Здавалося, навіть його спина мала розчарований вигляд.
На Лізель напав другий напад страху. А що, як він почне розпитувати двірника? Скинувши черевики, вона вислизнула на сходи і прислухалася. Незнайомий нікого не розпитував. Повернувшися до вікна в кухні, вона побачила, як він іде геть тихою вулицею.
Того вечора Франца гнала до Редерів якась надія, непохибний інстинкт. І зараз він крокував безлюдною вулицею до трамвайної зупинки, сумний і розчарований.
Він поїхав у протилежний кінець міста, де в пивниці залишив свій велосипед. Звідти він подався до Германа.
Герман був упевнений, що Франц прийде до нього, і почав уже непокоїтися. Франц рідко пропускав стільки вечорів підряд. Цього вечора Герман зрозумів, що Франц, який приходив до нього на пораду, потрібен йому більше, ніж він думав. Коли за вікном почувся нарешті дзенькіт велосипеда, Ельза витерла фартухом застелений цератою кухонний стіл, а Герман, стримуючи свою радість, вийняв з шухляди шахівницю.
Але сьогодні Герман не довго радів, його радість зникла, як тільки Франц сів за стіл. Франц був не такий, як завжди. Він довго мовчав.
Герман терпеливо чекав. Нарешті Франц заговорив.
Спочатку Герман слухав просто уважно, потім вражено, потім стурбовано. Франц розповів про всі свої пригоди: як він тричі бачився з Еллі – в кіно, у критому ринку і в мансарді, – як вони разом відновили в пам'яті все життя Георгове, пригадали його колишніх друзів, як він пішов по цих слідах, намагаючися знайти Георга, як з цього нічого не вийшло, та й взагалі…
– Що взагалі?
Але Франц знову замовк, і Германові довелося чекати.
Герман був невдоволений з того, що Франц зробив усе це на свій страх і ризик, не порадившися з ним, Германом. Герман здивовано вглядався у грубувате, немов сонне обличчя друга, яке за удаваною байдужістю приховувало наполегливість.
Франц знову почав говорити, але зовсім не про те, чого чекав Герман.
– Бачиш, Германе, я зовсім звичайна людина. І я не вимагаю від життя чогось особливого. Я хочу, наприклад, назавжди лишитися в цьому краї, бо мені тут подобається. Бажання, як у декого, поїхати кудись далеко у мене немає. Я б залюбки прожив тут ціле життя. Небо тут не дуже ясне і не дуже сіpіє. І люди – не селюки і не городяни. Тут є все: і дим, і фрукти. Якби я тільки міг побратися з Еллі, був би дуже щасливий. Інші люблять міняти жінок, усякі там пригоди, а я зовсім не такий. Я ніколи б не покинув Еллі, хоч знаю, що в ній немає нічого незвичайного. Вона просто мила. Але я хотів би прожити з нею разом усе життя. А я не можу навіть бачитися з нею…
– Безумовно, ні, – сказав Герман. – Тобі взагалі не слід було до неї йти…
– Звісно, тут немає нічого поганого – піти в неділю погуляти з Еллі, але мені цього не можна. Ні! Не дивись на мені з таким подивом, Германе! Отже, з Еллі ми ніколи не будемо в парі. Я навіть не знаю, чи довго я зможу лишатися тут. Можливо, мені вже завтра доведеться тікати.
Мені завжди хотілося тільки чогось людського: полежати на лужку, покататися на човні, почитати хорошу книжку, мати добрих друзів, кохану, щоб довкола був спокій…
Потім у моє життя увійшло щось інше. Воно прийшло, коли я був ще зовсім молодий – прагнення справедливості. Поступово моє життя змінилося, тепер воно тільки зовні спокійне. Багато хто з наших друзів, уявляючи собі прийдешню Німеччину, про що тільки не мріють.
