Він розірвав на клапті сорочку і запхнув у шолом, щоб, в разі потреби, було чим перев'язати рану. Потім озброївся арбалетом з доброго арденнського дерева, сагайдаком з тридцятьма стрілами і довгим кинджалом, але не взяв дворучного меча, звичайної зброї стрільців. Він прибув на місце двобою верхи на закованому в залізо коні під бойовим сідлом і з прикрашеним перами налобником.
Уленшпігель озброївся, як благородний рицар: замість коня він приїхав на віслюку, замість сідла простелив собі спідницю вуличної дівки, замість налобника на віслюку був кошик, прикрашений стружками, що маяли на вітрі, а за лати йому правили якісь лахи, бо, казав він, залізо дуже дороге, до сталі доступу нема, що ж до міді, то її останнім часом стільки пішло на гармати, що з решти не викуєш панцира і для кролика. Замість шолома він накрив голову салатним листом; зверху стирчало лебедине перо, щоб проспівало останню пісню, якщо доведеться дуба дати.
Замість легкої, тонкої шпаги Уленшпігель узяв грубезну, довгу ялинову жердку, кінець якої оздобив пучком ялинових гілок. Ліворуч при сідлі висів довгий дерев'яний ніж, праворуч замашна булава — бузиновий дрючок з настромленою на кінці ріпою.
Коли він у такому обладунку прибув на місце двобою, Різенкрафтові секунданти мало не полягали від реготу, але сам німець залишився похмурий і злий.
Уленшпігелеві секунданти зажадали, щоб німець зняв свою сталеву кольчугу, коли на Уленшпігелеві, крім лахміття, немає нічого. Різенкрафт погодився. Тоді його секунданти запитали, навіщо Уленшпігель озброївся мітлою.
— Палицю ви мені самі дозволили, а прикрасити її зеленню не забороняли, — сказав Уленшпігель.
— Хай робить, що хоче, — сказали всі четверо секундантів.
Різенкрафт не сказав ні слова, лише короткими ударами шпаги стинав тоненькі стеблинки вересу.
Секунданти забажали, щоб і він замінив шпагу на мітлу, як Уленшпігель.
Той відповів:
— Коли цей голодранець з доброї своєї волі вибрав таку чудернацьку зброю, то він, мабуть, сподівається нею захистити своє життя.
Уленшпігель підтвердив, що з нього досить і цієї мітли, і четверо секундантів сказали, що все гаразд.
Супротивники стояли один проти одного — Різенкрафт на коні, вкритому залізом, Уленшпігель на віслюку, вкритому власною шкурою.
Уленшпігель виїхав на середину поля і, взявши мітлу напереваги, наче спис, мовив:
— Для мене огидніші від чуми, прокази, смерті ті паскудні злостивці, які, перебуваючи в товаристві добрих вояків, тільки й мають клопоту, що сунуть всюди свою кислу, аж слиняву від злості, пику. Де з'явиться такий, там затихає сміх, замовкає пісня. Вони як не сваряться, то б'ються, отже, разом із чесним боєм за батьківщину, заводять бійки між собою, які завдають шкоди армії і радують ворога. Цей Різенкрафт, що ось стоїть перед вами, вбив за дрібницю двадцять одного товариша по зброї, а в бою або в якій сутичці сам ніколи не виявляв ні блискучої мужності, ні відваги, вартої хоч найменшої нагороди. А тому мені дуже приємно буде сьогодні почухати цього шолудивого пса проти його облізлої шерсті.
Різенкрафт відповів:
— Цей п'янюга наплів казна-чого про поєдинки. Тому я з насолодою розчереплю йому макітру, щоб усі побачили, що в нього сіно в голові замість мозку.
Секунданти звеліли супротивникам спішитися.
В Уленшпігеля впав з голови салатний лист, якого віслюк миттю підхопив і почав їсти, але в цю мить один із секундантів дав йому такого стусана ногою, що він мусив припинити свій приємний сніданок і піти геть із поля бою. Коня теж прогнали, і обидві тварини почвалали пастися вкупі.
Нарешті секунданти засвистіли, подаючи сигнал до бою.
Обидва супротивники люто кинулись один на одного. Різенкрафт споминав усіх чортів і рубав шпагою, а Уленшпігель відбивався мітлою і спритно ухилявся від ударів, забігаючи то навскоси, то навколо, то зиґзаґами, показував йому язика, всіляко перекривляючи його, а той, задихаючись, мов несамовитий махав у повітрі шпагою. Він уже наступав Уленшпігелеві на п'яти, але Уленшпігель раптом обернувся і щосили ткнув його мітлою в ніс. Різенкрафт упав, розчепіривши руки й ноги, наче напівздохла жаба.
Уленшпігель кинувся до нього і почав без жалю шурувати його мітлою і по шерсті, і проти шерсті, примовляючи:
— Проси пощади, бо примушу тебе зжерти цю мітлу!
І він шурував його безперестанку, на велику втіху присутніх, і все примовляв:
— Проси пощади, бо змушу тебе зжерти мою мітлу!
Але Різенкрафт не міг промовити й слова: від лютої злості він дав дуба.
— Хай Бог прийме душу твою, злостивий бідолахо! — мовив Уленшпігель і пішов, пойнятий смутком.
14
Був саме кінець жовтня. У принца бракувало грошей, його армія голодувала. Солдати ремствували. Він ішов у напрямку до Франції, намагаючись зустрінутися з герцогом і дати йому бій, але той від бою ухилявся.
Виступивши з Кенуа-ле-Конт у Камбрезі[182], він натрапив на десять рот німців, вісім загонів іспанців і три ескадрони легкої кінноти під командою дона Рафаеля Енріке, герцогового сина. Дон Рафаель Енріке був там, де кипів найзапекліший бій. Він закричав по-іспанському:
— Бий, бий! Ніякої пощади! Хай живе папа! — і кинувся зі своїми вояками на загін стрільців, яким командував Уленшпігель. Тоді Уленшпігель сказав своєму сержантові:
— Зараз я вирву язика цьому катові.
— Вирви, — відказав той.
І Уленшпігель влучним пострілом розтрощив щелепу і вирвав язик дону Рафаелю Енріке, синові герцога.
Потім він збив з коня сина маркіза Дельмареса.
Вороже військо кинулося навтіки.
Після цієї перемоги Уленшпігель став шукати в таборі Ламме, але не знайшов.
— Який жаль, — казав він, — зник Ламме, мій друг, мій товстий друг. Мабуть, у запалі бою, забувши про вагу свого черева, він кинувся навздогін за іспанськими втікачами. Він, певне, захекався і впав як мішок на дорозі. А ті бузувіри підібрали його і візьмуть з нього викуп — його власним християнським салом. Мій друже Ламме, де ти, де ти, мій товстий друже?
Уленшпігель скрізь його шукав, але ніде не знайшов і зажурився.
15
У листопаді, місяці снігових завірюх, Мовчазний викликав до себе Уленшпігеля. Покусуючи шнур своєї кольчуги, принц сказав до нього:
— Слухай і запам'ятовуй.
Уленшпігель відповів:
— Мої вуха — це тюремна брама: в неї легко ввійти, але важко вийти назад.
Мовчазний сказав:
— Обійди Намюр, Фландрію, Геннегау, Південний Брабант, Антверпен, Північний Брабант, Гельдерн, Оверейссель, Північну Голландію і кажи скрізь: "Якщо нашій християнській справі фортуна зрадить на суходолі, то ми й на морі будемо боротися проти підлих насильників[183]. Сам Бог благословив нас на цей подвиг, і він не обмине нас своєю ласкою і в щасті і в нещасті". Як прийдеш в Амстердам, знайди відданого мені графа Пауля Бейса і дай йому звіт, де був і що робив. Ось три перепустки, підписані Альбою, — їх знайшли у вбитих під Кенуа-ле-Конт. Мій секретар вписав імена. Можливо, ти надибаєш дорогою попутника, якому зможеш довіритись. Хто на спів жайворонка кукурікне тобі по-войовничому, той — наш. Ось тобі п'ятдесят флоринів. Будь відважний і вірний.
