У кварталі Маре він оселився, коли остаточно покинув світське товариство, у віці далеко за вісімдесят років.
Але й відійшовши від світського життя, він зберіг свої звички. Головна, якої він дотримувався незмінно, — це нікого не приймати вдень. Обідав він о п’ятій годині вечора і тільки потім відчиняв двері свого дому для гостей. Така була мода його сторіччя, і Жільнорман не хотів від неї відмовлятися.
Розповімо тепер про двох його дочок. Вони народилися з проміжком у десять років. У молодості вони були зовсім несхожі й анітрохи не скидалися на сестер: ні за вдачею, ні зовні. Молодша любила квіти, любила поезію, музику, ще з дитинства вона мріяла про героя, чий туманний образ витав перед її зором. Старша теж мала свою мрію: в голубому майбутньому вона бачила постачальника, чоловіка геть тупого, мільйон у людській подобі або, скажімо, префекта. Прийоми у префектурі, швейцар у передпокої із золотим ланцюгом на шиї, офіційні прийоми в мерії, вона "пані префектова", — усе це миготіло в її уяві. Отак дві сестри мріяли, кожна про своє, коли ще були молоді. У обох виростали крила: в однієї — крила янгола, в другої — крила гуски.
На цьому світі жодне людське прагнення не здійснюється уповні. Молодша дочка одружилася з чоловіком своєї мрії, але рано померла. Старша так і не вийшла заміж.
На той час, коли вона з’являється в нашій оповіді, це була стара доброчесна діва з гострим носом і тупим розумом. Характерна деталь: за межами вузького родинного кола ніхто не знав її імені. Всі називали її "панна Жільнорман-старша".
Щодо церемонності, то з панною Жільнорман не змогла б зрівнятися жодна англійська міс. Сором’язливість цієї старої діви не знала меж. Її переслідував жахливий спогад: одного разу якийсь чоловік… побачив її підв’язку!
З роками сором’язливість панни Жільнорман тільки посилювалась. Їй усе здавалося, що її шемізетка просвічує або недосить високо затуляє шию. Вона сколювала своє вбрання безліччю шпильок і застібала його на безліч гачків. Одначе ця сором’язлива стара панна з радістю дозволяла цілувати себе одному юному уланові на ім’я Теодюль, що доводився їй троюрідним племінником.
Хвороблива цнотливість поєднувалась у ній зі святенництвом. Вона входила в Братство Святої Діви, на деякі свята затуляла обличчя білим покривалом, бурмотіла якісь особливі молитви, поклонялася "святому серцю", годинами стояла перед вівтарем у стилі єзуїтського рококо в каплиці, куди не допускали простих богомольців, і там душа її витала між мармурових хмаринок та променів із позолоченого дерева.
Вона вела батькове господарство. Жільнорман тримав при собі дочку, як єпископ Б’єнвеню — свою сестру. Такі випадки, коли разом живуть старий дід і стара діва, — не рідкість, і вони завжди являють собою зворушливе видовище двох слабких істот, які шукають опору одне в одному.
Крім діда й старої діви, у тому домі жив іще малий хлопець, який завжди тремтів і німував перед Жільнорманом. Старий розмовляв із цим хлопчиком тільки суворим тоном, а іноді й замахувався на нього ціпком: "Прошу вас сюди, добродію! А підійдіть-но ближче, шибенику, лобуряко! Відповідайте, шалапуте! Де ви пропадали, ледацюго?" і так далі, і таке інше. Старий боготворив цього малюка.
То був його онук. Ми ще до нього повернемося.
Книга третя
Дід і онук
1. Старовинний салон
Десь від 1817 року Жільнорман, який тоді ще жив у Сен-Жерменському передмісті, двічі на тиждень бував у домі баронеси Т., вельми достойної особи, чий чоловік за Людовика Шістнадцятого був послом Франції у Берліні. Барон Т., який за свого життя захоплювався магнетичним ясновидінням, розорився й помер у еміграції, залишивши дружині в спадок лише десять томів рукопису, оправлених у червоний сап’ян. То були надзвичайно цікаві спогади про Месмера[30] та його досліди. З гордості пані Т. не опублікувала тих спогадів і жила на маленьку ренту, що невідомо як збереглася. Пані Т. трималася далеко від двору ("Там надто мішане товариство", — казала вона), перебуваючи в шляхетному й гордому усамітненні. Кілька друзів — усі переконані роялісти[31] — збиралися двічі на тиждень біля її вдовиного коминка. Там пили чай, нарікали на нинішні часи, проклинали бонапартистів, обурювалися якобінськими настроями Людовика Вісімнадцятого і тихо говорили про надії, які подавав брат короля, згодом Карл Десятий. Жільнорман майже завжди приходив на ці зустрічі в супроводі своєї дочки, довготелесої панни, якій на той час було тільки сорок, але вона виглядала на всі п’ятдесят, і гарненького семирічного хлопчика, білявого, рожевого, свіжого, з радісним і довірливим поглядом. Його появу в салоні завжди зустрічали співчутливими вигуками: "Який він милий! Бідолашне дитя!" Це був той самий хлопчик, про якого ми вже згадували. "Бідолашним дитям" називали малого тому, що батьком йому доводився "луарський[32] розбійник" — той самий зять Жільнормана, якого старий вважав "ганьбою своєї родини".
