Лоліта

Володимир Набоков

Сторінка 50 з 66

Вона лупила мiцно й пласко, з властивим їй вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й ри мiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне моє пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди — справжнi гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд француза Деклюжi або бельгiйця Бормана — старих його друзiв й великих чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв їх завдати. Та хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що її гола рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що їй було лишень чотирнадцять рокiв? Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами.

Раптом бачу — звiдки їм взятись, з'являються двоє в тенiсних трусиках: рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно буває в старанних новачкiв, їхнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони їх не так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв, а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мої власнi гидавi громiздкi грiхи. Трохи безцеремонно всiвшись бiля мого дорогоцiнного в певному сенсi пiджака на лавицю збоку вiд майданчика, вони взялись вельми гучноголосно вихваляти низку ударiв, яка складалася з ледь не п'ятдесяти обмiнiв, якi Лолiта невинно допомогла менi доглянути та пiдтримати, поки розрив у серiї не змусив її видати стогiн при видi того, як смеш пiшов за межу, пiсля чого вона на мить заклякла, знесилена смiхом — золота моя комашка! Мене мучила спрага: я попрямував до фонтанчика питної води. Цим скористався рудий, щоб скромно мовлячи запросити на гру вчотирьох. "Мене звуть Бiлль Мiд", сказав вiн, "а це, Фей Пейдж, актриска. Ма фiансе" — додав вiн (вказуючи своєю безтямно заброньованою ракетою на свiтську Фей, яка вже базiкала з Лолiтою). Я почав був вiдмовляти: "Дякую, але" — (ненавиджу, коли мою чистокровку вплутують у нiсенiтницю кепських чоботарiв), коли мене вiдтягнув дивовижно музикальний оклик: окремий козачок дрiботiв униз сходинками до нашого майданчика й робив менi знаки. Виявилось, що мене волiють на телефонi для екстреного позамiського виклику, — такого екстреного, що для мене навiть "тримають лiнiю". "Йду", сказав я, схопив пiджак (важкiсть кольта у внутрiшнiй кишенi) й сказав Лолiтi, що зараз повернусь. Вона як раз пiднiмала м'ячик (у європейський спосiб, тобто сполученим злином носка ноги й краю ракети, що було одною з не багатьох гарних речей, яким я її навчив) i всмiхнулась, — вона всмiхнулась менi! Певний зловiсний штиль дозволяв серцю триматись на плаву, поки я слiдував за хлопчиськом до готелю. Є коротка американська фраза, в якiй викриття, вiдомста, катiвня, смерть i вiчнiсть виражаються через на подив вiдразливу формулу "дзiс iс iт", — "ось воно!", "отож-бо воно так!" Я залишив Лолiту в немайстерних руках, та байдуже. Буду, звичайно, боротись.

Люто боротись. Краще все знищити, нiж вiд неї вiдмовитись. Так, дiйсно, крутуватi сходи.

В бюро готелю горбоносий чоловiк з вельми темним, думаю, минулим, яке варто було б розстежити, передав менi повiдомлення, написане його рукою.

Мiжмiська лiнiя мене-таки не дочекалася. В записцi йшлося: "Мiстере Гумберт.

Дзвонила директорка Бурдалейської (так!) школи. Лiтнiй номер: Бурдолей 2-82-82. Будь ласка подзвонiть їй негайно. Надзвичайно важлива справа".

Я склав своє довге тiло в телефонну будку, прийняв пiгулку й упродовж десяти хвилин бився з почварами примарного простору. Поступово налагодився деякий квартет; сопрано: такого номера немає в Бердслеї; альт: мiс Пратт поїхала в Англiю; тенор: Бердслейська школа не дзвонила; бас: дзвонити вона не могла, бо все одно нiхто не знав, що в цей день я буду саме в цьому колорадському готелi. Боляче вражений мною горбоносий службовець погодився з'ясувати, чи викликали мене взагалi з "Бурдолея". Виявилось — не викликали.

Ймовiрно, якийсь мiсцевий пустун набрав номер i дременув. Я подякував службовцю. Вiн вiдповiв: нема за що. Побував у дзюрчливому пiсуарi й зарядившись у барi, я пустився в зворотну путь. З першої ж тераси я побачив наш корт: вiн бачився дитячою грифельною дошкою завбiльшки — погано витертою. Золотиста Лолiта брала участь у грi змiшаних пар. Вона рухалась як прекрасний iталiйський янгол — серед трьох огидних калiк фламандської школи.

Один з них, її партнер, мiняючись з нею сторонами, блазнiвським жестом хляснув її по заду ракетою. В нього була навдивовижу кругла голова, його брунатнi штани зовсiм не пасували до тенiсу. Запала нiякова мить — вiн побачив мене на сходах i, вiдкинувши ракету — мою ракету — став дертись по крутому загону, що вiдокремлював тенiс вiд бульвару. Вiн трусив п'ястями й лiктями, навмисно комiчно зображаючи птаха з недорозвиненими крилами, й видерся так, на кривих ногах, до вулицi, де його чекало димчасте сiре авто.

Наступної хвилини й вiн i сiрий серпанок щезли. Коли я зiйшов до корту, полишена трiйця вже збирала й розглядала м'ячi, сортуючи їх: я вранцi купив пiвдюжини нових; на чужих були саморобнi вiдзначки кривавого кольору.

"Прошу, мiстере Мiд, хто був цей добродiй?" Спершу Бiлль, далi Фей з дуже серйозним виглядом вiдмовно похитали головою.