— Попіл б'ється в моє серце, — відповів Уленшпігель. І вирушив у дорогу.
16
Перепустка за підписом короля й герцога давала йому право мати при собі яку завгодно зброю. Він узяв свою улюблену аркебузу, набоїв і сухого пороху. Потім одягнувся в подертий плащ, латаний камзол і діряві штани іспанського крою, натягнув на голову капелюха з пером, почепив шпагу і, покинувши своє військо біля французького кордону, подався в Маастріхт[184].
Провісники холоду — корольки — літали навколо будинків і просили притулку. Вже третій день ішов сніг.
Дорогою Уленшпігель не раз мусив показувати свою перепустку. І його пропускали. Він ішов до Льєжа.
Незабаром він опинився на широкій рівнині. Сильний вітер заліплював йому обличчя снігом. Навкруги біла, біла рівнина, а над нею — хуртовина й вихор. За ним невідступно йшли три вовки, та коли він звалив одного пострілом, то інші кинулися на пораненого товариша і, роздерши його, повтікали із шматками м'яса до лісу.
Порятувавшись від вовків, Уленшпігель подивився навколо, чи не біжить де інша зграя, і помітив у сніжній завії далеко в полі наче рухомі постаті, а за ними чорні силуети вершників. Він виліз на дерево. До нього з вітром долинув жалібний стогін.
"Це, мабуть, прочани в білих плащах, — подумав він, — вони ледве помітні на снігу". Але згодом побачив, що то біжать голі люди, а два рейтари в чорній одежі, верхи на могутніх конях, довгими нагаями поганяють це жалюгідне стадо. Він приладнав свою аркебузу. Серед цих бідолах були старі й молоді — голі, замерзлі, задубілі, скоцюрблені. Вони бігли з останніх сил, щоб ухилитися від рейтарського нагая. А тепло одягнутим, ситим, червоним від горілки рейтарам, як видно, приємно було поганяти нещасних, голих людей, щоб вони швидше бігли.
Уленшпігель сказав собі: "Я мщуся за тебе, попеле Клаасів", — і вистрелив прямо в пику одному з рейтарів; той упав з коня. Другий злякався, не розуміючи, звідки прилетіла несподівана куля. Гадаючи, що в близькому лісі ховається ворожа засідка, він хотів утекти разом із конем свого товариша. Схопивши його за вуздечку, він зліз, щоб обдерти забитого, але тут друга куля влучила йому в потилицю, і він упав додолу.
Голі люди, уявивши, що їх урятував ангел небесний в подобі цілкого аркебузьєра, попадали на коліна. Коли Уленшпігель зліз із дерева, то дехто з нещасних упізнав його, бо вони служили разом в армії принца.
Вони йому сказали:
— Уленшпігелю, ми з Франції. Оце ж нас без милосердя гнали в Маастріхт, де зараз перебуває герцог, нас хочуть покарати як зрадників за те, що ми не могли заплатити за себе викупу, і наперед засудити до тортур і до страти, а кого не стратять, тих, як злодіїв і розбишак, пошлють на королівські галери.
Уленшпігель, віддаючи свій opperstkleed найстарішому з них, мовив:
— Ходімо, я вас проведу до Мезьєра[185], але спершу треба зняти одіж з убитих і забрати коней.
Після того, як з рейтарів познімали куртки, штани, чоботи, шапки і розподілили їх поміж найкволішими та хворими, Уленшпігель сказав:
— Ходімо в ліс, брати, там тихіше й тепліше. Ну бігом!
Раптом один чоловік скрикнув:
— Мені холодно, я голодний, я йду до Бога засвідчити, що папа — антихрист на землі.
І він упав мертвий.