2. Один з кривавих привидів того часу
Кожен, хто опинився б у ті роки в містечку Верноні й захотів прогулятися по тамтешньому монументальному мосту, міг побачити, глянувши через парапет, чоловіка років п’ятдесяти у шкіряному кашкеті, в штанях і куртці з грубого сірого сукна, на яку була нашита орденська стрічка, колись червона, а тепер жовта, в дерев’яних черевиках-сабо, із засмаглим майже до чорноти обличчям і майже білим волоссям, з великим шрамом, що перетинав лоб і щоку, згорбленого, зсутуленого, завчасу постарілого; з ранку до вечора той чоловік ходив із лопатою або садовим ножем у руці по одній із обгороджених ділянок, які ланцюгом тягнуться понад лівим берегом Сени — чарівні, зарослі квітами куточки, що їх можна б назвати садками, якби вони були більші, або букетами, якби були менші. Усі ті ділянки впиралися одним краєм у річку, а протилежним — у будиночок. Згаданий нами чоловік у куртці й дерев’яних черевиках десь близько 1817 року жив у найскромнішому з тих будиночків, до якого прилягала найменша ділянка. Він мешкав там у тиші й убогості разом зі служницею, про яку важко було сказати, молода вона чи стара, бридка чи гарна, селянка чи міщанка. На своїй діляночці землі він вирощував прегарні квіти, яким віддавав увесь свій час.
Упертою й наполеґливою працею він зумів вивести кілька сортів тюльпанів і жоржин, про які, здавалося, забула природа. Від світанку до вечора трудився він улітку на своїх грядках, підрізаючи, прополюючи, поливаючи, ходячи поміж квітниками з виразом лагідної доброти і глибокого смутку; іноді він годинами стояв нерухомо, слухаючи спів пташки на дереві або лепетання дитини в сусідньому домі, чи споглядаючи краплі роси на кінчику травинки, що її сонячний промінь перетворював у темно-червоний рубін. Годувався він надголодь і частіше пив молоко, ніж вино. Будь-який хлопчисько міг командувати ним, служниця бурчала на нього. Він був боязкий і сором’язливий до крайнощів, рідко виходив на вулицю й не бачився ні з ким, крім жебраків, що стукали в його вікна, та свого кюре, доброго старого абата Мабефа. Одначе якщо хтось із жителів містечка або приїжджих цікавився його тюльпанами й трояндами, він з усмішкою розчиняв перед ними хвіртку своєї садиби. То й був "луарський розбійник".
І разом з тим кожному, хто захотів би почитати спогади про військові походи, газету "Монітер" і зведення про бойові дії великої армії, не раз стрілося б ім’я Жоржа Понмерсі. Ще зовсім юним він став солдатом Сентонжського полку. Коли починалася революція, цей полк увійшов до Рейнської армії. Понмерсі воював під Шпейєром, Вормсом, Нейштадтом, Тюркгеймом, Альцеєм і Майнцом. Він був серед дванадцяти сміливців, які, укріпившись за старим Андернахським фортечним валом, стримували цілий корпус принца Гессенського й відступили тільки тоді, коли ворожі гармати пробили в мурі величезний пролом. У війську Клебера він брав участь у битві під Марш’єном і Мон-Паліселем, де йому поранило руку шрапнельною кулею. Потім він опинився на кордоні з Італією і в числі тридцятьох гренадерів під командуванням Жубера захищав Тендську ущелину. Жубер після цієї битви дістав звання генерал-ад’ютанта, а Понмерсі — підпоручика. Жорж Понмерсі був поруч Бертьє під дощем картечі в день битви біля Лоді. Він бачив, як його колишній генерал Жубер упав у бою біля Нові в ту мить, коли підняв шаблю і вигукнув: "Уперед!" Виконуючи якесь бойове доручення, Понмерсі повантажився зі своєю ротою на легкий вітрильник, відплив із Генуї в уже не пригадую який порт і потрапив в оточення сімох чи вісьмох англійських кораблів. Капітан-генуезець хотів викинути гармати в море, заховати солдатів між двома палубами і прослизнути в темряві як торговельне судно. Одначе Понмерсі звелів підняти на щоглу трикольоровий прапор і гордо пройшов під гарматними жерлами британських фрегатів. Відпливши звідти на двадцять льє, він так осмілів, що на своєму вітрильнику напав на великий англійський транспорт із військом і захопив його в полон. 1805 року він служив у дивізії Малера, яка відбила Гюнцбург в ерцгерцога Фердінанда. Біля Веттінгена він виніс під градом куль смертельно пораненого полковника Мопеті, командира 9-го драгунського полку. Він відзначився під Аустерліцом під час уславленого маршу колон під вогнем ворога. Коли кавалерія російської імператорської гвардії розгромила батальйон 4-го піхотного полку, Понмерсі був серед тих, хто завдав переможного контрудару. Імператор нагородив його хрестом. Понмерсі був свідком, як узяли в полон Вюрмсера під Мантуєю, Меласа в Александрії, Макка під Ульмом. Біля Ейлау він був на тому самому кладовищі, де відважний капітан Луї Гюго, дядько автора цієї книжки, зі своєю ротою, в якій було вісімдесят три чоловіки, протягом двох годин стримував всі атаки цілої ворожої армії. Тільки троє вийшли з того кладовища живими — і серед них Понмерсі. Він бачив Москву, потім Березину, потім Люцен, Бауцен, Дрезден, Вахау, Лейпциг і Гельнгаузенську ущелину; потім Монмірайль, Шато-Тьєрі, Краон, береги Марни, береги Ени й страшні лаонські позиції. Біля Арне-ле-Дюка, будучи в чині капітана, він зарубав десятьох козаків і врятував, правда, не свого генерала, а свого капрала. Його всього порубали в тому бою, і тільки з лівої руки в нього витягли двадцять сім скалок кістки.