А потім вони перебралися сюди, в Донбас, і теж спершу було нелегко, а потім Григорій Ілліч пішов, пішов угору, і про нього почали писати в газетах, і дали їм цю квартиру з трьох кімнат, і в дім прийшов достаток, і вони раділи з того, що Любка їхня росте, як царівна.
І всьому цьому прийшов край. Григорія Ілліча не стало, а вони, дві безпомічні жінки, стара й молода, лишилися в руках у німців. І сльози самі собою текли з очей Єфросинії Миронівни.
А Любка все говорила до неї таємничим ласкавим шепотом:
— Не плач, мамо, голубонько, тепер у мене є кваліфікація. Німців проженуть, війна скінчиться, піду працювати на радіостанцію, стану знаменитою радисткою, і призначать мене за начальника станції. Я знаю, ти в мене галасу не любиш, і я тебе влаштую в себе на квартирі, при станції,— там завжди тихо-тихо, всюди м'яким пооббивано, жоден звук не проходить, та й народу небагато. Квартирка буде чистенька, затишна, і ми житимемо з тобою вдвох. На подвір'ячку коло станції я посію газон, а як ми трохи розбагатіємо, влаштую вольєрчик для курей, будеш у мене розводити леггорнок та кохінхінок,— таємниче шепотіла вона, примружившись, обійнявши матір за шию і невидно поводячи в темряві маленькою білою рукою з тонкими нігтиками.
І в цю мить пролунав тихий стукіт у вікно пальцем. І мати, й дочка разом почули його, й розняли руки, і, переставши плакати, обидві прислухались.
— Не німці? — пошепки, покірно спитала мати.
Та Любка знала, що не так би стукали німці. Боса, вона підбігла до вікна й трохи підняла краєчок ковдри, якою запнули вікно. Місяць уже зайшов, але з темної кімнати вона могла розрізнити три постаті в палісаднику: чоловічу, біля самого вікна, та дві жіночі, оддалік.
— Чого треба? — голосно спитала вона у вікно. Чоловік припав обличчям до шибки. І Любка впізнала це
обличчя. І немов гаряча хвиля ринула їй до горла. Треба ж було, щоб він з'явився саме зараз, тут, о такій порі, в найтяжчу хвилину життя!
Вона не пам'ятала, як пробігла через кімнати, її знесло з ґанку, наче вітром, і від усього вдячного, нещасного серця вона обхопила шию юнака спритними, сильними руками і, заплакана, напівгола, гаряча після материних обіймів, припала до нього всім тілом.
— Швидше... швидше...— одірвавшись од нього і взявши за руку, сказала Любка, тягнучи його на ганок. І згадала про його супутниць.— Це хто з тобою? — спитала вона, приглядаючись до дівчат.— Оля! Ніна!.. Голубоньки ви мої!..— І вона, дужими руками обхопивши обох і притягши їхні голови до своєї, обсипала гарячими поцілунками обличчя одної та другої,— Сюди, сюди... Швидше...— гарячково шепотіла Любка.
Розділ двадцять сьомий
Вони стояли біля порога, не зважуючись увійти в кімнату, такі були брудні й запорошені,— Сергій Левашов, неголений, в одежі чи то шофера, чи то монтера, і дівчата, Оля та Ніна, обидві міцної статури, тільки Ніна трохи більша, обидві з бронзовими обличчями й темним волоссям, ніби припудреним сірою пилюкою, обидві в однакових темних платтях та з речовими мішками за плечима.
Це були двоюрідні сестри Іванцови, яких через подібність прізвищ плутали з сестрами Іваніхіними, Лілею і Тонею,— з Первомайки. Була навіть така приказка: "Якщо поміж сестер Іванцових ти побачиш одну білявеньку, то знай, що це сестри Іваніхіни". (Ліля Іваніхіна, та сама, що з початку війни пішла на фронт військовим фельдшером і зникла безвісти, була білявенька).
