Одіссея капітана Блада

Рафаель Сабатіні

Сторінка 50 з 61

Ледве встиг корабель старого вовка кинути якір у гавані, як усі кинулися до нього за поясненнями, по які вони вже зібралися йти до Блада.

У Волверстона було тільки одне око, але й ним одним він бачив значно більше, ніж інші бачать двома. І хоч голова старого вовка, майстерно пов'язана червоно-зеленим тюрбаном, уже вкрилася сивиною, серце його було молодим, і велике місце в ньому посідала любов до Пітера Блада.

Ще коли корабель Волверстона огинав скелястий мис, на якому розташувався форт, старий вовк угледів "Арабел-лу", що стояла в бухті на якорі, і остовпів від здивування. Картина ця дуже вразила його. Він протер своє єдине око, не вірячи самому собі, і знову поглянув на гавань. Тільки голос Дайка, який стояв поруч з ним,— Дайк перейшов на його корабель, коли вони вирушили в Порт-Ройя-ла — підтвердив, що він був не одинокий у своєму замішанні.

— Клянусь небом, це "Арабелла" або її привид! Як ти думаєш?

Старий вовк перевів погляд на Дайка і вже був відкрив рота, щоб щось відповісти, як тут-таки рішуче стиснув губи. Він завжди проявляв виняткову поміркованість, особливо в незрозумілих для нього самого справах. У тому, що це "Арабелла" не було ніякого сумніву. А якщо так, то йому, перш ніж щось сказати, слід добре подумати. Якого біса вона стовбичить тут, коли він залишив її на Ямайці? Чи Блад зараз командує "Арабеллою", чи, може, залишки її команди відпливли на ній, кинувши свого капітана в Порт-Ройялі?

Дайк повторив запитання. На цей раз Волверстон відповів йому:

— У тебе ж двоє очей, а в мене одно, і ти ще й питаєш!

— Але я бачу "Арабеллу".

— Звичайно. Он вона стоїть на якорі. А чого ж ти ще чекав?

— Чекав? — Роззявивши рота, Дайк втупився в нього очима.— А хіба сам ти сподівався ще побачити тут "Арабеллу"?

Презирливо змірявши його поглядом, Волверстон розсміявся, а потім голосно, щоб усі чули, сказав:

— Звичайно! А як же інакше! — Він знову розсміявся, як здалося Дайку, глузливо. Та старий вовк уже одвернувся від нього і стежив за тим, як пришвартовували корабель.

Коли Волверстон зійшов на берег, його одразу ж оточили розгублені пірати. їхні запитання допомогли йому з'ясувати [236] становище. Він зрозумів, що сам Блад або через те, що в нього не вистачило мужності, або з якихось інших міркувань відмовився розповідати, чим він займався з того часу, як шторм відірвав "Арабеллу" від інших кораблів ескадри. І Волверстон щиро привітав себе за ту витримку, яку він виявив у розмові з Дайком.

— Капітан завжди був скромною людиною,— пояснив він Хагторпу й іншим піратам, що зібралися навколо нього.— Не в його звичці вихваляти себе. А все було так: ми випадково зустрілися з старим доном Мігелем і після того, як спровадили його корабель на дно, взяли на борт якогось лондонського хлюста. Виявилось, що його послав до нас міністр закордонних справ з пропозицією і взагалі поводився, як мамусин синок. У відповідь капітан послав його, звичайно, до всіх чортів. Потім ми зустрілися з ямайською ескадрою, якою командував старий диявол Бішоп. Капітанові Бладу і кожному з нас загрожувала петля. Тоді я йду до Блада і кажу йому: "Візьми ти цей паршивий королівський патент і цим врятуєш від мотузки і свою шию й наші". Він послухав мене, і лондонський хлюст зразу ж видав йому патент, а Бішоп мало не луснув від гніву, дізнавшись про це. Та щось зробити з капітаном він уже не міг, йому довелося проковтнути гірку пілюлю. Ми всі, тоді вже люди короля, разом з Бішопом прибули в Порт-Ройял. Однак Бішоп не довіряв нам, бо надто добре нас знав. Коли б там не було цього молодчика з Лондона, Бішоп наплював би на королівський патент і повісив би капітана. Блад хотів вислизнути з Порт-Ройяла тієї ж ночі, але цей собака Бішоп наказав форту пильно стежити за нами. Та ось, хоч для цього й довелося згаяти два тижні, Блад обдурив його. Він послав мене й більшу частину екіпажу на фрегат, який я встиг купити, і вночі ми втекли з Порт-Ройяла. А Блад у цій грі — як він по секрету сказав мені — мав кинутись за мною, щоб нібито спіймати мене. Розумієте? Як йому вдалося здійснити свій намір, не скажу вам, бо капітан Блад прибув сюди раніше за мене, але я й не сумнівався в тому, що все буде гаразд.

