Видно тільки, як біліє в темряві сукня дівчини.
— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.
— Тому, що вони тоді вже не спотворені,— відповідає Курт.
Вільке перестає жувати.
— Чим?
— Життям, — каже моніст.
Вільне опускає вуса і жує далі.
— І нащо б я ото базікав у такий час! Невже для вас немає нічого святого?
Курт Бах тихо сміється.
— Бідолахо! Завжди тобі треба за щось триматися.
— А тобі?
— Мені також.
Його очі на сірому, наче виліпленому з глини обличчі блищать, мов скляні. Курт Бах завжди замкнутий, скромний скульптор зі скромними мріями, але часом із нього прориваються прообрази тих мрій, якими вони були двадцять років тому, і тоді він раптом стає фавном із багатою уявою, що спізнився народитись.
На подвір'ї знов чути шурхіт, шепіт і легку ходу.
— Два тижні тому в саду відбулася справжня баталія, — каже Вільке. — Якийсь слюсар забув вийняти з кишені інструмент, і вони так невдало розташувалися, що в найбурхли-вішу мить дама вкололася шилом. Вона зірвалася на ноги, схопила з хреста бронзовий вінок і торохнула ним свого механіка по голові. Хіба ви не чули? — питає він мене.
— Ні.
— Вінок насунувся йому аж на вуха, він ніяк не міг його скинути. Я ввімкнув світло і спитав, що сталося. Переляканий хлопець чкурнув навтіки з бронзовим вінком на голові, ніби римський сановник. Ви не помітили, що одного вінка бракує?
— Ні.
— Ну от. Він помчав, ніби за ним гнався осиний рій. Я вийшов у сад. Дівчина ще стояла й дивилася на свою руку. "Кров! — вигукнула вона. — Він уколов мене! У таку хвилину!" Я побачив на землі шило і зметикував, що сталося. "Так недовго дістати й зараження крові,— сказав я і підняв шило. — А це вже бідаї Палець можна перев'язати, а от зад не перев'яжеш. Навіть якщо він такий гарний". Дівчина почервоніла…
— Як ти міг побачити в темряві, що вона почервоніла? — питає Курт Бах.
— Було місячно.
— При місяці теж не можна побачити, як хтось червоніє.
— Зате можна відчути, — каже Вільке. — Отже, дівчина почервоніла. Вона стояла і тримала сукню так, щоб не торкатися до неї тілом. Сукня була ясного кольору, а криваві плями важко вибавляти, "В мене є йод і пластир, і я вмію мовчати, — мовив я. — Ходімо!" Вона пішла зі мною до майстерні й зовсім не злякалася. — Вільке обертається до мене. — Цим ваш сад і гарний, — захоплено каже він. — Хто здатний любитися серед надгробків, той не боїться й домовини. Отак і вийшло, що після йоду, пластиря і чарки портвейну домовина велетня знадобилася ще для чогось.
— Стала альтанкою кохання? — питаю я, щоб з'ясувати все до кінця.
— Кавалер утішається й мовчить, — відповідає Вільке.
З-за хмари визирає місяць. Білі мармурові пам'ятники на подвір'ї сяють у його світлі, полискують чорні гранітні хрести, а поміж них ми бачимо чотири пари закоханих — дві на мармуровому ложі, а дві на гранітному. Несподівано освітлені, вони на мить завмирають на місці — їм залишається тільки або втекти, або цілком ігнорувати зміну обставин. Утеча не зовсім безпечна: хоч можна миттю опинитися на вулиці, зате є загроза отримати такий нервовий шок, що станеш імпотентом. Я знаю це від одного єфрейтора, якого молодший фельдфебель саперних військ застукав у лісі з куховаркою — той єфрейтор навіки втратив чоловічу снагу, і дружина через два роки розлучилася з ним.