Оля й Ніна Іванцови жили в стандартному будинку, неподалік од Шевцових, їхні батьки працювали на одній шахті з Григорієм Іллічем.
— Рідненькі ви мої! Звідки ж ви? — питала Любка, сплескуючи біленькими руками: вона гадала, що Іванцови повертаються з Новочеркаська, де старша, Оля, вчилася в індустріальному інституті. Але дивно було, як Сергій Левашов потрапив до Новочеркаська.
— Де були, там пас нема,— стримано сказала Оля, трохи ворухнувши в усмішці пошерхлими губами, і все обличчя її, з запорошеними бровами та віями, якось асиметрично скривилось.— Не знаєш, чи в нас дома німці стоять? — спитала вона, за звичкою, яка виробилась за дні поневіряння, хутко, самими очима оглядаючи кімнату.
— Стояли, як і в нас, сьогодні вранці виїхали,— сказала Любка.
Олине сблпччя ще більше викривилось у гримасі глузу-г ::ня чи презирства: вона побачила на стіні листівку з портретом Гітлера.
— Для перестраховки?
— Нехай повисить,— кивнула Любка.— Ви, мабуть, їсти хочете?
— Ні, якщо квартира вільна, додому підемо.
— А коли й не вільна, вам чого боятись? Тепер багато хто, кого німці завернули на Дону чи на Дінці, повертається по домівках... А коли що, кажіть просто — гостювали в Новочеркаську, повернулись додому,— швидко говорила Любка.
— Ми й не боїмося. Так і скажемо,— стримано відповіла Оля.
Поки вони переговорювались, Ніна, молодша, мовчки, з виразом виклику, переводила широкі свої очі то на Любку, то на Олю. А Сергій,, скинувши на підлогу вилинялий проти сонця рюкзак, стояв, притулившись до груби, заклавши руки за спину, і з ледве помітною усмішкою в очах стежив за Любкою.
"Ні, вони були не в Новочеркаську",— подумала Любка.
Сестри Івапцови пішли, Любка зняла затемнення з вікон і погасила шахтарську лампу над столом. У кімнаті все стало сіре — і вікна, і меблі, і лиця.
— Вмитися хочеш?
— У наших німці стоять, не знаєш? — питав Сергій, поки вона, швидко снуючи з кімнати в сіни й назад, принесла відро води, таз, кухоль, мило.
— Не знаю. Одні відходять, інші приходять. Та ти скидай свою форму, не соромся.
Він був такий брудний, що вода з рук та обличчя стікала в таз чорнісінька. Але Любці було приємно дивитись на його широкі та дужі долоні й на те, як він енергійними чоловічими рухами намилював їх і змивав, підставляючи пригорщі. В нього була засмагла шия, вуха великі та гарні, і складка губ мужня й красива, і брови були не суцільні, вони густіше збирались біля перенісся, навіть на самому переніссі росло волосся, а крила брів були тонші й не такі густі, й трохи підносились дугами, і тут, на кінцях крил, утворилися сильні зморшки на лобі. І Любці було приємно дивитись, як він обмиває обличчя великими, широкими руками, часом кидаючи оком на Любку та усміхаючись до неї.
— Де ж ти Іваицових підчепив? — питала вона.
Він пирхав, хлюпав на обличчя собі й нічого не казав їй.
— Ти ж прийшов до мене,— значить, повірив. Чого ж тепер мнешся? Ми з тобою з одного дерева листочки,— говорила вона тихо і вкрадливо.
— Дай рушника, спасибі тобі,— сказав він.
Любка замовкла й більш ні про що не питала. Голубі очі її набрали холодного виразу. Але вона й далі клопоталась біля Сергія, запалила керосинку, поставила чайник, приготувала гостеві попоїсти й налила горілки в графинчик.
— От цього вже кілька місяців не куштував,— сказав він, посміхнувшись до неї.
Він випив і почав жадібно їсти.
Уже світало. За тонким сірим серпанком на сході все ясніше червоніло і вже трохи золотилось.
