Ніколи! Ніколи!
Вона приймала ці пестощі, завмираючи від подиву й захоплення.
Стукнули надвірні двері магазину. Пані Арну відскочила й простягнула руку, ніби наказуючи йому мовчати. Кроки наближалися. Потім хтось запитав за дверима:
— Пані, ви тут?
— Заходьте!
Коли рахівник відчинив двері, пані Арну стояла, зіпершись ліктем на прилавок, і спокійно вертіла між пальцями перо.
Фредерік устав.
— Маю за честь відкланятися, пані! Сервіз буде готовий, я сподіваюсь? Можна розраховувати?
Вона нічого не відповіла. Але ця мовчазна згода запалила її обличчя всіма барвами перелюбства.
Другого дня Фредерік знову пішов до неї; його прийняли, і він, щоб скористатися з досягнутого, відразу ж, довго не розводячись, почав виправдуватися в тому, що було на Марсовому полі. Зустрівся він з тією жінкою зовсім випадково. Припустімо, що вона вродлива (насправді це не так), — як би вона хоч на хвилину змогла захопити його думки, коли він кохає іншу?
— Ви ж це знаєте, я вам казав.
Пані Арну опустила голову.
— Дуже шкода, що казали.
— Чому?
— Звичайне почуття пристойності тепер вимагає, щоб я з вами більше не бачилась!
Він став її запевняти, що кохання його чисте. Минуле — запорука на майбутнє; він дав собі слово не тривожити її життя, не турбувати своїми скаргами.
— Але вчора моє серце не втрималося.
— Ми більше не повинні згадувати про ту хвилину, друже мій!
Однак що в тому лихого, коли обопільна печаль з'єднає двох бідолашних істот?
— Адже й ви теж нещасливі! О! Я знаю, у вас нема нікого, хто вдовольняв би вашу потребу в коханні, відданості; я робитиму все, що ви захочете. Я не ображу вас!.. Присягаю вам!
І він упав на коліна, всупереч власній волі схиляючись під занадто важким тягарем почуття.
— Встаньте! — сказала вона. — Я наказую!
І вона рішуче заявила йому, що він ніколи не побачить її, якщо не послухається.
— О, ви мене нічим не залякаєте! — відказав Фредерік. — Що мені робити в цьому світі? Дехто з усіх сил домагається багатства, слави, влади! Я ж не посідаю становища в світі, ви — моє єдине заняття, все моє багатство, мета, зосередження мого життя, моїх помислів. Без вас я не можу далі жити, як без повітря! Невже ви не відчуваєте, що моя душа поривається до вашої, що вони повинні злитися і що я помираю?
Пані Арну вся тремтіла.
— Ох! Ідіть собі! Благаю вас!
Вираз розгубленості, що з'явився на її лиці, зупинив його. Він ступив крок до неї. Але вона відступилася, склавши руки.
— Залиште мене! Ради Бога! Змилуйтесь!
І така щира була його любов, що він пішов геть.
Невдовзі він розсердився на себе, обізвав себе дурнем і другого ж дня подався знову до неї.
Пані Арну не було вдома. Він стояв на сходовій площадці, приголомшений люттю й обуренням. Появився Арну й сказав, що дружина вранці поїхала в Отейль, щоб пожити в заміському будиночку, який вони там наймають відтоді, як було продано їхню дачу в Сен-Клу.
— Чергова її примха! Ну й хай, це її влаштовує… та, зрештою, і мене. Тим краще! Обідаємо сьогодні разом?
Фредерік, пославшись на пильну справу, помчав в Отейль.
Пані Арну на радощах скрикнула. І весь його гнів розвіявся.
Він і не згадував про свою любов. Щоб викликати в неї глибшу довіру, він навіть перебільшував свою стриманість, а коли спитав, чи можна йому знову приїхати, вона відповіла: "Ну звичайно", — і, простягнувши руку, відразу смикнула її назад.
З цього дня Фредерік став учащати до пані Арну. Кучерові він щедро обіцяв на випивку. Не раз, коли повільна конячина вривала йому терпець, він зіскакував із екіпажа і потім, захекавшись, стрибав в омнібус; і з якою зневагою позирав він на лиця людей, що сиділи навпроти і їхали не до неї!
Він здалеку впізнавав її будинок по височенній жимолості, що звисала на один із боків даху. То було щось на взірець швейцарського шале, пофарбованого в червоний колір, із балконом. У саду росло три старі каштани, а посередині на пагорку, опираючись на стовбур дерева, стримів покритий соломою парасоль; під обшитими шифером стінами вилася груба виноградна лоза; недбало підв'язана, вона подекуди звисала, неначе гнила мотузка. При хвіртці дзеленькав дзвоник із туго натягненою дротиною; довго не відчиняли. Фредеріка щоразу брав острах, він відчував якусь непевність.
Нарешті було чути, як по піску човгає туфлями служниця або з'являлася сама пані Арну. Одного разу, коли він прийшов, вона спиною до нього стояла навколішках перед грядкою і шукала в траві фіалок.
Дочку, через її важку вдачу, довелося віддати до монастирського пансіону; хлопчик удень бував у школі; Арну багато часу марнував на сніданки в Пале-Роялі у компанії з Режембаром та приятелем Компеном. Тож ніхто не міг заскочити їх зненацька.
Було твердо вирішено, що вони не повинні належати одне одному. Ця постанова, гарантуючи їхню безпеку, полегшувала виявлення сердечних почуттів.
Вона розповіла йому про своє колишнє життя в Шартрі, у матері, про те, яка вона була побожна в дванадцять років, як потім захоплювалася музикою і до пізньої ночі співала у себе в кімнатці, вікно якої виходило на фортечний вал. Він розказав їй про свою журбу за часів навчання в колежі, про те, як у його поетичних мріях сяяв образ жінки; тим-то, вперше побачивши її, він упізнав той образ.