"Уявiть собi", пояснила Фей, "якийсь недоречний нахаба приєднався до нас, щоб добрати другу пару. Чи не так, Доллi?" Вона вже була для них Доллi. Держак моєї ракети все ще був мерзотно теплим на дотик. Перед тим як пiднятись в готель, я завiв її в вузьку алейку, напiвзарослу духмяним чагарником сизих кольорiв, i вже збирався дати волю назрiлим риданням, — збирався благати її, зачаровану, байдужу, щоб вона розпорошила хоча б як, бодай через брехню, тяжкий жах сповиваючий мене — як раптом ми опинились позаду дивно судомної пари, — начебто зiштовхується одна пара з iншою в iдилiчнiй обстановцi старих комедiй. Бiлль та Фей геть знемагали вiд смiху — ми вочевидь прийшли посеред якогось їх приватного жартування. Це не мало бiльше значення.

Таким тоном, як нiби це не мало великого сенсу, як нiби життя автоматично котилося далi по колу всечасних забав, Лолiта сказала, що пiде перевдягатись для купання, — хотiла пошвендятись бiля басейну: бо день був дивний, Лолiто!

21.

"Ло! Лоло! Лолiто!" — чую свої вигуки з порога в сонячну далину, причому акустика часу, купального часу, додає моєму зову та його зрадницькiй хриплостi багато тривоги, пристрастi й муки, що право же, будь Лолiта мертва, ривком розкрився б її застiбнутий блискавкою саван. Я, нарештi, здогнав її посеред гладкої муравистої тераси — вона втекла, поки я перевдягався. Ах, Лолiта! Вона там гралася з песиком — песиком, а не зi мною. Пес (якийсь напiвтер'єр) пускав i знову захлопував у зубах — та ще якось приганяв до щелепи — вогкий червоний гутаперчевий м'ячик; переднiми лапами брав швидкi акорди на пружному газонi; й кудись ускакував. Менi тiльки хотiлося знати, де вона, я все'дно не мiг купатись через жахливий стан мого серця, та кому яке дiло, i ось вона грала з собакою, а я стояв поруч, в халатi, i вже не звав її; та раптом щось в узорi її рухiв уразило мене... вона кидалась туди-сюди в своїх ацтеково-червоних плавках й бюстгальтерчику, й було щось наче захват, ледь не безумство в її спритнярствi, щось багато бiльше нiж проста радiсть. Навiть собака був спантеличений її перебiльшеним святкуванням. Я поглянув навколо й тихо поклав руку на груди. Бiрюзовий басейн за терасою вже був не там, а в моїй груднiй клiтинi, й мої органи плавали в ньому, як плавають людськi випорожнення в блакитнiй морськiй водi вздовж надбережжя в Нiццi. Один з купальцiв вiдiйшов од басейну й, вполовину прихований павинячою тiнню лиштви, завмер тримаючись за кiнцi рушника, накинутого на нього, й янтарним поглядом стежачи за Лолiтою. Так вiн стояв, закамуфльований свiтлотiнню, викривлений ягуарними блисками й замаскований власною голизною; вологе чорне волосся — точнiше, рештки волосся — прилипли до його круглого черепа, вусики над червоною губою здавались вологою плямкою, шерсть на грудях ширилась двокрилим трофеєм, пульсував пуп, яскравi бризки стiкали по лахматих ляжках, тiснi, вологi чорнi купальнi трусики ледь не лупались вiд здорової сили там, де випнутим обрисом позначалась здоровезна мошна, круто пiдтягнута вгору й товстим щитом прикладена до всторченого знаряддя сатира. Й поки я зорив на його кругле, горiхо-брунатне обличчя, то збагнув, що от впiзнав його по вiдображенню в ньому образу моєї доньки, — це була така ж гримаса блаженства, ба тiльки перетворена на щось потворне в перекладi на чоловiчий кшталт. А крiм того менi стало ясно, що дiвчинка, моя дiвчинка, знаючи, що вiн її позирає, насолоджується його хтивим поглядом i на позiр йому скаче й радiє, — мерзенна, кохана повiйка! Кинувшись за м'ячем i не впiймавши його, вона повалилась на спину, стрiмко працюючи в повiтрi нечемними, молодими ногами; зi свого мiсця я вiдчув мускус її збудження; й тут, скам'янiвши вiд священної огиди, я побачив, як мужчина прикрив очi, оголив рiвнi, огидно-маленькi зуби й притулився до дерева, в лиштвi якого цiла зграя плямистих прiапiв зайшлась в дрижаннi. Одразу по цьому сталась незвичайна метаморфоза. Вiн вже був не сатир, а мiй надзвичайно зичливий i глупий швейцарський дядько — той Густав Трапп, вкотре згаданий мною, який, бувало, хотiв нейтралiзувати запiй (лупив пиво, змiшане з молоком, свинюка) тим, що завзятим штангiстом пiдiймав тягарi, хитаючись i пихкаючи, на березi озера, в старомодному купальному костюмi, хвацько спущеному з одного плеча.

Теперiшнiй Трапп помiтив мене здаля й, розтираючи потилицю натягнутим мiж руками рушником, з удаваним недбальством пiшов по напрямку до басейну. Й, неначе згасло сонце, що осявало її гру, Лолiта притихла й неквапно пiднялася з землi, негуючи м'ячик, який тер'єр так зручно поклав проти неї. Хто може сказати, якi глибокi образи ми завдаємо собацi тим, що припиняємо боркання! Я почав казати щось, та раптом сiв на траву з цiлком неймовiрним болем у грудях, й мене вивернуло потоком якихось бурих i зелених речей, якi, наскiльки пам'ятаю, я не їв.

Я побачив очi Лолiти: їх погляд менi здався радше завбачливим, нiж наляканим.

47 48 49 50 51 52 53

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(