Закохані роблять найрозумніше. Вони озираються, задерши голови, як олені, потім спиняють погляд на єдиному освітленому вікні — нашому, хоч воно вже й до цього було освітлене, і завмирають, наче їх там витесав Курт Бах. Тепер вони — втілення невинності, щонайбільше смішне, як і Бахові скульптури. Зненацька хмара заступає місяць так, що та частина саду поринає в темряву, тільки обеліск іще освітлений. Але хто це там стоїть, що то за блискучий фонтан? То негідник Кнопф знов мочиться, ніби брюссельська статуя, яку знає кожний солдат, що отримував у Бельгії відпустку.
Нічого йому не зробиш, надто далеко. Та й бажання в мене сьогодні такого немає. Навіщо сваритися з Кнопфом за його паскудство, як хатня господиня. Адже я сьогодні після обіду вирішив кинути цю роботу і тому відчуваю тепер потік життя з подвійною силою, відчуваю його скрізь: у запаху стружок, у місячному сяйві, у ході й шарудінні в саду, в чарівному слові "вересень", у своїх руках, що можуть рухатись і брати все, в очах, без яких усі музеї світу були б порожні, в привидах і духах, у всьому минущому, в нестримному бігові землі повз Кассіопею і Плеяди, у мріях про безмежні чужі сади під чужими зірками, про посади у великих невідомих газетах і про рубіни, що тепер у землі зростаються у червоне сяйво, — я відчуваю його, і це не дає мені шпурнути в Кнопфа з його тридцятисекундним фонтаном порожньою пляшкою з-під пива.
Тієї миті на башті починають бити дзигарі. Перша година. Час духів минув, ми знов можемо звертатися до Вільне на "ви" і або пити далі, або пірнути в сон, як у шахту, в якій є і вугілля, і трупи, і білі соляні палаци, і засипані діаманти.
XIX
Вона сидить у своїй кімнаті, в кутку біля вікна.
— Ізабелло, — кажу я.
Вона не відповідає. Її вії тремтять, ніби крильця в метелика, коли його, живого, діти наколюють на голку.
— Ізабелло, я прийшов по тебе.
Вона злякано здригається і тулиться до стіни, напружена, як струна.
— Ти вже не впізнаєш мене? — питаю я.
Вона не рухається. Тільки не зводить із мене очей — насторожених, потемнілих.
— Тебе прислав той, що вдає з себе лікаря, — шепоче Ізабелла.
Це правда. Мене прислав Верніке.
— Він не прислав мене, — кажу. — Я прийшов сюди потай. Ніхто не знає, що я тут…
Вона поволі відхиляється від стіни.
— Ти теж мене зрадив.
— Я не зраджував тебе. Я просто не міг дістатися до тебе. Ти ж не виходила.
— Я не могла вийти, — шепоче Ізабелла. — Вони стояли надворі й чекали на мене. Хотіли схопити мене. Вони дізналися, що я тут.
— Хто?
Ізабелла дивиться на мене й не відповідає. Яка ж вона худенька, думаю я. Яка худенька й самітна в цій порожній кімнаті! Вона не має навіть себе самої, свого визначеного "я". Вона — як граната, розірвана на тисячу осколків серед чужої, грізної місцевості, сповненої незбагненного жаху.
— Ніхто не чекає на тебе, — кажу я.
— Чекає.
— Як ти знаєш?
— А голоси? Хіба ти їх не чуєш?
— Ні, не чую.
— Голоси знають усе. Невже ти не чуєш їх?
— То вітер, Ізабелло.
— Хай, — покірно погоджується вона. — Про мене, хай буде вітер. Якби тільки від цього не було так боляче.
— Від чого?
— Від того, що тебе пиляють. Могли б же різати, так було б швидше. А вони пиляють — тупо, повільно, так повільно, що все зростається знов. Тоді вони починають усе спочатку, і так без кінця. Пиляють тіло, а воно зростається, і тому все починається спочатку.
— Хто пиляє?
— Голоси.
— Голоси не можуть пиляти.
— Ці можуть.
— Де вони пиляють?
Ізабелла сіпається, ніби їй страшенно боляче. Потім кладе руки на таз.
— Вони хочуть випиляти це місце. Щоб у мене ніколи не було дітей.
