Ніч тут же вибухнула гарячим подмухом, засвітилася червоним блиском великого вогню. І моторошним криком, голосом, який не зміг заглушити гул пожежі. Вереском тварин, котрі згорали живцем. І людей.
"Боже, прости мене, — подумки повторювала Дзержка. ховаючи голову в плечі під ударами батога. — Боже, прости гріх. Але вони би вбили Еленчу… А людей і коней однаково би спалили…"
Вогонь бухав аж у небо. Стало світло як удень. Але Дзержка не бачила нічого. Вона була немов сліпа.
Її повалили на землю. Сирівцем скрутили ноги в щиколотках. Кінь заіржав і затупотів, ремінь натягнувся, вона відчула, як смикнуло, потягнуло по землі.
— У тебе останній шанс, конярко, — долинув звідкись згори злий голос Чорного Вершника. — Скажеш, де дівчина, і я подарую тобі швидку смерть.
Дзержка стиснула зуби. "Зараз знову буду з тобою, Збилюте, — швидко подумала вона. — Трохи помучуся, нічого, витримаю. І знову буду з тобою".
Хтось крикнув, хтось свиснув, кінь кинувся учвал. Світ в очах Дзержки перетворився на довгу вогнисту лінію. Дрібне каміння здирало шкіру, як рашпіль.
Після третього повороту вона знепритомніла.
* * *
— Буде жити, — сухо встановив викликаний у Сьроду чернець, інфірмарій з монастиря Менших Братів. — Виживе, якщо Бог дозволить… Нова шкіра з часом рани покриє. Позростаються і заживуть, дасть Бог, кості та суглоби…
— Ходити зможе? — запитав, покусуючи вус, лицар Трістрам Рахенау, пан на Букові. Його син, Парсіфаль, заглядав з-за його спини.
— На коні їздити зуміє? Вона ж конярка, з коней живе. Зуміє на кульбаку?
Францисканець покрутив головою, глянув на Еленчу.
— Не знаю… — він запнувся. — Може. Може, колись, з ласки Божої… Страшенно вона понівечена… Щастя, шляхетний пане, що ви з дружиною вчасно на поміч прискали, тамтих наполохали… А то б…
— Сусідська поміч, звичайна річ, — буркнув у відповідь Трістрам Рахенау. — Також, ясна справа, хай тут, у мене в станиці, лежить і курується. Поки не одужає, на ноги не стане, а її люди Скалку не відбудують. Гм, чудо се, що вони з тієї стайні вирвалися, а то б усі там так і погоріли, ніхто б живий не лишився. І більшість коней зуміли втекти з пожежі… Клянуся честю, чудо се, істинне чудо.
— Бог так хотів, — францисканець перехрестився. — І я тут залишуся, пане лицарю, якщо дозволите. Тепер хвору конче неустанно доглядати, пов'язки міняти… Панянка мені допоможе. Панянко?
Еленча підняла голову, витерла зап'ястям запухлі від плачу повіки.
— Поможу.
Дзержка де Вірсінг заворушилася на ложі, глухо застогнала під бинтами.
* * *
Було тридцяте березня року Божого 1429.
Розділ одинадцятий
у якому ми повертаємося у Моравію, до міста і на замок Одри, де польське посольство пропонує усунути перешкоду в зміцненні братніх зв'язків з Чехією, а Рейневан дещо дізнається про політику.
Було п'яте квітня, коли вони добралися до Одр.
Інцидент із утеклим Шиллінгом змусив їх занепокоїтися долею Горна, тож уже по дорозі вони вирішили їхати на Совинець. Але не довелося. Першим, кого вони зустріли у дворі замку, був сам Урбан Горн.
Коли він їх побачив, його лице потемніло, а очі спалахнули. Проте він не зробив навіть найменшого жесту, стояв спокійно і нерухомо. Може, тому, що його рухи сильно обмежували обмотана грубим шаром бинтів шия і ліва рука на перев'язі. А також тому, що їх було троє, а він один.
— Здрастуй, — банально почав Рейневан. — Як ся маєш?
— Так, як виглядаю.
— Ой-ой.