Як бачимо, в особі Волверстона людство втратило великого історика. Він володів такою багатою уявою, що точно знав, наскільки можна відхилитись од істини і як її прикрасити, щоб той чи інший факт набрав потрібної йому і водночас правдивої форми.

Приготувавши це вариво почасти з дійсних фактів, почасти з вигадки і додавши ще один подвиг до пригод Пітера Блада, старий вовк поцікавився, де Зараз можна побачити [237] капітана. Йому відповіли, що капітан сидить на своєму кораблі. Волверстон вирушив шлюпкою до нього, щоб, як він сказав, доповісти про своє щасливе повернення. Він знайшов Пітера Блада у великій каюті "Арабелли". Той був п'яний як дим. У такому стані його ще ніхто і ніколи не бачив. Коли Волверстон увійшов до каюти, капітан звів на нього налиті кров'ю очі. Якусь мить він напружував затуманений алкоголем зір, щоб розглянути прибулого. Впізнавши Волверстона, Блад зареготав якимсь ідіотським сміхом, у якому все ж вчувалася іронія.

— А-а-а! Старий вовк! — сказав він, намагаючись підвестися.— Нарешті ти сюди добрався! Ну й що ж ти... зби-ра... раєшся ро... роби...ти з сво...їм ка... капі...таном, г-га? — Гаркнувши ще щось, Блад лантухом опустився у крісло.

Старий Волверстон мовчки й понуро дивився на нього. На своєму віку йому довелося багато чого побачити, і важко його було чимсь розчулити, але коли він побачив п'яного капітана Блада, то серце його стислося від болю. Щоб дати вихід своєму горю, він образно і соковито вилаявся. В такий спосіб він завжди висловлював свої почуття, які б вони не були. Потім перевальцем підійшов до стола і сів у крісло навпроти капітана.

— Дідько б тебе взяв, Пітер, ти поясниш мені, що це таке?

— Ром,— відповів Блад.— Ямайський ром.— Він підсунув пляшку і склянку до Волверстона, але той навіть не глянув на них.

— Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить?! — вигукнув він.

— Ром,— повторив капітан Блад і, скривившись, спробував посміхнутися.— Просто ром. Я відпові...даю на... всі... твої запитання. А чому ти... не... не відповідаєш на м... мої? Що... ти ду". маєш ро...бити з... зі мною? Га?

— Я вже все влаштував,— сказав Волверстон.— Слава богу, що в тебе вистачило глузду тримати язик за зубами, поки я не прибув сюди. Ти ще не зовсім п'яний і розумієш мене?

— І п'яний... і тверезий... я... завжди... розу...мію тебе.

— Тоді слухай.

І Волверстон переказав йому вигадану ним байку, яку він розповів піратам. Капітан з помітним напруженням силкувався збагнути зміст того, що говорили.

— А мені все-одно, що ти там вигадав,— сказав він нарешті, коли той закінчив. І... все це... не має ніякого значення. Спасибі за все... вірний старий вовче! Та чи варт було [238] це робити? Я вже не пірат і ніколи ним не буду. Всьому кінець! — Блад стукнув кулаком по столу, і в його очах заблищали гнівні вогники.