— Хто?
— Ті, що надворі. Вона каже, що народила мене. І тепер хоче повернути назад у себе. Пиляє й пиляє. А він міцно тримає мене. — Ізабелла тремтить. — Він… той, що в ній…
— У ній?
Ізабелла стогне.
— Тільки не кажи нікому… Вона хоче вбити мене… Я не повинна знати про це…
Я підходжу до неї, обминаючи крісло з малюнком із бляклих троянд, імітацію щасливого життя, яка в цій порожній кімнаті здається особливо недоречною.
— Про що ти не повинна знати?
— Вона хоче вбити мене. Мені не можна спати. Чому нікого немає коло мене? Все доводиться робити самій. Я так стомилася, — скаржиться вона, беззахисна, як пташка. — Мене пече, і я не можу спати. Я така стомлена. Та хіба може спати людина, коли так пече й немає нікого поруч? І ти теж мене залишив.
— Я не залишав тебе.
— Ти розмовляв із ними. Вони підкупили тебе. Чому ти не тримав мене? Блакитні дерева й срібний дощ. Але ти не хотів. Ніколи не хотів І А міг би врятувати мене.
— Коли? — питаю я і відчуваю, як щось у мені тремтить. Я не хочу, щоб воно тремтіло, та воно тремтить, кімната вже не здається стійкою і надійною, стіни теж ніби тремтять 1 складаються вже не з цегли, цементу й тиньку, а з коливань, сконцентрованих коливань більйонів ниток, що тягнуться від обрію до обрію, а ось тут скупчилися й утворили Чотирикутну в'язницю, сплетену зі страшних мотузок та зашморгів від шибениць, у якій б'ється пучка туги і страху Перед життям.
Ізабелла знов обертається обличчям до стіни.
— Ох, усе пропало! І так давно — відтоді вже минуло не одне життя.
У вікно раптом заглядає присмерк і завішує його майже невидимим сірим серпанком. Усе надворі залишається таким, як було й досі,— світло, зелень, жовті алеї, дві пальми у великих майолікових горщиках, всіяне хмарами небо, да-декі сірі й червоні дахи в місті за лісом — і водночас усе вже не таке, присмерк відокремив усе те одне від одного, покрив лаком минучості, приготував на вечерю тіням — вовкам ночі, як господиня печеню з оцтом. Тільки Ізабелла ще тут, прикута до останньої смуги світла, але й її та смуга вже втягує в драму вечора, яка ніколи не була драмою і тільки тепер стає нею, бо ми знаємо, що ім'я її — зникнення. Тільки відколи ми знаємо, що мусимо померти, і саме тому, що знаємо це, ідилія обертається в драму, круг — у спис, виникнення — в зникнення, крик — у страх, а втеча — в приреченість.
Я міцно тримаю Ізабеллу в обіймах. Вона, тремтячи, дивиться на мене, горнеться до мене, ми сидимо поряд — двоє чужих людей, які нічого не знають одне про одного, а обнялися тому, що не розуміють одне одного і вважають одне одного не за того, ким той є насправді, а проте знаходять короткочасну втіху в цьому нерозумінні, в подвійному, потрійному, безмежному нерозумінні; і все ж таки це єдине, що, мов веселка, здається містком там, де містка не може бути, — відображення одне в одному двох дзеркал, які безліч разів повторюються, віддаляючись у безмежну порожнечу.
— Чому ти не кохаєш мене? — шепоче Ізабелла.
— Я кохаю тебе. Все в мені кохає тебе.
— Не дуже. Вони ще й досі тут. Якби ти мене дуже кохав, то повбивав би їх.
Я й далі тримаю її в обіймах і дивлюся поверх її голови в парк, де з видолинків і алей аметистовими хвилями котяться тіні. Думка моя чітко працює, і водночас я почуваю себе так, ніби стою дуже високо на маленькому прискалку над бурхливою прірвою.
— Ти не стерпів би, щоб я жила десь поза тобою, — шепоче Ізабелла.
Я не знаю, що відповісти.