— Ми залишили тебе, — Шарлей ледь помітно підморгнув Рейневану і Самсонові, — попри все, у кращому стані. Хто це тебе так?
Горн вилаявся, сплюнув і зиркнув на них спідлоба.
— Шиллінг. — Він стиснув зуби. — Заскочив мене зненацька, мерзотник. Утік із Совинця.
— Утік, ай-ай-ай, — Шарлей театрально заламав руки. — Ти чуєш, Рейнмаре? Самсоне? Шиллінг утік! Це недобре, дуже недобре. Однак, з іншого боку, добре.
— Що? — буркнув Горн. — Що добре?
— Що втік він недалеко, — випалив Рейневан. — Ми зустрілися. А присутній тут Шарлей, той, котрий оце, власне, шкіриться, порізав його своєю шаблюкою на шматки, як щуку. Світ став кращим, коли на одного мерзотника на ньому стало менше. Ну, Горне, не ображайся, облишмо чвари. Пропоную, щоби ти перестав супитися і потиснув нам руки. Га?
Урбан Горн покрутив головою.
— Ви, мабуть, у змові з дияволом, уся ваша холерна трійця. Диявол у вас за шкурою, у кожного з вас. Краще, зараза, бути з вами, ніж навпаки. Не ображайтеся. А за мерзотника Шиллінга велике спасибі. Дай руку, Шарлею. Рейнмаре… Ау-у, Самсоне! Без обіймів, холера, без обіймів! Шви розійдуться!
* * *
Прокоп Голий прийняв Рейневана стоячи. Сам стояв — і його сідати не запрошував.
— Ти, — безцеремонно почав він, — здається, чогось чекаєш? Чого? Слів вдячності за неоціненний вклад у місію в Шльонську? Цим я висловлюю тобі ці вирази вдячності і запевняю, що твої заслуги не будуть забуті. Вистачить? Чи, може, ти чекаєш на акт скрухи з приводу того, що тебе було піддано випробуванню на вірність і тесту на лояльність? Не дочекаєшся такого акту. Зрештою, Бедржихові ви за це, як я чув, уже відплатили, аж дивно, що він вам це спустив з рук. Чи є ще щось, що я забув назвати? Кажи швидко, в мене нема часу, польські посли чекають.
— Мої друзі хочуть покинути Одри, бажають відвідати близьких. Вони можуть це зробити без перешкод?
— Шарлей і дурник? Вони можуть робити, що хочуть. Завжди могли.
— А я?
Прокоп відвів погляд. Довго дивився на хмари за вікном.
— Ти теж.
— Дякую, гейтмане. Ось тут, прошу, декокт. Я приготував цілий флакон, на запас… Якби біль вернувся…
— Дякую, Рейневане. Їдь, шукай своєї панни. А перш ніж ми попрощаємося, ще одна річ. Одне запитання. Я прошу, щоби ти дав на нього щиру відповідь.
— Запитуй.
Прокоп Голий повільно повернув до нього голову. Його очі пронизували, наче стилети.
— Це ти здав Домараска в Ополі? Він через тебе провалився? Ти його зрадив?
— Я нікого не зрадив. А того Домараска — тим більше. Я не маю поняття, хто це. Не знаю нікого, кого би так звали.
— Я чекав такої відповіді, — вираз очей Прокопа не змінився. — Саме такої. Але якби чисто випадково було не так, тоді… Тоді не повертайся, Рейневане. Замість того, щоби повертатися, утікай, кинь усе і втікай. Бо Домараска я тобі не пробачу. Якби з'ясувалося, що це через тебе, я тебе вб'ю. Власними руками. Нічого не говори. Іди вже. Бувай з Господом Богом.
* * *
Вони попрощалися за Верхньою Брамою. Віяв різкий вітер з Одри, пронизував холодом до кісток. Рейневан ховав вуха у хутряний комір.
— Їдь з нами, — Шарлей натягнув віжки вороного. — Їдь так, як стоїш. Я не розумію, що тебе ще тут тримає. До біса, хлопче, мене мучить совість. І на душі неспокійно. Я не повинен тебе лишати.