А я не такий. Я і в майбутньому хотів би жити тут, тільки по-новому. Працювати тут, але на нас! І ввечері приходити з роботи не таким змореним, а потім вчитися, читати. Коли трава ще тепла. Але нехай це буде та сама трава, під парканом у Марнетів. І взагалі, нехай усе це буде тут. Я хочу і в майбутньому жити тут, у селищі, або там, нагорі, у Марнетів і Мангольдів…
– Певна річ, непогано знати, чого хочеш, – сказав Герман. – Але все-таки скажи мені, цей Редер – Георгів друг, – який він?
– Низенький– відповів Франц, – здалека схожий на хлопчика. А навіщо це тобі?
– Якби Редери когось у себе переховували, вони поводилися б саме так, як ти розповів. Але вони, мабуть, нікого не переховують.
– Коли я прийшов, пані Редер була сама з дітьми, – сказав Франц, – я прислухався біля дверей перед тим, як подзвонив, і потім, коли вона замкнула двері.
Герман подумав: "Франц не повинен більше втручатися в це діло. Ці три слова "схожий на хлопчика" його мало не злякали; він їх сьогодні почув уже вдруге. Якби у мене тільки був час! Баккер буде в Майнці на початку наступного тижня! Час – це єдине, чого мені бракує! Може, й пощастило б урятувати бідолаху. Але час… час…"
– А де він працює, цей Редер?
– У Покорні. Чого ти знову заговорив про нього?
– Так, просто цікаво…
Але Франц відчув – чи йому здалося, що відчув, – ніби Герман щось приховує від нього.
Цього вечора Пауль і Лізель сиділи поруч на дивані в кухні, і він гладив її голову й повну руку так само несміливо, як у перші дні їхнього кохання; він навіть цілував її мокре від сліз обличчя. Пауль не сказав їй усієї правди: гестапо хоче арештувати Георга за якусь давню історію. За новими законами йому загрожує страшна кара. Що ж йому було робити – прогнати Георга?
– Чого він не сказав мені правди? А ще їв і пив за моїм столом!
Спочатку Лізель лаялася, кричала й тупала ногами, уся червона від люті, потім почала хлипати й голосити, але й це минуло. Вже звернуло з півночі. Лізель виплакалася і тепер лише кожні десять хвилин повторювала, так наче це було найважливіше.
– Чому ви мені не сказали правди?
Нарешті Пауль зовсім іншим, сухим тоном відповів:
– Бо я не знав, як ти до цього поставишся.
Лізель висмикнула свою руку, вона мовчала.
– Ну, а якби ми тобі все сказали, – вів Пауль далі, – і спитали в тебе, чи може він залишитися, що б ти на це відповіла – "так" чи "ні?"
Лізель запально вигукнула:
– Звичайно, я б сказала "ні"! А ти як думаєш? Він один, а нас четверо, ні, п'ятеро, навіть шестеро вкупі з тим, який має народитися. Ми навіть не сказали Георгові про шостого, бо він і так сміявся з нас. Ти мусив сказати йому: "Дорогий Георге, ти один, а нас шестеро".
– Лізель, йшлося про його життя!
– Так, але ж і про наше!
Пауль мовчав. Важкий тягар лежав у нього на серці.
Уперше він відчув себе страшенно самотнім. Ніколи вже життя не буде для нього таким, як раніше. Оця квартира – навіщо вона? Оця купа дітей – навіщо вони?
Він сказав:
– І ти ще вимагаєш, щоб тобі все розповідали! Тобі говорити правду! Ти зачинила б двері перед його носом, а я через два дні приніс би тобі газету і ти побачила б ім'я Георга Гайслера в розділі "Трибунал" під рубрикою "Вирок виконано". Невже тебе не мучило б сумління? Невже ти зачинила б перед ним двері, якби знала це наперед?