— Я ще прийду до тебе, і ми поговоримо, коли в твоїй макітрі буде менше рому,— сказав Волверстон, підвівшись.— А тим часом ти добре запам'ятай свою власну історію, яку я розповів про тебе, і тільки не подумай говорити щось інше, бо зробиш з мене брехуна. Всі вони, і навіть ті, хто відплив зі мною з Порт-Ройяла, вірять мені. Розумієш? Я примусив їх повірити. А коли вони дізнаються, що ти справді згодився взяти королівський патент і вирішив наслідувати Моргана, то ти догадуєшся, що може статися?..

— Вони пошлють мене в пекло,— сказав капітан.— А це якраз те, на що я заслуговую.

— Ти зовсім розкис,— буркнув Волверстон.— Поговоримо завтра.

Вони й справді поговорили другого дня, але безрезультатно. І так було кілька разів протягом усього періоду дощів, який розпочався в першу ніч після повернення старого вовка. Нарешті кмітливий Волверстон зрозумів, що капітан хворіє зовсім не від рому. Ром був тільки наслідком, а не причиною апатії. В серці Блада ятрилася рана, а старому вовку не бракувало знань і спостережливості, щоб догадатися про її походження. Він безбожно кляв усі спідниці на світі і, розуміючись на таких справах, чекав, поки ця недуга минеться. ,

Та недуга виявилася затяжною. Якщо Блад не грав у кості і не пиячив у тавернах Тортуги в компанії, до якої раніше почував огиду, то він сидів самотньо, замкнувшись у своїй каюті на "Арабеллі". Його друзі з губернаторської сім'ї, збентежені його поведінкою, всіляко намагалися розважити капітана. Особливо клопоталась мадмуазель д'Ожерс!< Вона мало не щодня запрошувала його до них додому, але Блад дуже рідко приймав ці запрошення.

Пізніше, коли вже надходив кінець періоду дощів, до нього почали звертатися його капітани з проектами найрізноманітніших вигідних наскоків на іспанські поселенім. Та до всіх пропозицій Блад ставився байдуже. Спочатку це викликало подив, а коли встановилась погода, подив перейшов в обурення.

Якось у каюту Блада ввірвався Крістіан — капітан "Клото" і, лаючи його за бездіяльність, зажадав, щоб йому, нарешті, сказали, що він має далі робити,

— Забирайся під три чорти,— байдуже відповів Блад, ледве вислухавши його. [239]

Розлючений Крістіан пішов геть, а наступного ранку "Клото" знявся з якоря і вийшов у море, подавши цим приклад дезертирства для інших. Незабаром навіть віддані Бладу капітани не могли вже утримати своїх людей у гавані Тортуги.

Іноді Блад сам себе питав, навіщо він взагалі повернувся на острів Тортугу. Він не переставав думати про Ара-беллу і про те, що вона знехтувала ним, вважаючи його за розбійника й пірата. І Блад поклявся собі, що піратством займатися більше ніколи не буде. Але чому ж він у такому разі сидить тут? На це запитання він відповідав іншим: А куди ж йому було поїхати? Хіба не ясно, що вибору в нього не лишалось?

Поступово він почав втрачати інтерес до життя і опускався дедалі нижче й нижче. Він остаточно перестав дбати про одяг; від вишуканості не лишилося й сліду, на щоках і підборідді, які раніше завжди були чисто виголені, стирчала чорна щетина, а довге чорне волосся пасмами падало на обличчя. Колись таке енергійне смагляве обличчя набрало тепер хворобливого жовтуватого відтінку, а недавно ще ясні блакитні очі потьмяніли і спохмурніли.

Волверстон — єдиний, хто знав про справжню причину такого переродження Блада,— якось раз, і тільки раз наважився поговорити про це з ним відверто.

— Слухай, Пітер! Чи буде коли-небудь кінець усьому цьому? — пробурчав велетень.— Невже ти збираєшся скніти тут усе своє життя? Коли ти, нарешті, кинеш пиячити через цю гарненьку ляльку з Порт-Ройяла, яка, до речі, не звертає на тебе ніякої уваги? Грім і блискавка! Якщо тобі так уже потрібне те дівчисько, то чому ж ти, чума б тебе задавила, не поїдеш туди і не забереш її?

Блад спідлоба глянув на старого вовка, і в блакитних очах його блиснув знайомий Волверстону вогник.

47 48 49 50 51 52 53

Інші твори цього автора: