А найгірше те, що всьому цьому щира правда! Який же я з біса вільний американець, коли я поганяв чужі коні, щоб заробити на шматок хліба, страйкував, бив скебів і не годен був розплатитись навіть за якісь мізерні меблі! Мені лише одного шкода. Прикро було дивитись, як вони забирали оте наше м'яке крісло — ти ж його так любила! А скільки ми намилувалися в ньому!
Сан-Леандро залишилося далеко позаду. Довкола тепер лежали маленькі садиби — "хутірці", як назвав їх Біллі. Сексон добула своє укулеле, щоб розважити його бодай піснею. Спочатку вона проспівала "Дочку мою не бий", а потім перейшла на старовинну негритянську духовну пісню, що починалася так:
О суд страшний! Останній час
Все ближче, ближче, ближче.
І трубний глас скликає пас,
Все ближче, ближче, ближче.
Повз них пролетіло велике дорожнє авто, здійнявши за собою стовп куряви, і пісня урвалася. Перевівши дух, Сексон виклала Біллі свої останні міркування.
— Затям, Біллі: ми не повинні чіплятися за перший-ліпший клапоть землі, що нам трапиться. Ми повинні видивитись на все з розкритими очима…
— А вони в нас ще закриті,— погодився він.
— Але ми мусимо їх розкрити. "Хто шукає, той знаходить". Часу в нас доволі, щоб навчитися, хай це триватиме й цілі місяці. Адже ми собі вільні люди. Сім раз приміряй, а один раз відкрай, як то кажуть. Ми розпитаємося в людей, придивимось. Розпитуватимем усіх. Так тільки й знайдемо.
— Ну, знаєш, я до розпитувань не дуже меткий, — буркнув Біллі.
— Тоді я питатиму! — скрикнула Сексон. — Нам треба виграти цю гру, тож мусимо все знати! Глянь на цих португальців. Куди поділися всі американці? Після мексіканців вони ж перші заволоділи цією землею. Чому американці забралися звідси? Як португальці домоглися успіху? Нічого цього ми не знаємо. Нам доведеться розпитувати мільйони разів!
Сексон взяла кілька акордів, і її чистий, ніжний голос весело бринів.
Я йду назад до Діксі,
Я йду назад до Діксі,
Туди, де помаранчів цвіт,
Бо тут взялись морози,
Бо тут липі сум і сльози…
Знов прагне серце Діксі,—
І я вже йду.
— О, яка краса! — урвала вона раптом свою пісню. — Глянь он на ту альтанку — як її всю виноградом пообвивало!
Знов і знов Сексон тішилася маленькими садибами, повз які вони проходили: "Які квіти!", "А городина!", "Ти диви— у них своя корова!" — раз у раз вигукувала вона.
Чоловіки-американці, що проїздили дорогою в бричках чи машинах, допитливо поглядали на Сексон і Біллі. Сексон сприймала це багато спокійніше за Біллі, який щоразу ніяковів і незадоволено бурчав.
Край шляху вони надибали якогось телефонного монтера, що саме уминав свій сніданок.
— Спинімося та побалакаймо, — прошепотіла Сексон.
— Навіщо? Він же монтер, що він на фермерстві тямить!
— Та хто зна. Зате він свій брат. Давай, Біллі,— просто заговори до нього. Він зараз усе одно не працює і залюбки побалакає з нами. Бачиш он там дерево над ворітьми, — як дивно зрослися його гілки — ну й запитай про те дерево; не щодня ж таке трапляється. З цього й зав'яжеться розмова.
Коли вони наблизилися до монтера, Біллі зупинився.
— Здорові були! — озвався він похмуро.
Монтер, молодий парубок, котрий щойно намірився розбити круте яйце, підвів погляд на подорожніх.
— Здорові й ви! — відказав він.
Біллі скинув з плеча клунок, а Сексон поставила поруч свого кошика.
— Менджуєте? — звернувся хлопець до них обох, очевидячки, соромлячись заговорити просто до Сексон і скоса позираючи на її кошика.
— Ні,— жваво відказала вона. — Ми шукаємо собі ділянки землі. Чи не можете ви нам щось порадити?
Хлопець знову відірвався від крутого яйця й пильно глянув на Сексон і Біллі, немов оцінюючи їхню матеріальну спроможність.
— А чи знаєте ви, почім тут продається земля? — запитав він і собі.
— Ні,— відказала Сексон. — А ви?
— Ще б пак! Я ж і родом звідси. Оця вся земля, куди оком не кинь, ціниться від двохсот до п'ятисот доларів за акр.
Біллі аж присвиснув.
— Ну, таке не про нас писано.
— Але хто ж нагнав на неї таку ціну? Хіба це міські ділянки? — поцікавилася Сексон.
— Звісно, ні. Португали нагнали.
— А я собі міркував, що за добру землю правлять по сотні за акр, — зауважив Біллі.
— Еге, ті часи минулися. То колись так було, а як покупець траплявся справний, то земля й з худобою ішла за таку ціну.
— Ну, а як тут щодо державної землі?
— Тут такої зроду-віку не бувало. Це все спадкова мексіканська земля. Мій дід купив тут колись тисячу шістсот акрів найкращого грунту за півтори тисячі доларів — п'ятсот відразу, а решту на виплат протягом п'яти років, без відсотків. Але те було ще за давніх часів. Він прийшов сюди ще 48-го року — шукав здорової місцевості, щоб тепло й без пропасниці.
— І натрапив саме на таку, — зауважив Біллі.
— Будьте певні. Ех, якби він і мій батько були трималися цієї землі — жили б як у бога за пазухою, і не довелося б мені отак заробляти на прожиття. А ви по роботі хто такий будете?
— Я — биндюжник.
— Страйкували в Окленді?
— А певно. Я все життя там працював.
Тут чоловіки завели балачку про спілчанські справи та про перспективи страйку. Але Сексон не хотіла втрачати доброї нагоди й знову звернула на земельні ділянки.
— А як же португальці потрапили так нагнати ціну на землю? — спитала вона.
Хлопець з жалем відірвався від цікавої для нього теми й хвильку дивився на неї непорозуміло, аж поки її запитання дійшло до його свідомості.
— Бо вони всі — старі й малі, жінки й чоловіки — працюють від ранку до смерку, і від смерку до ранку. Бо вони з двадцяти акрів добувають більше, ніж ми з двохсот. Хоч би й старий Сільва, Антоніо Сільва. Я пам'ятаю його, відколи пішки під стіл ходив. Був він бідний, як церковна миша, коли прибув сюди й заорендував землю у моїх кревних. А тепер гляньте на нього: він має сам двісті п'ятдесят тисяч чистого капіталу і ще кредиту, либонь, на мільйон, а ще ж його родаки скільки мають!
— І він так забагатів на землі, що належала вашим кревним? — спитала Сексон.
Хлопець неохоче кивнув головою.
— Чом же не зробила цього ваша рідня? — вела далі вона.
Монтер знизав плечима.
— А я знаю!
— Але ж гроші лежали в землі,— наполягала Сексон.
— Чорта лисого лежали! — буркнув хлопець, аж почервонівши трохи. — Нам і невдогад було, що земля може дати такі гроші. Гроші були не в землі, а в головах у португалів. Вони знали більше за нас, та й уже!
З виразу обличчя Сексон видно було, що вона не задовольнилася цим поясненням. Хлопець скочив і з серцем скрикнув:
— Ну, то йдім, і я вам покажу, коли не ймете віри! Я покажу вам, чого мені доводиться заробляти на хліб, замість орудувати мільйонами. Ех, коли б родичі мої та не були телепні! Але ми, вроджені американці,— завше телепні, найостанніші телепні!