Він трохи відсунувся від дружини. Вона знову почала тихо плакати, закривши обличчя руками. Потім повідала крізь сльози:
– Зараз ти думаєш, що я погана жінка. Так, погана, погана! Такою поганою я тобі ще ніколи не здавалася. І ти б залюбки позбувся цієї поганої жінки – твоєї Лізоль! І ти думаєш зараз, що ти самотній, а на нас тобі наплювати. Тільки Георг тобі потрібний. Так, безперечно, якби я наперед знала, що з ним може трапитися… оте… "Вирок виконано"… я б його пустила… А може, і так би пустила. Хіба я знаю… Так, тепер я думаю, що все-таки пустила б його.
– От бачиш, Лізель, – сказав Пауль уже спокійніше, – тому я й не сказав тобі; ти могла згарячу вигнати його, а потім мучилася б, коли б я усе тобі роз'яснив.
– Але ж його й тепер ще можуть упіймати. 1 ти відповідатимеш за все.
– Так, – сказав Пауль, – відповідатиму я. І саме тому це мав вирішувати я, а не ти. Я тут хазяїн і глава сім'ї.
І я маю право сказати "так" там, де ти спочатку скажеш "ні", а потім "можливо"; а потім усе-таки скажеш "так", але вже буде пізно. А я вирішую одразу.
– А що ж ти завтра скажеш тітці Катаріні?
– Про це ми ще поміркуємо. А зараз звари кави такої, як учора, коли Георгові стало млосно.
– Цей Георг у нас усе перевернув догори ногами! Вночі кава!
– Якщо двірник завтра запитає, хто у нас сьогодні був, скажи – Альфред із Заксенгаузена.
– Чого це він у мене питатиме?
– Бо їх самих питає поліція, та й нас, може, теж, буде допитувати.
Лізель знову розхвилювалася.
– Нас? Поліція? Любий Паулю, ти ж знаєш, що я не вмію брехати. По мені все видно. Я навіть у дитинстві не вміла брехати. Інші брехали собі спокійнісінько, а по мені зразу було помітно.
– Як це не вмієш? – сказав Пауль. – А хіба ти сьогодні ввечері не збрехала? Якщо ти не зможеш збрехати поліції, тоді тут не лишиться каменя на камені. Мене ти більше не побачиш. Коли ж ти скажеш так, як я тебе навчу, я обіцяю тобі, що ми в неділю візьмемо контрамарки й підемо на матч "Вестенд" – "Нідеррад".
– Ти дістав контрамарки?
– Так, дістав.
Близько півночі Георг, нарешті, приліг у гаражі, але його одразу ж покликали, бо шофер, що забирав машину, був чимось незадоволений. Пані Граббер вилаяла Георга хоч тихо, але добірними словами. Як тільки він знову ліг, настав час готувати другу машину, яку відправляли в Ашаффенбург. На цей раз пані Граббер стояла біля нього, пильно стежила за ним, вичитувала за кожний незграбний рух, а також за всі старі гріхи. Цей Отто, якого він заступав, вів, либонь, брудне, розпусне життя.
Не дивно, що він прикинувся хворим і хотів уникнути суворого режиму, який тут чекав його. Георг хотів був знову лягти поспати, але йому наказали скласти інструменти й прибрати в гаражі. Наближався ранок, Георг уперше підвів очі. Жінка була вражена. Невже цьому хлопцеві байдуже, під які колеса він потрапить? Чи, може, ці колеса здаються йому легшими за ті, під які він потрапляв. Вона пішла. Потім ще раз подивилась на нього, вихилившись з вікна. Він лежав, згорнувшись калачиком, на лаві. Хазяйка подумала: "З ним, очевидно, все-таки можна порозумітися".
Георг лежав, прикрившись пальтом Беллоні, його тіло було немов налите свинцем. Він не міг заснути, але його думки текли нескінченним суцільним потоком, немов уві сні: "А що, як по мене ніхто не прийде? Може, Пауль просто покинув мене тут? Замість цього Отто?"
Георг спробував уявити своє життя, якби йому довелося лишитися тут назавше, якби він не зміг піти звідси.
Усе життя просидіти в цьому дворі, усіма забутий! Ні, краще спробувати вийти звідси, і якнайшвидше.