерові Егару і містерові Пітсу. Сьогодні я не зможу їх прийняти… Та, мабуть, і решті перенесіть на завтра. Потім неодмінно розшукайте містера Генлі. Скажіть йому, що я схвалюю його проект водозбігу на Оленячому Оці, хай зразу й береться до діла. А втім, містера Менденгола й містера Менсона я таки мушу побачити сьогодні. Повідомте їх, що я чекатиму о пів на десяту.
— Ще одне, Діку, — сказала Пола, коли секретар вийшов. — Не забувай, що це я примушувала його лишатись. Це не його провина. Він давно хотів від’їхати, але я його не пускала.
— Видно, його ти закохала таки до нестями, — усміхнувся Дік. — Скільки я його знаю, це на нього не схоже, що він не поїхав. Та коли ти його не пускала, а він шаліє за тобою, як тільки можна шаліти за такою жінкою, — тоді я розумію. Він не просто добрий чолов’яга. Таких людей небагато на світі. Ти будеш із ним щаслива.
Пола спинила його, піднявши руку.
— Не знаю, чи буду я ще коли щаслива, Червона Хмаро. Коли бачу, яке стало твоє обличчя через мене… А я ж була така щаслива, така вдоволена життям усі дванадцять років, прожиті з тобою! Хіба таке забудеш? Ось чого я й не могла вирішити. Але твоя правда. Час уже мені якось розірвати цей… — вона затнулася, не спромігшись вимовити слово "трикутник", що вже, як бачив Дік, було в неї на устах. — …Розв’язати цей вузол, — докінчила вона тихішим голосом. — їдьмо всі на полювання. Я поговорю з ним дорогою, скажу, нехай їде. А за себе вирішу потім.
— Бувши тобою, я б не дуже квапився, — порадив Дік. — Ти знаєш, що я чхаю на моральність і визнаю її лише тоді, коли вона корисна. Але це якраз такий випадок. У вас можуть бути діти… — Зажди, зажди, — спинив він її.— І скандальна історія, навіть дуже давня, навряд чи сприятиме їм у житті. Крім того, розлучення через втечу від чоловіка — це занадто довга справа. Я подбаю про те, щоб ти мала солідніші підстави, і це принаймні на рік скоротить розлучний процес.
— Якщо я наважусь на це, — кволо усміхнулась вона.
Дік кивнув головою.
— Але, може, я ще й не зважусь. Я сама не знаю. Може, це все сон і зараз я прокинуся, ввійде Ой-Ой і скаже, що я дуже довго й міцно спала…
Пола неохоче повернулася, ступила кілька кроків і враз зупинилася.
— Діку! — покликала вона. — Ти сказав мені, що в тебе на серці. Але що в тебе на думці? Не нароби дурниць! Згадай Дені Голбрука — щоб ніяких "нещасливих випадків на полюванні", гляди!
Дік похитав головою й кліпнув очима нібито насмішено, а в думці зчудувався, що вона так проникливо вгадала його наміри.
— Покинути все оце? — він обвів рукою круг себе, маючи на увазі маєток і всі свої господарські плани, — І книжку про споріднене схрещування? І першу виставку-ярмарок, майже підготовану?
— Це справді було б безглуздя, — погодилась вона, прояснівши на виду. — Тільки прошу тебе, Діку, ти не думай, що мені так важко вирішити через… — вона затнулась, не знаходячи слів, тоді теж повела рукою круг себе, натякаючи на Великий Будинок та всі його скарби, і докінчила: — Все це нічого тут не важить. Анічогісінько, повір.
— Ніби я сам не знаю, — заспокоїв її Дік. — Некорисливішої жінки…
— Слухай, Діку, — перебила вона, зрадівши новій думці.—Якби я любила Івена так шалено, як ти кажеш, то наневне погодилася б і на "нещасливий випадок", коли нема іншої ради. Алє ж ти бачиш — я ніяк не згодна. Ось тобі ще один кремінець, розгризи-но.
Потім нерішуче ступила крок від нього, знов озирнулася й тихо сказала через плече:
— Червона Хмаро, мені страшенно шкода… І все ж я така рада, що ти мене й досі любиш.
Поки вернувся Блейк, Дік устиг подивитись на себе в дзеркало. Вираз, що так налякав гостей увечері, не сходив з його обличчя. Певне, вже й не зійде, подумав він. Ну що ж, так не буває: держати в зубах власне серце, та щоб не зосталось на тобі ніякого знаку.
Він приплентав на веранду й спинив погляд на Полиному портреті під термометрами. Повернув його обличчям до стіни, сів на край ліжка й часинку дивився на голе, порожне кружало в рамці. Потім перевернув фото назад.
— Бідна моя крихітко, — тихо промовив він. — Не легко й тобі — прокинутись у житті отак пізно…
Та враз усміхнене лице на фотографії заступила в його очах інша картина: Пола в місячному світлі обіймає Грейма і тягнеться устами до його уст. Дік схопився на ноги й труснув головою, щоб прогнати з-перед очей те видиво.
До пів на десяту він упорався з листами й прибрав усе зі столу, крім деяких нотаток, потрібних йому для розмови зі своїми завідувачами про шортгорнів та ширських коней. Коли ввійшов Менденгол, Дік стояв біля вікна і, всміхаючись, махав на прощання рукою Ернестіні й Лут, що від’їздили у великому лімузині. І з Менденголом, і згодом з Менсоном він умисне, ніби між іншим, багато говорив про свої великі плани в тваринництві.
— Треба не спускати очей з бичків від Короля Поло, — сказав він Менсонові.— Всі ознаки промовляють за те, що Гірська Олениця, Діва Альберти й Мораванка Неллі можуть привести від нього ще кращих плідників, ніж він.