— Не думав тебе тут застати. Зайшов навмання, а воно — оп як...— поволі міркував він уголос.
В його словах ніби крилося запитання, яким чином Любка, що вчилась разом з ним на курсах радистів, опинилася в себе дома. Та Любка не відповіла йому на це. їй було прикро, що Сергій, знаючи її колишньою, міг думати, що вона, нерозсудливе дівчисько, капризує, і вона страждала, їй було боляче.
— Ти ж не сама тут? Батько, мати де? — розпитував
він.
— А тобі не однаково? — холодно відповіла вона.
— Сталося щось?
— їж, їж,— сказала вона.
Він поглядав на неї, а потім знову налив собі скляночку, випив і далі їв уже мовчки.
— Спасибі тобі,— сказав він, скінчивши їсти і втершись рукавом. Вона бачила, як він загрубів за час поневірянь, але не ця грубість її ображала, а його недовіра до неї.
— Закурити в тебе, звичайно, не знайдеться? — спитав він.
— Знайдеться...— Вона пройшла на кухню й принесла йому листя торішнього тютюну-самосаду. Батько щороку садив його на грядках, знімав кілька врожаїв за рік, сушив і, в міру потреби, дрібно кришив бритвою для люльки.
Вони мовчки сиділи біля столу. Сергій, весь оповитий димом, і Любка. В кімнаті, де Любка лишила матір, як і доти, було тихо, проте Любка знала, що мати не спить, плаче.
— Я бачу, у вас горе в домі. З обличчя бачу. Ніколи ги такою не була,— поволі казав Сергій. Погляд його був повен тепла й ніжності, несподіваної в його грубуватому красивому обличчі.
— У всіх тепер горе,— сказала Любка.
— Коли б ти знала, скільки бачив я за цей час крові! — мовив Сергій з великою тугою і весь оповився клубами диму.— Скинули нас у Сталінській області на парашутах... Народу на той час стільки арештували, що ми навіть здивувались, як наші явки не провалені. Арештували людей не тому, що хтось зрадив, а тому, що він, німець, таким густим волоком загрібав — тисячами, і правих і винуватих,— ясно, що хто хоч трохи на підозрінні, в той волок попадав... У шахтах трупами стволи завалено! — схвильовано говорив Сергій.— Працювали ми поодинці, але зв'язок тримали, а потім уже й кінців не можна було знайти. Напарникові моєму перебили руки й відрізали язика, була б труба й мені, коли б я не дістав наказ іти звідтіль та коли б на вулиці в Сталіно випадково Нінку не зустрів. її та Ольгу, ще коли Сталінський обком був у нас у Краснодоні, взяли зв'язковими, вони це вже вдруге в Сталіно прийшли. Тут саме стало відомо, що німці вже на Дону. їм, дівчатам, ясно було, що тих, хто їх послав, уже в Краснодоні нема... Передавач я здав, за наказом, до підпільного обкому, їхньому радистові, і вирішили ми йти разом додому, і от ішли... Як я за тебе хвилювався! — раптом вирвалося в нього з самого серця.— А що, думаю, коли закинули тебе, отак, як і нас, у тил до ворога, і лишилась ти сама? А то й провалилась, і де-небудь у застінку німці твою душу й тіло терзають,— говорив він тихо, стримуючи себе, і його погляд, уже не з виразом тепла й ніжності, а з пристрастю так і пронизував її.
— Серьожо! — сказала вона.— Серьожо! — І опустила свою золотаву голову на руки.
Великою, з набряклими жилами рукою він обережно провів один раз по її голові та руці.
— Лишили мене тут, сам розумієш навіщо... Веліли ждати наказу, і от скоро місяць, а нікого й нічого,— тихо розповідала Любка, не підводячи голови.— Німецькі офіцери лізуть, як мухи на мед, уперше в житті видавала себе не за того, хто є, чортзна-що витворяла, викручувалась, гидко, і серце болить за саму себе.