— Я скоро з'явлюся в Рапотіні, — збрехав він. — Буду з дня на день. Тимчасом поздоров пані Блажену. Поклонися Маркеті, Самсоне. Обійми її від мене.
— Само собою, — сумно усміхнувся велет. — Само собою. Ми чекаємо на тебе, Рейнмаре. Тимчасом бувай і…
— Що?
— Не давай собою маніпулювати. Не дозволяй себе використовувати.
* * *
— Мене не запросили на нараду.
Голос Корибутовича був спокійний, але було видно, що всередині він аж кипить від злості.
— Мене не запросили, — повторив він. — А з польського посольства ніхто навіть не переказав мені виразів поваги. Так, ніби мене тут взагалі нема! Ніби про мене не знають! Я, чорт забирай, небіж їхнього монарха! Я князь!
— Милостивий князю, — Рейневан кашлянув, а тоді взявся декламувати те, що йому наказав продекламувати Бедржих зі Стражниці.
— Зволь зрозуміти делікатну ситуацію. Король Ягелло оголосив усьому християнському світу, що ти перебуваєш у Чехії без його відома, участі й узагалі супроти його волі. У Польщі ти проклятий і вигнанець. І дивуєшся, що офіційному польському посольству нема як із тобою зноситися? Це була би вода на млин Люксембуржця, новий привід до наклепів для хрестоносців. Знову би кричали, що Ягелло підтримує гуситів, активно і зброєю. Ти ж знаєш, князю, що ти для Люксембуржця — як більмо на оці, ти і твоє лицарство. Він знає, яка ти сила. І просто-напросто боїться тебе.
Обличчя Сигізмунда Корибута просвітліло, якусь мить здавалося, що він лусне, що пиха його розірве. Рейневан же вів далі завчений урок.
— Хоча на нараду тебе не запросили, там неодмінно про тебе говорилося. Я повертаюся зі Шльонська, з місії, тож знаю, що на тебе, князю, на твою силу спираються всі плани, а плани ці значні. Не забуто у цих планах і про твої заслуги, вони будуть винагороджені.
— Ще б пак, — фиркнув князь. — Як ти думаєш, чому я опинився в Чехії, та ще й наперекір Йогайлу? У Польщі була партія, яка хотіла використати чвари з Люксембуржцем, щоб отримати нагоду відсунути Німчизну від слов'янських земель. Партія існує і набирає сили. Хто, як ти гадаєш, оце саме приїхав до Одр? Про плани анексії Верхнього Шльонська я знаю давно. І підтримаю ці плани. Якщо мені щось із цього буде, ясна річ, якщо мені дадуть те, чого я хочу. Якщо для мене викроять із Верхнього Шльонська королівство. Рейневане? Мені дадуть те, чого я хочу? Про що вони радилися? Що вирішили?
— Ти мене переоцінюєш, князю. Таких відомостей у мене нема.
— Та невже? Рейневане, я зумію віддячити. Не нехтуй вдячністю, коли твоя панна все ще в неволі. Дізнайся, про що Прокоп радився з поляками, а я тобі допоможу її визволити. Під моєю командою є люди, які чорта з пекла дістануть. Я віддам тобі їх до послуг. Якщо ти зробиш для мене оце. Дізнайся, про що поляки з Прокопом радилися — і до чого вони дорадилися. Мені це конче треба знати.
— Постараюся.
Корибут мовчав, покусував губи.
— Мені це конче треба знати, — нарешті повторив він. — Бо може бути, що я тут даремно сиджу… Що тільки життя тут марную.
* * *
Рейневан застогнав і сикнув, мацаючи стегно. Урбан Горн фиркнув.
— І я порізаний, і ти порізаний, — промовив він. — І цього разу не під час гоління. Як це ти тоді сказав? Глибше пошкодження тканини? Ну то от пошкодив нам, пся його мать, той паскудник тканину, порізав нас залізом, тебе — ножем, а мене — кавалком бляхи, відірваним від дверей. Попри це, ми обидва живі. Ти розумієш? Ми маємо певність, що нас не отруєно Перферро, що в нас немає цієї диявольської отрути у крові. Це приємно усвідомлювати, а ти як думаєш?
— Я думаю.