Здебільшого вони в своїх розмовах торкалися тільки тих років, коли вже були знайомі. Він нагадував їй різні подробиці — якого кольору була її сукня тоді-то, хто приходив до неї такого-то дня, що вона говорила, і вона захоплено відповідала:
— Так, так, пам'ятаю!
У них були однакові смаки, міркування. Не раз той із них, хто слухав другого, вигукував:
— Я також!
А другий, в свою чергу, підхоплював:
– І я також!
Потім ішли нескінченні нарікання на провидіння:
— Чому не завгодно було небу?.. От якби ми зустрілися раніше!..
— Ах! Якби я була молодша! — зітхала вона.
— Ні! Це мені слід би бути старшим!
І вони малювали собі життя, де змістом було саме кохання, таке багате, що ним заповнилась би найглибша самотність; життя над усі радощі, котре переборює хоч би які злигодні, — життя, де зникав би час у нескінченних виявах любові, щось сліпуче й високе, мов мерехтіння зір.
Майже завжди вони сиділи надворі, на ґанку дому; верхів'я дерев, що їх уже золотила осінь, здіймаючись перед ними нерівними горбиками, тяглися аж до смуги блідого обрію; або ж вони йшли до кінця алеї, в альтанку, де з меблів була лише канапка, оббита сірою тканиною. Дзеркало було поцятковане чорними крапками; від стін тхнуло пліснявою; і вони засиджувалися тут, захоплено бесідуючи про себе, про інших, про абищо. Інколи сонячне проміння, проникаючи крізь жалюзі, простягалося від підлоги до стелі, подібне до струн ліри, і в цих сяйливих пасмах вирували порошинки. Пані Арну втішалася, розсікаючи їх рукою; Фредерік ніжно брав цю руку і роздивлявся мереживо вен, відтінок шкіри, форму пальців. Кожен із них був для нього майже живим створінням. Вона подарувала йому свої рукавички, а через тиждень носовичок. Вона звала його "Фредерік", він звав її "Марія", обожнюючи це ім'я, створене, як він казав, навмисне для того, щоб, зітхаючи, шепотіти його в хвилини екстазу, — ім'я це нібито містило в собі хмарини фіміаму, трояндові пелюстки.
Дійшло до того, що вони стали заздалегідь призначати дні побачень; ніби ненароком виходячи з дому, вона йшла по дорозі йому назустріч.
Вона не намагалася розпалити його кохання, вся поглинута безтурботністю, яка властива справжньому щастю. О тій порі вона постійно ходила в брунатному шовковому капоті, отороченому оксамитом такого самого кольору, — просторому одязі, що личив м'якості її рухів та поважному виразові обличчя. Крім того, вона наближалася до осінньої пори жіночого життя, пори і роздумів, і ніжності, коли зрілість починає запалювати погляд глибшим полум'ям, коли сила почуття поєднується з життєвим досвідом, і людська істота, сягнувши свого останнього розквіту, випромінює скарби гармонії та краси. Ніколи ще не було в ній такої лагідності й поблажливості. Певна того, що до падіння не дійдеться, вона віддавалася чуттю, право на яке, їй здавалося, було завойоване пережитими стражданнями. До того ж воно було таке прекрасне, таке незвідане! Яка прірва між брутальністю Арну та обожнюванням Фредеріка!
Він боявся мовити необачне слово, яке могло б зруйнувати все, чого, як він гадав, уже домігся, і казав собі: може, щаслива нагода випаде знову, а висловленого безглуздя не вернеш. Він хотів, щоб вона самохіть віддалась йому, і не збирався змушувати її до того. Він діставав насолоду в певності, що вона його кохає, неначе завчасно смакуючи блаженну мить; її чарівність більше бентежила йому душу, ніж почуття. Це було незбагненне раювання, таке сп'яніння, що він забув про саму можливість цілковитого щастя. В розлуці з нею його мордувала невтоленна жага.
Скоро їхні розмови стали обриватися довгими хвилинами мовчанки. Бувало, вони паленіли одне перед одним, неначе соромлячись своєї статі. Всяка застережливість, якою вони намагалися приховати своє кохання, викривала його; що сильнішим воно ставало, то більше вони стримувались. Ці вправи в фальші загострили їхню чутливість. Вони зазнавали безмірної насолоди від пахощів вологого листя, були пригнічені, коли віяв східний вітер, раптом ні з того ні з сього починали хвилюватися, потерпати від лихого передчуття; звук чиїхось кроків, тріск дощатої обшивки стін лякав їх, неначе між ними сталося щось злочинне; вони відчували, що їх тягне в прірву; їх огортала грозова атмосфера, і коли Фредерік журився, вона звинувачувала себе:
— Авжеж, я чиню нечесно! Поводжуся, наче кокетка! Не приїжджайте більше!
Тоді він повторював колишні клятви, які вона щоразу слухала задоволено.
Її повернення в Париж і новорічні турботи на якийсь час перервали їхні зустрічі. А коли він знову прийшов до неї, в його манерах з'явилося щось рішучіше. Вона раз у раз виходила дати якісь вказівки по господарству й, незважаючи на його прохання, приймала всіх тих буржуа, що навідували її. Розмови точилися про Леотада, пана Гізо, папу, про повстання в Палермо та банкет 12-ї округи, яка завдавала неспокою. Фредерік полегшував душу, лихословлячи проти уряду, бо так само, як і Делор'є, прагнув загального перевороту, — такий він був розлючений тепер.