Хлопець повів їх у садок до того самого дивовижного дерева, що впало Сексон в око. Від стовбура розходились чотири головні його гілки, але на два фути вище вони знову сходилися, сполучені живою деревиною.
— Гадаєте, воно саме собою так виросло? Аякже!.. То старий Сільва доклав до цього рук. Коли дерево було ще молоде, він зв'язав докупи дві гіллячки, і вони зрослися. Хитра штука? Ще б пак! Такого дерева вітром повік не зламає. Це найкраща природна підпора, — куди там залізній! І бачте, які ряди дерев? Кожне дерево отаке. А хто до цього домислився? Португали. І таких хитрих фокусів у них мільйон.
Самі подумайте: їм не треба клопотатися про підпірки, коли гілля обважніє від плодів. А коли в нас гілля вгинається, — ми підпираємо кожне дерево п'ятьма підпірками. А що, коли у вас, даймо, десять акрів під садом? Тоді треба кілька тисяч підпірок. А це коштує гроші, та ще ж праці скільки — щороку ставити й прибирати ці підпірки. А тут сама природа дбає, ніякого тобі клопоту. Еге ж, вони такі винахідливі, що куди там! Одне слово — переплюнули нас португали. Ходімте, я вам ще покажу.
Біллі, як городянина, що остерігається порушувати межі чужої власності, бентежила та нецеремонність, з якою вони поводилися в чужій садибі.
— Не турбуйтесь, ніхто вам нічого не скаже, тільки не потолочіть, бува, чого, — заспокоїв його хлопець. — До того ж ця садиба належала колись моєму дідові, і тут усі мене знають. Старий Сільва прибув сюди сорок років тому з Азорських островів. Кілька років пас вівці в горах, поки не перебрався до Сан-Леандро. Оці п'ять акрів, то перша земля, що він заорендував. Такий був його початок. Пізніше він почав брати в оренду ділянки вже по сотні й по сто шістдесят акрів. А тоді з Азорських островів понаїхало його сестер, дядьків, тіток — там усі вони рідня, знаєте, — і Сан-Леандро перетворилося на справжню португальську колонію.
Тим часом старий Сільва купив у мого діда ці п'ять акрів. Незабаром він став докупляти ще й батькову землю ділянками по сто шістдесят акрів, — а батько мій тоді жив уже зовсім сутужно. Та й родичі Сільвині теж скуповувалися. Батько усе мріяв швидко розбагатіти, а помер у злиднях та боргах. А старий Сільва дбав і вважав на найменшу дрібничку, аби лиш із неї зиск. І всі оці португали як з нього змальовані. Бачите, онде за тином над самою дорогою посаджено кінські боби. Та наші б просто посоромилися розводити перед хатою таку мізерію! А Сільва ні. Отож і має будинок у Сан-Леандро та роз'їжджає у великому авто за чотири тисячі доларів. І все-таки засадив цибулею навіть галявинку перед дверима свого міського будинку. І з цього клаптика землі щороку має триста доларів прибутку! Торік він ще прикупив собі десять акрів, — за акр заправили по тисячі доларів, а Сільва хоч би оком зморгнув. Він знав, що земля того варта, знав, що вона окупить себе, та й уже. А то ще придбав у горах ранчо — п'ятсот вісімдесят акрів, і зовсім за дурничку. І, отже, повірите, я б собі теж день у день пиндюжився в новеньких автомобілях, якби мені зиск тільки від того його гірського ранчо, де він розводить коні всіляких порід, — і важких биндюгів, і бистроногих скакунів.
— Але як? Як? Як дійшов він цього? — вирвалося в Сексон.
— Бо мудро господарював, та й родина його не запаніла — всі працюють. Сини, й доньки, й невістки, і діди, й баби, і діти — всі вони не стидаються закасати рукава й копати землю. В них є таке прислів'я, що як чотирилітній малюк не може пасти корову на путівці, щоб була сита, то він не вартий солі, яку з'їдає.